Зовсім інше — паризький напад; поряд з ним і попе­редній набув зловісного значення. Можливо, він віщу­вав новий цикл, новий спалах хвороби. Те, чого йому довелося зазнати не як лікареві, а як людині, під час тривалого рецидиву після народження Топсі, загартува­ло його, навчило проводити різку грань між Ніколь хво­рою й Ніколь здоровою. Але тепер йому важче стало відрізняти, де кінчається самозахисна безсторонність лікаря й починається якесь нове почуття холодної відчу­женості. Коли байдужість виховують у собі чи просто не помічають, вона поступово переходить у порожнечу. Дік уже вмів звільнятися від Ніколь, виштовхувати її зі сво­го серця, а свій обов’язок виконував знехотя, без справж­ньої дбайливості і справжніх почуттів. Кажуть, душев­ні рани зарубцьовуються, — це вельми невдале порівнян­ня з ушкодженнями фізичними, бо в житті так не буває. Така рана може зменшитися, нехай навіть до розмірів уколу шпилькою, але це завжди відкрита рана. Слід за­знаного страждання можна порівняти хіба що з утратою пальця чи ока. До такого каліцтва звикаєш, про нього згадуєш, може, тільки раз на рік — та коли й згадаєш, то все одно зарадити не можеш нічим.

Ніколь стояла в садку, обхопивши руками плечі. Вона звела на Діка сірі, ясні очі, по-дитячому пильні й допит­ливі.

— Я був у Канні, — сказав Дік, — випадково зустрів там місіс Спірс. Вона завтра їде. Хотіла приїхати по­прощатися з тобою, але я її відмовив.

— Шкода, я була б рада. Вона мені подобається.

— І знаєш, кого я там ще бачив? Бартолом’ю Тейлора.

— Та невже!

— Хіба цього старого тхора з кимось сплутаєш! Він приїхав, видно, на розвідини — наступного року сюди з’явиться весь звіринець. Я підозрював, що місіс Абрамс була першою нишпоркою.

— А пам’ятаєш, як Бебі обурювалася, коли ми впер­ше вирішили приїхати сюди на літо?

— Головне, що їм однаковісінько, де жити. Сиділи б собі й мерзли в Довілі.

— Може, поширимо чутку, що в нас тут холера?

— Я сказав Бартолом’ю, що в цьому кліматі деякі люди гинуть, як мухи. Слабкі здоров’ям, сказав я, ризи­кують тут не менше, ніж кулеметники в бою.

— Ну, цього ти вже не казав.

— Не казав, — зізнався він. — Ми з ним дуже мило побалакали. А як церемонно ручкалися посеред бульва­ру! Ото було видовисько! Зустріч Зиґмунда Фрейда з Вордом Макаллістером.

Дікові не хотілося продовжувати розмову, він волів побути на самоті, щоб думками про працю й про май­бутнє витіснити думки про кохання й про сьогоднішній день. Ніколь відчувала це, але невиразно, нутром; вона інстинктивно, мов звірятко, і трохи ненавиділа його, і хотіла до нього пригорнутися.

— Кохана, — сказав Дік не дуже щиро.

Він увійшов у дім, але не зразу згадав, що йому там по­трібно. Згадавши, підійшов до рояля, сів і насвистую­чи почав добирати на слух:

Раптом у заколисаній мелодією свідомості спливла тривожна думка: почувши цю пісеньку, Ніколь зразу ж відчує в ній тугу за двома минулими тижнями. Він за­кінчив узятим невлад акордом і підвівся.

Він озирнувся, не знаючи, куди піти. Це був дім, ство­рений Ніколь і оплачений грошима діда Ніколь. Дікові тут належав тільки флігель та клаптик землі під ним. За свої три тисячі на рік і те, що капало за публікації, він одягався, поповнював запаси пивниці й покривав свої кишенькові витрати, а також витрати на освіту Ланьє, які поки що зводилися до утримання бонни. В будь-якому починанні дружини Дік завжди обумовлював свою участь. Сам він жив досить скромно, без Ніколь подорожував завжди третім класом, пив найдешевші ви­на, беріг свій одяг, карав себе за кожну зайву витрату і таким чином зберігав певну фінансову незалежність. Але це давалося важче, дедалі частіше доводилося вирішувати вдвох, що можна було б зробити з грошима Ніколь. І, звісно, Ніколь, прагнучи міцніше прив’яза­ти його до себе, закріпити свою владу над ним, чіпля­лася за кожен вияв слабкості з його боку; нелегко було протистояти потокові речей та грошей, що весь час його заливав. Випадок з віллою на скелях, що народилась як фантазія, а потім непомітно обернулася реальністю, міг правити за типовий приклад того, як втрачали чинність укладені колись у Цюриху нехитрі умови їхнього шлюбу.

«Як чудово було б, якби...» — казали вони на почат­ку; «як чудово буде, коли...» — казали вони тепер.

Та все це було зовсім не так чудово. Вигадки Ніколь заважали йому працювати; крім того, швидке зростан­ня її прибутків останнім часом немовби знецінювало його працю, до того ж, дбаючи про її здоров’я, він не один рік удавав переконаного домувальника; ця роль ставала дедалі обтяжливішою в замкнутому, не­рухомому світі, де він весь час почувався ніби під мікро­скопом. І от тепер Дік уже не наважувався зіграти на роялі те, що йому хотілося зіграти; це означало, що він дійшов до краю. Він ще довго стояв у тій великій кімна­ті, дослуха­ючись до тихого дзижчання електричного го­динника — дослухаючись до плину часу.

У листопаді море почорніло, хвилі дедалі частіше пе­ре­хлю­пувалися через дамбу, докочуючись до прибереж­ного шосе. Зникли останні сліди літнього життя, пляжі лежали безлюдні й сумні під містралем та дощем. Го­тель Госса закрився на ремонт і перебудову; риштуван­ня навколо літнього казино в Жуан-ле-Пен зростало, прибираючи дедалі химерніших обрисів. Буваючи в Кан­ні чи Ніцці, Дайвери знайомилися з новими людьми — оркестрантами, рестораторами, ентузіастами садівництва, суднобудівниками (Дік купив собі старого човна), чле­нами Syndicat d’Іnitiative. Дік і Ніколь придивлялися до своїх слуг, більше уваги приділяли вихованню дітей. Ніколь швидко одужала; в грудні Дік жодного разу не помічав напруженого погляду, судомно стулених уст чи безпричинної посмішки, не чув жодної безглуздої фрази, і на Різдво вони поїхали в Швейцарські Альпи.

Перше ніж увійти, Дік шапочкою обтрусив сніг із си­нього лижного костюма. У великому холі після чаюван­ня вже повідсовували до стін столи, і підлога, за два­дцять років подзьобана, мов віспою, цвяхами лижних черевиків, двигтіла під ногами сотні юних амери­кан­ців — учнів довколишніх інтернатів. Вони сіпалися під веселу мелодію «Не приводь Лулу» або шаленіли в чарльстоні. Тут була колонія молоді, простодушної й нерозважливої, — штурмові загони багатіїв зосереджува­лися в Санкт-Моріці. Бебі Воррен вважала, що пішла на велику жертву, приїхавши до Дайверів у Гстаад.

Дік зразу побачив сестер крізь примарний розколиса­ний сонм танцюристів; впадали в око їхні яскраві, як на рекламних плакатах, постаті в лижних костюмах — не­бесно-блакитному в Ніколь, цеглисто-червоному — в Бебі. Молодий англієць щось казав їм, але вони не звертали на нього уваги, заворожені, запаморочені молодіжним танцем.

Рум’яне від морозу обличчя Ніколь освітилося, коли вона побачила Діка.

— А де ж він?

— Спізнився на потяг, приїде наступним. — Дік сів, за­клавши ногу на ногу й погойдуючи важким черевиком. — Знаєте, на вас глянеш — і вже очей не відведеш. Спер­шу мені аж дух забиває, і тільки потім я вас упізнаю.

Бебі була висока, вродлива жінка, вельми заклопотана тим, що їй уже тридцять. Своїм звичаєм, вона прихопи­ла з Лондона двох супутників — учорашнього кембриджського студента й підстаркуватого розпусника вікторіанського зразка. В Бебі вже виявлялися деякі нахили старої панни — вона здригалася, коли хтось неспо­ді­ва­но торкався її, а такі триваліші контакти, як поцілунки чи обій­ми, відчувала не тілом, а самою лише свідомістю. Вона майже не підкріплювала своїх слів жестом чи по­зою, зате зовсім по-старомодному тупала ногою й за­кидала голову, її не полишало солодко-щемливе перед­чуття катастрофи й смерті, що мали спіткати кого-небудь з її знайомих, і вона полюбляла розмір­ковувати про трагічну долю Ніколь.