Чекаючи потяга, вони сіли за столик під аркадою, ви­соке склепіння якої вбирало і дим, і гамір, і звуки му­зики; оркестр виконав на їхню честь «Так, ми не маємо бананів», і вони нагородили оплес­ками диригента, вочевидь задоволеного собою. Дівчина з Теннессі забула про свої прикрощі й розважалася разом з усіма, навіть почала загравати з Діком та Ейбом, пускала бісики й ніби ненароком торкалася їхніх рук, а вони добродушно дражнили її.

Потім прибув паризький потяг, вони поїхали, і земля, в якій під теплим дощем дотлівали останки вюртембержців, прусських гвардійців, альпійських стрільців, манчестерських робітників та вихованців ітонської шко­ли, залишилася позаду. Вони їли бутер­броди з копченою ковбасою й сиром, куплені у вокзальному буфе­ті, й за­пивали їх вином божоле.

Ніколь не поділяла їхнього настрою. Нервово поку­суючи губи, вона переглядала путівники по місцях боїв, що їх прихопив із собою Дік. Так, він, видно, добряче простудіював історичні розділи і, своїм звичаєм, дещо спростив, а дещо згладив — недаремно в його версії Ам’єнська битва нагадувала один із прийомів у його домі.

Вони домовились, що ввечері підуть дивитися ілюмі­націю на виставці декоративного мистецтва, та по при­їзді в Париж Ніколь сказала, що надто втомилася й не піде. Вони завезли її до готелю «Король Георг», і коли вона зникла за пересічними площинами, утвореними грою світла в скляних дверях, Розмері відчула полегшення. Ніколь являла собою силу і, можливо, силу лиху; в усякому разі, її слова і вчинки не можна було перед­бачити, як материні. Розмері трохи побоювалася її.

Об одинадцятій Розмері, Дік і Норти зайшли до кафе-поплавця, нещодавно відкритого на Сені. В річці миго­тіли мостові ліхтарі і погойдувалися десятки холодних півмісяців. Живучи в Парижі, Розмері й мати по неді­лях іноді виїздили пароплавчиком до Сюрена і дорогою укладали плани на майбутнє. У них було обмаль гро­шей, але місіс Спірс покладала такі надії на доньчину вроду та на амбіцію, яку сама їй прищепила, що ладна була важити всім, що мала; ставши на ноги, дівчина від­дячить матері сповна...

Відколи вони приїхали до Парижа, Ейб Норт весь час ходив напідпитку; очі його почервоніли від вина й від сонця. Того вечора Розмері вперше помітила, що він не проминає жодної нагоди випити, і подумала, що Мері Норт навряд чи це до вподоби. Мері, хоч яка була смі­хотлива, говорила так мало, що Розмері, власне, майже нічого про неї не знала. Розмері подобалося її пряме чорне волосся — зачесане назад, воно лише на спині за­кручувалося плавною хвилею; час від часу тоненьке пасмо спадало їй на лоб — навскіс до скроні, — і, коли воно лізло в очі, Мері, струснувши головою, відкидала його.

— Ходімо сьогодні раніше спати, Ейбе, нехай це буде остання чарка, — промовляла Мері спокійно, але в го­лосі вгадувалося легке занепокоєння. — Ти ж не хочеш, щоб тебе завтра внесли на пароплав, та ще й розпле­скуючи по дорозі.

— Так, усім час додому, — підтримав Дік. — Уже пізно.

На благородному обличчі Ейба з’явився впертий ви­раз, і він рішуче заперечив:

— Ні, ні. — І після значущої паузи додав: — Куди нам по­спішати? Розіп’ємо ще пляшку шампанського.

— Я більше не п’ю, — сказав Дік.

— А Розмері вип’є. Вона ж природжений алкоголік, тримає у ванній пляшку джину, та й взагалі. Мені її мати розповідала.

Він вилив решту шампанського в келих Розмері. Пер­шого дня в Парижі Розмері випила стільки лимонаду, що їй аж погано стало, отож навіть не пригублювала жодних напоїв. Але тепер вона піднесла келих.

— Отакої! — вигукнув Дік. — А ви казали, що не п’єте!

— Але не казала, що не питиму.

— А що скаже мама?

— Один келих можна. — Їй чомусь дуже захотілося випити цей келих шампанського. Дік пив, небагато, але пив, і, може, якщо й вона вип’є, то це їх зблизить, допо­може їй зробити те, що вже твердо вирішила. Вона спробувала випити одним духом, похлинулася, а потім сказала: — Та ще й учора був мій день народження, ме­ні виповнилося вісімна­дцять.

— Чого ж ви не сказали? — хором обурилися всі.

— Навмисне, щоб не зобов’язувати вас і не завдавати зайвого клопоту. — Вона допила шампанське. — А тепер вважайте, що ми відсвяткували.

— Е, ні, — заперечив Дік. — Завтра ввечері ми відсвят­куємо ваш день народження, зрозуміло? Вісімнадцять ро­ків — це неабияка дата!

— А я колись думала: все, що буде до вісімнадцяти років, нічого не важить, — сказала Мері.

— Атож, атож, — підхопив Ейб. — Як і після вісім­надцяти.

— Для Ейба ніщо не важитиме, поки він не сяде на пароплав, — докинула Мері. — Але він покладає великі надії на Нью-Йорк. З ним у нього пов’язані всі плани. — Вона говорила так, наче вже не вірила в здійсненність цих слів, наче мета, якої вони обоє прагнули, була насправді недосяжна. — Він повертається в Штати писати музику, а я їду до Мюнхена займатися співами, і, коли ми знову зустрі­немось, світ належатиме нам!

— Це чудово! — закивала головою Розмері. Шампан­ське вже давалося взнаки.

— А тим часом — ще келишок шампанського для Розмері! Це поліпшить роботу її лімфатичних залоз. У вісімнадцять років вони тільки починають функціо­нувати.

Дік поблажливо засміявся. Він любив Ейба, хоча дав­но вже не вірив у нього.

— Для медицини це щось нове, а взагалі ходім.

Ейб піймав у його словах нотку зверхності й ніби між іншим зауважив:

— Ох, боюся, що моя нова річ піде на Бродвеї куди раніше, ніж ви завершите свій науковий трактат.

— Тим краще, — спокійно відповів Дік, — тим краще. Можливо, я й зовсім облишу свій, як ви кажете, «науко­вий трактат».

— Ну що ви, Діку! — злякано скрикнула Мері.

Розмері вперше побачила Дікове обличчя таким — за­стиглим, без будь-якого виразу. І відчувши, що його сло­ва мають якийсь прихо­ваний і дуже важливий зміст, мало не скрикнула слідом за Мері: «Ну що ви, Діку!»

Але Дік уже весело сміявся.

— Облишу цей і візьмуся за інший, — додав він і під­вівся з-за столу.

— Ні, ні, стривайте, Діку. Поясніть мені...

— Іншим разом. На добраніч, Ейбе. На добраніч, Мері.

— На добраніч, Діку коханий!

Мері всміхалася так, наче їй подобалося сидіти тут, на майже спорожнілому поплавці. Вона ніколи не втра­чала мужності й надії і ладна була йти за чоловіком дорогою в нікуди, йти, пристосовуючись і перевтілю­ючись на ходу і усвідомлюючи, що їй ще жодного разу не вдавалося відвернути його бодай на крок від його стежки; і часом вона з болем у серці думала, що таєм­ниця обраного Ейбом шляху, а отже, і її шляху, захована в ньому так глибоко, що їй ніколи до неї не добутись. І все ж вона завжди випромінювала надію, немов якийсь живий талісман...

— Що саме ви хочете облишити? — спитала Розмері в таксі, серйозно заглядаючи Дікові в очі.

— Ет, пусте.

— Ви науковець?

— Я лікар.

— Та невже? — вона радісно всміхнулася. — Мій тато теж був лікарем. Але чому ж ви тоді?..

— Все дуже просто. Я не заплямував себе в зеніті слави й не переховуюся від суду людського на Рів’єрі. Просто я приватно не практикую. Хтозна, може, колись і дове­деться.

Розмері підставила йому обличчя для поцілунку. Якусь мить він дивився на неї, наче не розуміючи. Потім, обнявши її однією рукою за плечі, потерся щокою об її гладеньку щоку й знову подивився довгим, уваж­ним поглядом.

— Таке чарівне дівчатко, — сказав він серйозно.

Вона всміхнулася йому; її пальці, хоч сама вона й не помічала, перебирали відлоги його піджака.

— Я закохана в вас і в Ніколь. Це моя таємниця — я не можу навіть ні з ким говорити про вас, не хочу, щоб іще хтось знав, який ви чудовий. Ні, справді, я вас ко­хаю — вас обох.

Він чув це вже стільки разів — навіть слова були ті самі.

Раптом вона опинилася так близько, що він побачив тільки очі — вже не дитячі — і він поцілував її палко, безтямно, як дорослу.

Потім, прихилившись головою до його плеча, вона зі­тхнула.