У купе першого класу нічим було дихати; барвисті рекламні плакати залізничних компаній — акведук Пон-дю-Гар, поблизу Арля, амфітеатр в Оранжі, зимовий спорт у Шамоні — дихали більшою прохолодою, ніж не­рухоме море за вікном. На відміну від американських потягів, заклопотаних тільки собою і сповнених зневаги до всього, що робиться обіч колії, у світі інших, не таких карколомних швидкостей, цей потяг був частиною місце­вості, по якій він біг. Його дихання здмухувало куряву з пальмового листя, а попіл змішувався із сухим гноєм на городах і в садках, удобрюючи їх. Роз­мері здавалося, що досить висунутись у вікно, простягти руку — і можна нарвати на ходу букет квітів.

На площі перед каннським вокзалом дрімали у своїх колясках візники. Казино, розкішні крамниці й великі готелі на набережній стояли, затулившись від моря сліпими залізними масками спущених жалюзі. Аж не вірилося, що тут колись настає «сезон», і Розмері, вже досить чутлива до примх моди, зазнала ніби сорому — мов упіймалася на нездоровій цікавості до чогось по­творного, мов перехожі, дивлячись на неї, дивувалися, чому вона тут у цей мертвий час між веселощами ми­нулої зими й наступної — тут, а не на півночі, де цієї пори вирує справжнє життя.

Вийшовши із аптеки з покупкою — пляшкою кокосо­вої олії, — Розмері побачила знайоме обличчя: місіс Дайвер пройшла повз неї з кількома диванними подуш­ками в руках, прямуючи до машини, що чекала біля тротуару. З віконця машини загавкав коротконогий чор­­ний песик. Шофер, що був задрімав, стрепенувся. Місіс Дайвер умостилася на сидінні — вродливе обличчя се­рйозне, зосереджене, очі спокійно і пильно дивляться про­сто себе, в порожнечу. Вбрана вона була в яскраво-чер­вону сукню, засмаглі ноги — без панчіх, її густе і темне волосся вилискувало золотом, як шерсть собаки з поро­ди чау-чау.

До потяга лишалося ще півгодини, і Розмері вирішила перечекати в «Кафе союзників» на Круазетт, де в зеле­ній півтемряві під деревами стояли столики, а оркестр виконував для уявного космополітичного панства мело­дію «Карнавал у Ніцці» й наймодніший минулого року американський блюз. Розмері купила «Тан», а для ма­тері — «Сетердей івнінг пост» і, попиваючи лимонад, пе­реглядала надруковані в тижневику мемуари якоїсь ро­сійської княгині; за­старілі умовності дев’яностих років видавалися їй у цю мить реальнішими й ближчими, ніж те, про що сповіщали заголовки французької газети. Це тоскне почуття гнітило її ще в готелі — звикла до того, що газети зображають усі, навіть найабсурдніші недо­ладності європейського життя або як комедію, або як трагедію і неспроможні відчути істину, вона думала тепер про те, як усе-таки одноманітно й нудно живеться людям у Франції, її тугу посилювали сумовиті мелодії оркестру, які нагадували меланхолійну музику, що су­проводить виступи естрадних акробатів. Вона зраділа, коли потяг рушив і повіз її назад, до готелю.

Наступного дня на пляж вона не пішла, бо плечі таки обгоріли. Натомість вони з матір’ю найняли автомо­біль — добряче поторгувавшись, бо тільки тут, у Фран­ції, Розмері зрозуміла ціну грошей, — і поїхали на прогу­лянку Рів’єрою, цій дельті багатьох річок. Шофер-ро­сіянин, що своїм виглядом нагадував Івана Грозного чи якогось іншого царя, взявся бути гідом, і славнозвісні на­зви — Ніцца, Канн, Монте-Карло — засяяли крізь сонли­ве й курне марево спеки, нагадуючи про монархів, що приїздили сюди пити-гуляти або помирати, про раджів, що кидали англійським балеринам діамантові очі Будди, про російських князів, що за колишніх ікряних часів бен­кетували тижнями, змішуючи всі години доби в суцільні балтійські сутінки. На узбережжі й досі витав російський дух — раз у раз вони проїздили повз зачинені російські книгарні й бакалійні крамниці. Десять років тому у квіт­ні, коли завершився сезон, брами православної церкви замкнули на ключ і пляшки із солодким шампанським, улюбленим напоєм росіян, перенесли в підвали до повер­нення гостей. «Повернемось наступного сезону», — сказа­ли вони, але цим обіцянкам не судилося справдитись, бо вони не повернулися та й уже не повернуться.

Було приємно їхати назад надвечір, понад морем, що мінилося примхливо, мов різноколірні скельця з дитячих спогадів — робилося то зеленкуватим, як молочний сік, то блакитним, як вода після прання, то темно-червоним, як вино. Було приємно проїздити повз людей, що обі­дали в садках перед своїми будиночками, і чути скрегот­ливі звуки піанол з оповитих виноградом сільських та­верн. Коли вони звернули з гірського шосе й почали спу­скатися до готелю Госса між густих гаїв — кожен гай і в сутінках зберігав свій, тільки йому властивий зелений відтінок, — над руїнами акведука вже сходив місяць...

Десь у горах за готелем грала музика, танцювали. Розме­рі лежала в місячному сяйві, якомусь примарному під москітною сіткою, і, дослухаючись до відлуння чу­жих розваг, думала про людей, яких бачила на пляжі, — про тих, що так їй сподобалися. «Може, завтра вони знову будуть там», — думала вона. А втім, вони, видно, й справді цураються чужих — розташувавшись із своїми парасо­лями, бамбуковими матами, собаками й дітьми в тому кутку, вони ніби відгороджуються від стороннього люду. Та одне Розмері вирішила твердо: вона не змарнує свої останні два ранки тут з тією компанією.

Все владналося само собою. Маккіско з компанією на пляжі ще не було, і щойно Розмері розстелила свій ха­лат і лягла, як з-під парасолів вигулькнули й підійшли до неї двоє чоловіків — той, у жокейській шапочці, й ви­сокий блондин, що полюбляв розпилювати навпіл офі­ціантів.

— Доброго ранку, — чемно почав був Дік Дайвер, але не витримав: — Послухайте, хто ж так робить? Ну, обго­ріли, гаразд, але хіба ж можна зникати на цілий день? А ми тут хвилюємося!

Розмері сіла й весело всміхнулася, показуючи, що її тішить цей несподіваний вияв турботи.

— Ми до вас ось із чим, — вів далі Дік Дайвер. — Приєднуйтесь-но сьогодні до нас! У нас є що випити, є чим закусити, отож не пошкодуєте. Просимо.

Він був сама доброта, чарівна доброта — голос його обіцяв дружбу й заступництво, навіть більше — подорож у нові, незвідані світи, в нескінченну плетеницю казкових розваг і принад. Він зумів відрекомендувати Розмері своїм друзям, не назвавши її імені, а потім прозоро дав їй зрозуміти, що всі чудово знають, хто вона, але пова­жають її право на приватне життя. Відколи Розмері ста­ла актрисою, до неї ще ніхто, крім хіба товаришів по професії, не виявляв такої чемності.

Сидячи дуже рівно — аж здавалося, що її засмагла спина підвішена до перлового намиста, — Ніколь Дайвер гортала куховарську книгу, хотіла знати, як готують кур­чат по-мерілендському. Розмері подумки визначила її вік — років двадцять чотири. Перше враження від Ні­коль можна було б сформулювати по-житейському про­сто: «вродлива жінка». Але уважніший погляд на її об­личчя виявляв дивну особливість — здавалось, воно було задумане в героїчному ключі, з рисами вольовими й чіт­кими; і лінія чола, і світлотіні, і всі ознаки, що пов’язу­ються із сильною й темпераментною вдачею, були вико­нані з роденівським натхненням; проте наприкінці роботи скульптора мовби захопила інша мета, і він почав згла­джувати риси, керуючись уже тільки звичними канонами краси, — і згладив їх настільки, що іще один дотик різця позбавив би його твір будь-якої виразності й винятко­вості. Різьбяр особливо ризикував, викін­чуючи уста — вони були гарненькі, як у красуні з журнальної обкла­дин­ки, але водночас гармоніювали з невловною своєрід­ністю загального малюнка.

— Ви надовго сюди? — запитала Ніколь. Голос у неї був низький, майже хрипкий.

Розмері раптом спало на думку, що вони з матір’ю могли б пробути тут тиждень.

— Та ні, не те щоб надовго, — уникливо відповіла вона. — Ми подорожуємо давно, аж з березня. Почали з Сицилії і тепер поволі кочуємо на північ. У січні під час зйомок я захворіла на запалення легенів і оце видужу­вала.

— Господи! Як же це вийшло?

— Перекупалася в холодній воді. — Розмері не хотіла, щоб розмова перейшла на її власну особу. — В мене був грип, але я цього не знала, а того дня знімався епізод, де я кидаюся в канал у Венеції. На декорації й підго­товку вже витратили купу грошей, відкладати не можна було, от мені й довелося стрибати у воду — і то не раз, не два, а цілий ранок. Мати про всяк випадок подбала, щоб лікар був напохваті, але він, звісно, нічим зарадити не міг — усе це закінчилося запаленням легенів. — Вона відразу запитала, щоб змінити тему: — А вам тут подобається?