Ще до того, як начальник відділка розтулив рота, Дік з виразу його обличчя зрозумів, що справу залагоджено. Повагавшись трохи, той відповів Дікові:

— Я ще не зареєстрував їх, бо вони без документів. Тож вихід знайдеться — давайте гроші.

Через годину Дік і мосьє Госс підвезли дам до готелю «Мажестік». Біля під’їзду стояв автомобіль леді Керо­лайн; шофер спав на сидінні.

— Не забудьте, що ви винні мосьє Госсу по сто дола­рів кожна, — сказав Дік,

— Авжеж, авжеж, — закивала головою Мері. — Я зав­тра ж на­дішлю йому чек і ще дещо додам.

— А я й не подумаю! — на подив усім оголосила леді Керолайн. Вона вже цілком опанувала себе й палала священним гнівом. — Все це просто обурливо, від початку й до кінця! Я вас не вповноважувала давати тим лю­дям сто доларів.

В очах коротуна Госса, який стояв біля машини, спа­лахнула лють.

— Отже, ви мені не заплатите?

— Та заплатить вона, заплатить, — сказав Дік.

Але в душі Госса раптом скаламутилися всі ті образи, що їх він зазнав замолоду, коли мив посуд у лондонських ресторанах, і він грізно насунувся на леді Керолайн.

Спочатку він шмагнув її гнівною тирадою, в якій ви­словив усе, що про неї думає, але вона з крижаною по­смішкою обернулася до нього спиною. І тоді, скакнувши за нею навздогін, він своєю коротенькою ніжкою копнув її в найпопулярнішу у світі мішень. Не готова до такої несподіванки леді Керолайн скинула руки, наче підко­шена кулею, і простяглася у своєму матроському костю­мі долілиць на тротуарі.

Голос Діка перекрив її несамовитий вереск:

— Мері, вгамуйте її! Інакше вас через десять хвилин за­проторять за ґрати!

Дорогою назад старий Госс уперто мовчав; і тільки коли вони проминули казино в Жуан-ле-Пен, де ще й досі ридав і зах­линався джаз, він звів дух і промовив:

— Я ніколи ще не зустрічав таких жінок, як оці. Я знав най­уславленіших куртизанок і деяких поважав, навіть дуже поважав, — але таких жінок, як оці, я не зу­стрічав ще зроду.

Дік і Ніколь мали звичку разом їздити до перукарні й там сиді­ти в сусідніх кабінах, поки майстри чаклували над їхніми зачісками. Ніколь чула звуки, що долинали з чолові­чої зали: клацання ножиць, дзенькоту дрібної зда­чі, нескінченно повторюваних «Прошу!» й «Пардон!»

На другий день після повернення Діка вони теж по­їхали до Канна, щоб підстригтись, вимити голову й вису­шити її під запашним вітерцем фена.

Під’їжджаючи до готелю «Карлтон», щільно запнуті вікна якого вперто не пропускали літа, наче це були й не вікна, а двері льохів, вони зустріли машину, яку вів Томмі Барбан. Обличчя в нього було зосереджене, по­хмуре, але, побачивши Ніколь, він стрепенувся й очі його заяскріли. Ця раптова переміна занепокоїла Ніколь. Їй захотілося бути з ним, їхати туди, куди їде він. Година, проведена в перукарні, здалася їй однією з тих порож­ніх пауз, які, разом узяті, й складали, власне, її жит­тя, — вже вкотре, хай і на короткий час, її позбавлено волі... Перукарка в халаті, що тхнув згірклою губною по­мадою й одеколоном, була мов ще одна медсестра.

У сусідній кабіні Дік дрімав під пеньюаром і мильною піною. Дивлячись у дзеркало, в якому видно було кори­дор між двома залами, Ніколь раптом здригнулася: в ко­ридорі з’явився Томмі й різко завернув до чоловічої зали. Серце радісно тьохнуло: отже, зараз усе буде з’ясоване!

Вона почула перші слова Томмі, потім — уривки фраз.

— Мені треба поговорити з вами.

— ...серйозне?

— ...серйозне.

— ...згоден.

За хвилину Дік підійшов до Ніколь, невдоволено ви­тираючи рушником наспіх сполоскане обличчя.

— На твого приятеля ґедзь напав. Він бажає негайно поговорити з нами обома, і я погодився, щоб швидше по­класти цьому край. Ходім!

— Але мене ще не достригли.

— Потім дострижуть. Ходім.

Не без досади вона попросила здивовану перукарку зняти з неї пеньюар і, думаючи про те, що має, напевно, страхітливий вигляд, пішла слідом за Діком до виходу з готелю. На вулиці Томмі схилився над її рукою.

— Ходімо до «Кафе союзників», — запропонував Дік.

— Куди завгодно, аби нам тільки не заважали, — пого­дився Томмі.

Коли вони сіли під склепінням дерев — у найкращому місці в літню пору, — Дік спитав:

— Ти вип’єш чого-небудь, Ніколь?

— Лимонного соку.

— Мені — demi [72], — сказав Томмі.

— «Блек-енд-Уайт» і содової, — сказав Дік.

— Il n’y a plus de «Blackenwite». Nous n’avons que le «Johnny Walkair».

— Ça va [73].

— Ваша дружина вас не кохає, — сказав раптом Томмі. — Вона кохає мене.

Вони подивились один на одного якимись скляними, напрочуд порожніми очима. В такому становищі роз­важна розмова майже неможлива, бо між чоловіками іс­нує тільки непрямий зв’язок — усвідомлення того, якою мірою кожному з них належить жінка, про яку йдеться; всі їхні почуття проходять через її роздвоєне єство, мов через розладнаний комутатор.

— Хвилинку, — сказав Дік. — Donnez-moi du gin et du siphon.

— Bien, monsieur [74].

— Так. Кажіть далі, Томмі, слухаю вас.

— Мені зрозуміло, що вашому подружжю настав край. Ніколь ви більше не потрібні. Я чекав цього п’ять років.

— А що скаже Ніколь?

Обидва обернулися до неї.

— Томмі став мені дуже близький, Діку.

Він кивнув головою:

— Ти більше не кохаєш мене, — провадила вона да­лі. — Лишилася тільки звичка. Після Розмері вже ніколи не було так, як раніше.

Такий напрям не влаштовував Томмі, і він безцере­монно втрутився в розмову:

— Ви не розумієте Ніколь. Через те, що вона колись хворіла, ви все життя поводитеся з нею, як з хворою.

Тієї миті до них підійшов якийсь підозрілий на вигляд американець, що настирливо пропонував свіжі номери «Геральд» і «Нью-Йорк таймс».

— Беріть, хлопці, не пошкодуєте! Ви як, давно тут?

— Cessez cela! Allez ouste! [75] — гримнув на нього Томмі і, обернувшись до Діка, повів далі: — А жодна жінка не стерпить такого...

— Хлопці! — знов перебив американець. — Якщо ви вважаєте, що я байдики б’ю, то ви помиляєтеся. — Він витяг з гамана заяложену газетну вирізку, яку Дік від­разу впізнав. Це була карикатура — нескінченний потік американців виливався на берег з корабля, кожен з торбою грошей у руках. — Щось від цього повинно ж крапнути й мені! Крапне — ще й скільки! Я навмисне при­їхав сюди з Ніцци на велогонки Тур-де-Франс.

Тільки коли Томмі лютим «allez-vous en» [76] відігнав продавця газет від столика, Дік згадав, де бачив його.

Це був той самий тип, що п’ять років тому причепився до нього на вулиці Ангелів у Парижі.

— А коли велогонщики будуть тут? — гукнув йому Дік.

— Ось-ось мають бути.

Він нарешті зник, весело помахавши їм на прощання, і Томмі знову звернувся до Діка.

— Elle doit avoir plus avec moi qu’avec vous [77].

— Говоріть англійською! Що це означає — doit avoir?

— Doit avoir — зі мною вона буде щасливіша.

— Поки ви не звикнете одне до одного... Але ми з Ні­коль бували дуже щасливі, Томмі.

— L’amour de famille [78], — зневажливо кинув Томмі.

— А якщо Ніколь стане вашою дружиною, хіба це не буде 1’amour de famille? — Він замовк, бо гамір, що доли­нав з вулиці, вже заглушив його слова. Цей гамір ви­хлюпнувся з-за рогу й хвилею покотився по набережній, уздовж якої збивався й щомиті густішав натовп людей, що заради такого випадку жертвували відпочинком.