— Як поживаєте, капітане? — запитала вона, насилу відриваючи погляд, що немов потонув у його очах. — Може, посидимо тут? — Якусь мить вона постояла, ози­раючись довко­ла, не наважуючись знов заглянути йому в очі. — Сьогодні тепло, як улітку.

Якась жінка вийшла слідом за нею, огрядна коротуха, закутана в шаль, і Ніколь відрекомендувала її Дікові:

— Сеньйора...

Франц залишив їх, пославшись на якісь справи, і Дік зсунув три крісла.

— Чудова ніч, — сказала сеньйора.

— Muy bella [22], — підтвердила Ніколь і обернулася до Діка. — Ви надовго сюди?

— Цебто в Цюрих? Надовго.

— Перша по-справжньому весняна ніч, — зауважила сеньйора.

— На скільки ж?

— Принаймні до липня.

— А я їду звідси в червні.

— Червень тут — чудова пора, — озвалася сеньйора. — Червень ви краще перебудьте тут, а виїздіть у липні, коли настане спека.

— А куди ви поїдете? — запитав Дік у Ніколь.

— Ще не знаю — ми поїдемо вдвох із сестрою. Хо­четься, звичайно, куди-небудь туди, де вирує справжнє життя, адже я згайнувала стільки часу. Та, може, мені порадять спершу пожити на тихому курорті, скажімо, на Комо. Чому б і вам не приїхати на Комо?

— Ах, Комо... — почала сеньйора.

З відчинених дверей долинув вступ до «Легкої кава­лерії» Зуппе, і Ніколь, скориставшись з нагоди, підве­лася. Дік подивився на дівчину, і молодість та краса її так вразили його, що він аж задихнувся від раптової хвилі почуттів. Вона всміхнулася зворушливою усміш­кою, в якій була вся розгублена й безпорадна молодість світу.

— Під таку гучну музику важко розмовляти. Може, погуляємо трохи? Buenas noches, сеньйоро.

— Добраніч, добраніч.

Вони зійшли на стежку, яка через кілька кроків пір­нула в тінь. Ніколь узяла Діка під руку.

— У мене є кілька платівок, сестра надіслала з Аме­рики, — сказала вона. — Коли ви ще приїдете сюди, я їх по­ставлю. Я знаю тут одну місцинку, де можна грати на патефоні й ніхто не почує.

— То буде чудово.

— Ви знаєте «Індостан»? — тривожно запитала вона. — Мені подобається, я раніше не чула. А ще в мене є — «Вони не діти вже, повірте» і «Коли ти плачеш, я радію». Ви, напевно, танцювали під усі ці речі в Парижі.

— Я в Парижі не був.

Йому весь час хотілося дивитись на її кремову сукню, що здавалася то блакитною, то сірою, коли вони йшли між дерев, на її волосся, що ніби аж світилося. Щора­зу, коли їхні погляди зустрічалися, вона ледь усміха­лась і в променях ліхтарів обличчя її ясніло, мов ангель­ський лик. Вона ніби дякувала йому — чарівному прин­цу — за казковий бал, на який він її запросив, і Дік дедалі менше розумів своє ставлення до неї, а вона сповнювалася впевненості — і очі її світилися безмеж­ною радістю.

— Я тепер можу робити все, що хочу, — сказала во­на. — В мене є ще дві платівки, вони вам сподобаються: «Зажди хоч, доки вернеться стадо» і «Прощавай, Александре!»

Наступного разу, через тиждень, він трохи запізнився, і Ніколь уже чекала його на стежці, що вела від Францового котеджу до головного корпусу. Відкинуте з чола волосся вільно спадало їй на плечі, і здавалося, ніби її обличчя оце щойно відкрилося світові чи ніби вона ви­йшла з лісу на галявину, освітлену місяцем. Усе таємне й загадкове відступилося від неї; Дікові захотілося, щоб за нею не стояло ніякого минулого, щоб вона була дівчи­ною нізвідки, яка просто виникла раптом із темряви. Вона повела його до сховку, де стояв патефон; вони обі­йшли флігельок-майстерню, видобулися на скелю й сіли під низьким муром — самі в безкрайому морі нічної тем­ряви.

Вони були тепер уже в Америці — навіть Франц, який уважав Діка всепереможним Лотаріо, нізащо не здога­дався б, як далеко вони залинули — туди, де пломеніє пал кохання, а зміст життя — то шал єднання, де — «на побачення я їду — водій, натисни на педаль!» — і де «коли ти усміхнулась, забув я тугу і печаль!»; потім вони зустрічалися десь в Індостані, а після того, видно, по­сварилися, бо «зірки на небі плакали, а нам було одна­ково, було нам все одно», — і, нарешті, розійшлися — «і серце скрижаніло, і вже нема кохання — ані радості, ані трепету і страждання...»

Тоненькі, павутинки мелодій, що єднали втрачені дні з майбутніми надіями, снувалися в темряві швейцар­ського вечора. Паузи заповнював спів цвіркуна. Потім Ніколь зупинила патефон і сама заспівала:

Здавалося, вона зовсім не дихає, тільки ледь розтулені уста вимовляють слова пісні. Дік рвучко підвівся.

— Що з вами? Не подобається пісенька?

— Ні, чому ж, подобається.

— А цієї мене навчила наша куховарка ще вдома:

— Подобається?

Вона всміхнулася, вкладаючи якнайбільше в цю йому і тільки йому призначену усмішку. Вона всю себе обіця­ла йому за таку дрібничку, за іскорку розуміння, за якусь ознаку того, що і в ньому щось озвалося. Вербове віття, густа темрява крапля по краплі віддавали їй свої солодкі, млосні соки.

Вона теж підвелася і, спіткнувшись об патефон, на мить припала до Діка, чолом до його плеча.

— В мене є ще одна платівка. Ви чули «До побачен­ня, Летті»? Напевно, чули.

— Повірте, я справді не чув жодної з цих речей.

І не знав ніколи, міг би він додати; не знав, не нюхав, не пробував на смак; нічого такого не було в житті — лише гарячі дівочі щоки в гарячій темряві відлюдних за­кутків. У Нью-Хейвені 1914 року дівчина дарувала хлоп­цеві поцілунок, упираючись йому в груди кулачками, щоб зразу ж, видихнувши «досить!», відштовхнути його від себе. І ось тепер, ледь урятувавшись, ця жертва ка­тастрофи пропонує йому цілий незвіданий світ...

Коли вони зустрілися знову, був уже травень. Сніда­нок у Цюриху був уроком обачності. Логіка підказувала, що в обра­ному ним житті немає місця для Ніколь; проте коли якийсь чоловік за сусіднім столиком утупився в неї палючим по­глядом, що насторожував, як не позначе­ний у лоції маяк, Дік обернувся до нього з такою одвертою, хоча і ввічливою погрозою, що той не витримав і опустив очі.

— Один з отих любителів ловити витрішки, — недба­ло пояснив він Ніколь. — Це він до вашої сукні придив­лявся. Навіщо вам так багато суконь?

— Сестра каже, ми дуже багаті, — ніяково пояснила вона. — Відколи наша бабуся померла.

— Ну, гаразд, тоді я вам вибачаю.

Різниця в роках між ними давала йому змогу тішитися дівочим марнославством Ніколь, тим, як вона, виходя­чи, огля­нула себе у великому дзеркалі у вестибюлі ре­сторану, не боячися правди, яку говорить непідкупна амальгама. Дікові радісно було дивитись, як вона бере дедалі більше октав на клавіатурі життя, звикаючи усві­домлювати свою красу та багатство. Він щиро намагав­ся звільнити її від думки, що це, власне, він полагодив її, склеївши заново уламки; йому хотілося, щоб життє­радісність і впевненість розквітали в ній без його допо­моги. Та це було важко, бо Ніколь відразу складала усе йому до ніг, немов жертовні дари амброзії та мирти..

На початку літа Дік уже розгорнув бурхливу діяль­ність у Цюриху. Він упорядкував свої статті, додав до них матеріали, зібрані за час військової служби, і тепер завершував свою «Психологію для психіатрів». Навіть знайшов видавця, що начебто погодився надрукувати її; крім того, Дік підшукав бідного студента, який мав удосконалити його німецьку мову. Франц уважав, що Дік над­то квапиться, але той посилався на скромність обраної теми.

— Я знаю цей матеріал так, як потім уже не знатиму ніколи, — наполягав Дік. — Як на мене, він уже давно так і проситься в підручник — просто досі ніхто не звертав уваги на його практичну цінність. Наш фах, на жаль, чомусь приваблює до себе людей трохи надломлених, коли не фізично, то морально. І вони компенсують власні вади, обмежуючись випадками чисто клінічними, «прак­тичними», — це дає змлгу їм перемагати без боротьби. Вас це не стосується, Франце, вам цей фах на роду на­писаний. І слава Богу, що вас не збивали з пуття якісь інші «нахили», — я, наприклад, став психіатром тільки тому, що одна дівчина в коледжі святої Гільди в Оксфор­ді відвідувала лекції з психіатрії. А тепер — даруйте за банальну фразу — я не хочу, щоб ідеї, які я маю, по­тонули у двох-трьох дюжинах пива.