— Хіба ж їм тут може не подобатися, — спроквола від­казав Ейб Норт. — Вони це місце самі вигадали. — Він поволі повернув свою величну голову і з ніжністю й любов’ю подивився на подружжя Дайверів.

— Вигадали?

— Цей готель працює влітку лише другий рік, — по­яснила Ніколь. — Ми торік умовили Госса залишити на літо одного кухаря, одного офіціанта й одного розсиль­ного. Виявилося, що справа варта заходу, а цей рік вза­галі перевершив усі сподівання.

— Але самі ви живете не в готелі?

— У нас тут є будинок нагорі, в Тармі.

— Ми розміркували просто, — сказав Дік, переставля­ючи один із парасолів так, щоб зняти з плеча Розмері квадратик сонця. — Росіяни й англійці звиклі до холоду. Тому вони вподобали північні курорти, такі, як Довіль; що ж до американців, то половина з них однаково живе в тропічному кліматі, отож і сюди вони приїздитимуть охоче.

Молодий чоловік романської зовнішності гортав номер «Нью-Йорк геральд».

— Послухайте, якої національності ці люди? — раптом промовив він і почав читати з ледь відчутним французьким акцентом: — «У готелі «Палас» у Веве зу­пинилися пан Пенделі Власко, пані Гарн­зад — я не ви­гадую! — Корінна Медонка, пані Паше, Серафім Тульйо, Марія Амалія Рото Але, Мозес Тойбель, пані Парагоріс, Апостол Александр, Йоланда Йосфуглу і Женевева де Момус». Хто вабить мене найбільше — то це Женевева де Момус. Слово честі, я ладен податися до Веве, щоб подивитись, що то за одна — Женевева де Момус.

Він неспокійно підвівся на ноги і швидко випростався. Він був на кілька років молодший від Дайвера й Норта — високий, міцний, але худорлявий, тільки на пле­чах і на руках надималися налиті силою м’язи. Обличчя його було б по-справж­ньо­му гарне, якби не вередлива гримаса, що кривила його уста, контрастуючи з демоніч­ним блиском карих очей. А втім, ці очі запам’ятовува­лися, а невдоволений вигин губ і зморшки нез’ясовної гризоти на юнацькому чолі швидко забувалися.

— У списку прибулих американців минулого тижня теж були кумедні прізвища, — докинула Ніколь. — Місіс Івлін Таз і ще... які ж це ще?

— Ще був містер С. М’ясоу, — сказав Дайвер, теж під­водячись. Він узяв свої грабельки й заходився вигортати з піску дрібні камінці.

— Авжеж, С. М’ясоу, — аж вимовляти страшно, прав­да ж?

Вони залишилися вдвох, і Розмері подумала, що від Ні­коль віє спокоєм — з нею навіть спокійніше, ніж з ма­тір’ю. Ейб Норт і Барбан — чорнявий француз — обго­ворювали події в Марокко, а Ніколь, переписавши на­решті рецепт, узялась до шитва. Розмері зацікавлено роздивлялася на їхні пляжні речі: чотири великі пара­солі, що разом утворювали тінистий намет, складана ка­біна для перевдягання, надувний гумовий кінь — такого Розмері ще не бачила, це були перші вироби відродже­ної після війни промисловості предметів розкоші, придбані, очевидно, першими покупцями. Дівчина розуміла, що ці люди належать до великосвітського товариства, але, всупереч пересторогам матері, вони не видавалися їй трутнями, яких треба оминати десятою дорогою. На­віть в їхній цілковитій бездіяльності, в тій безвладній нерухомості, що єднала їх із спекотним ранком, їй вви­жалася якась прихована значущість, глибокий зміст, діяльна й для неї незбагненна творчість думки, її незрі­лий розум не намагався проникнути в суть їхніх взаємин, її цікавило тільки те, як вони ставитимуться до неї. Але вона вже здогадувалася, що ці люди зв’язані міцним переплетінням приязних почуттів, і в її уяві це вилилося у висновок, що живуть вони весело й щасливо.

Вона по черзі глянула на трьох чоловіків, подумки оці­нюючи їх. Всі троє були по-своєму привабливі, всім трьом була властива якась особлива лагідність манер — очевидно, природжена, а не набута і зовсім не схожа на фамільярність акторського товариства; дивлячись на них, Розмері вловлювала також витончену делікатність, таку несхожу на нетактовне панібратство режисерів, що досі були для неї взірцем інтелігентності. З-поміж чоло­віків вона досі зустрічала, власне, тільки акторів і режи­серів, якщо не брати до уваги позбавлених будь-яких ознак особистості студентів, з якими вона познайомилася минулої осені на балу в Йєльському університеті, — во­на не запам’ятала тоді жодного обличчя й винесла єди­не враження — що всі вони закохуються з першого по­гляду.

Так, ці троє були зовсім інші. Барбан, найпростіший з-поміж них, скептичніший і охочіший поглузувати, зда­вався трішечки нещирим, навіть зарозумілим. У вдачі Ейба Норта сором’язливість поєднувалася з якимсь від­чайдушним гумором, що водночас і приваблював, і від­страшував Розмері. Інстинкт підказував їй, що цілісність її власної вдачі буде перепоною для нього: вони не зна­йдуть спільної мови.

Потім вона перевела погляд на Діка Дайвера і замилувалась ним: «Ні, якщо в світі існує ідеальний чоло­вік, то — ось він». Сонце і вітер забарвили в мідний ко­лір його обличчя, і той же відтінок мало його коротко підстрижене волосся й легкий пушок на руках. Очі сяя­ли сталевою блакиттю. Ніс був трошки загострений, а голову він тримав так, що не лишалося сумніву, до кого він звертає свої слова чи погляд — втішний вияв поваги до співрозмовника, бо, зрештою, чи так уже часто на нас дивляться? Хіба що вряди-годи скине хтось на тебе оком, цікавим чи байдужим — і все. Голос його, ледь співучий, на ірландський манір, звучав приязно й щиро, та водно­час Розмері відчувала в ньому твердість, самовладання й витримку — якості, властиві їй самій. Так, вона від­дала б своє серце йому і тільки йому, і Ніколь, підвівши голову, побачила, що він їй сподобався, але й почула ти­хе зітхання — він-бо вже належав іншій!

Опівдні на пляжі з’явилося подружжя Маккіско в су­проводі місіс Абрамс, містера Дамфрі й сеньйора Кампіона. Вони принесли з собою новий великий парасоль, поставили його, скоса позираючи на Дайверів, і самовдоволено залізли під нього — всі, крім містера Маккіс­ко, який зневажливо вмостився на осонні спиною до них. Працюючи грабельками, Дік пройшов повз них і, повер­нувшись, стиха повідомив:

— Ті двоє молодиків читають «Правила етикету».

— Готуються вступити у вищий світ, — сказав Ейб.

Мері Норт, та засмагла молода жінка, яку Розмері першого дня побачила на плоту, повернулася після ку­пання й сказала із пустотливою усмішкою:

— От і маємо тут знову пана й пані Морепоколіно!

— Обережно, це ж його друзі, — нагадала їй Ніколь, показуючи на Ейба. — Цікаво, чому він не підходить до них? Невже його більше не тягне туди?

— Тягне, звісно, — озвався Ейб. — Тільки в протилеж­ний бік.

— Так і знала, що цього літа тут не буде де голки встромити, — зітхнула Ніколь. — А це ж наш пляж, Дік розчистив його від цілої гори каміння. — І притишено, щоб не почуло тріо нянь-англійок під сусіднім парасо­лем, додала: — А втім, краще вже отака публіка, ніж торішні англійці, які цілий божий день квоктали на весь пляж: «Ой, яке синє море! Ой, яке ясне небо! Ой, як по­червонів носик у маленької Неллі!»

Розмері подумала, що не хотіла б мати Ніколь за во­рога.

— Але ви не бачили головного. Адже тут була бій­ка! — вела далі Ніколь. — За день до вашого приїзду отой чоловік із прізвищем, схожим на назву якоїсь мар­ки бензину чи маргарину...

— Маккіско?

— Атож, він посварився з дружиною, й вона сипнула йому в обличчя жменьку піску. І що б ви думали він зро­бив? Сів на неї верхи й почав тицяти носом у пісок! Ми аж сторопіли. Я навіть гукнула Дікові, щоб він втру­тився.

— А знаєте, — сказав Дік, замислено дивлячись на со­лом’яну мату, — я зараз піду й запрошу їх усіх до нас на обід.

— Нізащо! — вигукнула Ніколь.

— А по-моєму, непогана ідея. Якщо вже вони тут, то чому б з цим не змиритися?

— Ми й змирилися, — відказала Ніколь, сміючись. — Але я зовсім не хочу, щоб і мене тицяли носом у пісок. Я жінка лиха і мстива, — сказала вона Розмері і, обер­нувшись до дітей, гукнула: — Малеча, гайда купатися!

У Розмері раптом виникло почуття, що це купання за­пам’я­тається їй довіку, що надалі, хоч би коли йшлося про купання у морі, в її уяві завжди поставатиме саме ця картина. Вони пішли у воду всі разом, радіючи рухові після тривалої вимушеної бездіяльності, занурю­ючись після спеки у воду з насолодою гурмана, який за­пиває гостру, наперчену страву холодним як лід білим вином. Дайвери, за прикладом давніх наших предків, розподіляли день так, щоб заживати якнайбільше з да­рів Господніх. Натішившись сповна чимось одним, вони переходили до нової втіхи; попереду, хоч Розмері цього не знала, був ще один такий перехід: від щасливої са­мотності серед морських хвиль до веселої трапези в то­варистві під провансальським небом. Але її не полишало відчуття, що Дік узяв її під свою опіку, і вона залюбки робила те, що й усі, немовби підкоряючись його нака­зові.