— Цілком нормальною, здоровою, життєрадісною ди­тиною.

— Атож, атож, цілком.

Доктор Домлер чекав. Містер Воррен похитав голо­вою, скрушно зітхнув, глянув скоса на доктора Домлера і знову втупив погляд у підлогу.

— Місяців вісім тому, чи шість, а може, й десять — ніяк не пригадаю, де ми жили тоді, — вона почала пово­дитись якось дивно, незвично. Старша дочка першою звер­нула на це увагу й сказала мені, а я не помічав нічого, для мене Ніколь була така ж сама, як і завжди, — пояснив він квапливо, ніби ви­правдуючись, — така сама ми­ла й ласкава дівчинка. Поки не стався цей випадок із камердинером.

— Ага! — сказав доктор Домлер і кивнув сивою голо­вою, ніби він, як Шерлок Холмс, знав, що в цьому місці обов’язково з’явиться камердинер, саме камердинер, а не хтось інший.

— Я мав камердинера, він прослужив у мене багато років, до речі, він швейцарець. — Він глянув на доктора Домлера, немов сподіваючись, що той виявить патріо­тичний захват. — І от Ніколь раптом узяла собі в голову, ніби мій камердинер переслідує її. Тепер я певен, що це — нісенітниця, але тоді повірив і зразу ж показав йому на двері.

— А в чому саме вона його звинувачувала?

— Отож-бо і є, що лікарі не могли домогтися від неї нічого конкретного. Вона мовчала й дивилася на них так, ніби вони самі повинні все знати. Очевидно, вона приписувала йому якісь брудні наміри.

— Розумію.

— Мені, звісно, доводилося читати про самотніх жі­нок, яким ввижається чоловік під ліжком і таке інше, але звідки це могло взятись у Ніколь? Від залицяльників у неї відбою не було. Ми тоді мешкали на своїй віллі в Лейк-Форресті — це дачна місцевість під Чикаго. Ніколь ціли­ми днями грала з хлопцями в гольф і в теніс, і багато хто з них був закоханий у неї по вуха.

Поки Воррен розповідав усе це, старий, сухенький і зморщений доктор Домлер раз у раз повертався думкою до Чикаго. Замолоду його запрошували туди, пропонували доцентуру в Чиказькому університеті, і, якби він пристав на ту пропозицію, то, можливо, був би тепер багатою людиною, мав би власну клініку, і не задоволь­нявся б жалюгідним пакетом акцій. Але він не на­важився: коли він уявив американські простори, без­межні лани, розлогі прерії, його власні знання видалися йому, як на такі масштаби, надто мізерними. Але він тоді багато прочитав про Чикаго, про могутні феодальні династії Арморів, Палмерів, Філдів, Крейнів, Ворренів, Свіфтів, Маккорміків; а згодом у нього побувало чимало пацієнтів із цих кіл Чикаго й Нью-Йорка.

— Їй дедалі гіршало, — розповідав Воррен. — Почали­ся напади, під час яких вона зовсім заговорювалася. Старша се­стра іноді записувала її слова — ось глянь­те... — Він простяг Домлерові згорнутий аркушик папе­ру. — Здебільшого про чоловіків, які нібито її переслі­дують, тут і наші знайомі, і випадкові люди...

Потім він говорив про муки й страждання, яких їм довелося зазнати, про жахливе становище сім’ї, яку спіт­кало таке лихо, і про марні спроби лікування в Америці; зрештою, повіривши, що їй може зарадити зміна оточення, він не злякався підводної блокади й повіз дочку до Швейцарії.

— На американському крейсері, — гордовито пояснив він. — Це було не так-то легко влаштувати, але допоміг ща­сливий збіг обставин. І принагідно хочу додати, — він скромно усміхнувся, — що за грошима, як кажуть, діло не стане.

— Авжеж, — сухо погодився доктор Домлер.

Він намагався зрозуміти, навіщо і в чому саме цей чо­ловік бреше йому. А якщо й не бреше, то чому віє такою нещирі­стю від його мови, від елегантної постаті в ко­стюмі вільного крою, що так невимушено вмостилася в кріслі? Там, надворі, під лютневим небом справжня трагедія, пташка з перебитими крильцями, а тут — щось удаване, роблене й нещире.

— А тепер я хотів би поговорити кілька хвилин з ва­шою дочкою, — сказав доктор Домлер, говорячи ан­глійською, неначе це могло зблизити його з Ворреном.

Через кілька днів після того, як Воррен, залишивши дочку в клініці, повернувся до Лозанни, доктор Домлер і Франц записали в історії хвороби Ніколь:

«Diagnostic: Schizophrénie. Phasë aigue en décroissance. La peur des hommes est un symptôme de la maladie, et n’est point costitution­nelle... Le pronostic doit rester rése­rvé» [20].

І з дедалі більшим зацікавленням вони почали чекати других відвідин містера Воррена, який обіцяв з’явитися найближчим часом. Але дні спливали, а містер Воррен не поспішав виконати свою обіцянку. По двох тижнях доктор Домлер написав йому листа. Не одержавши від­повіді, він наважився на крок, який за тих часів уважав­ся «une folie» [21], — замовив телефонну розмову з «Гранд-отелем» у Лозанні. Камердинер містера Воррена відпо­вів йому, що містер Воррен сьогодні від’їздить до Амери­ки й саме спаковує речі. Але на думку про те, що сорок швейцарських франків за телефонну розмову будуть за­писані на рахунок клініки, в жилах доктора Домлера скипіла кров тюїльрійських гвардійців, і містерові Воррену довелося підійти до телефону.

— Ви повинні приїхати. Це конче потрібно. Від цього залежить здоров’я вашої дочки. Інакше я знімаю з себе будь-яку відповідальність.

— Але ж, докторе, ви лікар — вам і карти в руки. Мене терміново викликають додому!

Доктор Домлер ніколи ще не розмовляв з людьми з такої відстані, та все ж він виголосив свій ультиматум так твердо, що наляканий американець здався. Через півгодини після своєї другої появи в клініці Воррен не витримав; могутні плечі під спортивним піджаком затру­силися від здушених ридань, очі почервоніли, як Же­невське озеро під призахідним сонцем, і Домлер з Францом почули жахливе визнання.

— Я сам не знаю, як воно сталося, — хрипко вимовив він. — Сам не знаю... Вона була ще дитиною, коли по­мерла її мати, і щоранку вона приходила до мого ліжка, іноді навіть засинала в мене під боком. Я так жалів бі­долашну дитину. Ну, а згодом ми почали подорожувати разом. Сидячи в машині чи в купе поїзда, завжди три­малися за руки, і вона мені наспівувала пісеньки. Іноді ми казали одне одному: «Нумо сьогодні не дивитися ні на кого, — нехай цей день належить тільки нам, — крім нас з тобою ніхто на світі не існує!» — В голосі його забри­нів сарказм. — Люди казали, яка зворушлива любов між батьком і дочкою... розчулювалися до сліз. Ми були, як закохані... а скінчилося тим, що стали коханцями... Після того, як це сталося, я ладен був застрелитися... та, видно, такі мерзенні виродки, як я, на таке не здатні.

— А потім що? — запитав доктор Домлер, знову верта­ючись думкою до Чикаго й згадуючи лагідного, блідого добродія в пенсне, який так уважно придивлявся до ньо­го в Цюриху тридцять років тому. — Це тривало далі?

— О ні, ні! Вона... Вона зразу немовби закам’яніла, тільки казала: «Нічого, нічого, татку. Забудьмо».

— Чи були якісь наслідки?

— Ні. — Він судорожне схлипнув і кілька разів вися­кався в хусточку. — Але досить і тих, що маємо тепер.

Вислухавши розповідь, доктор Домлер відкинувся на спинку свого глибокого крісла, цього неодмінного атри­буту буржуазного існування, і подумки мовив: «Се­люк!» — чи не вперше за двадцять років вживши такий ненауковий термін. Потім сказав:

— Я просив би вас переночувати в Цюриху, а вранці знову при­йти до мене.

— А потім?

Доктор Домлер розвів руки настільки, що в них умі­стилося б порося.

— Очевидно, Чикаго, — відповів він.

— Тепер ми вже все знали, — вів далі Франц. — Дом­лер сказав Ворренові, що візьметься лікувати дочку за умови, що той розлучиться з нею на довгий час — при­наймні на п’ять років. Воррена, після його сповіді, най­більше, здається, хвилювало, чи не дійде ця історія до Америки. Ми опрацювали план лікування й почали че­кати наслідків. Особливих підстав для оптимізму ми не мали: як ви знаєте, процент одужань, навіть так званих одужань у соціальному аспекті, в цьому віці вкрай низь­кий.