Молодший з її англійців опікувався сестрами під час лижних прогулянок або лоскотав їм нерви їздою на гір­ських санках. Дік звихнув ногу, роблячи ризикований телемарк, і тепер задовольнявся катанням з дитячого горба разом із сином та дочкою або залишався в готелі й попивав квас у товаристві якогось російського лікаря.

— Ти знову нудьгуєш, Діку, — приставала до нього Ні­коль. — Познайомився б з якими-небудь молоденькими дівчатками, потанцював би з ними!

— Про що б я з ними розмовляв?

Вона підвищила свій низький, майже хрипкий голос і манірно защебетала:

— Сказав би: «Ах, крихітко, і звідки беруться такі ча­рівні створіння?» Що ж іще кажуть у таких випадках?

— Я не люблю молоденьких дівчат. Вони пахнуть ми­лом і м’ятою. Коли з ними танцюєш, здається, ніби ве­зеш дитячу коляску.

Це була слизька тема, і Дік тримався обачно — нама­гався навіть не дивитись на тих дівчат, блукаючи погля­дом понад їхніми головами.

— Послухайте, я маю багато справ, — сказала Бебі. — По-перше, я одержала листа з дому щодо тієї ділянки, яку в нас називали привокзальною. Частину її давно вже купила залізнична компанія. А тепер та сама компанія викупила в нас і решту ділянки, а належала вона мате­рі. Тепер постає питання, куди вкласти ці гроші.

Удавши, ніби меркантильна тема викликала в нього відразу, англієць пішов запрошувати до танцю одну з молодих дівчат. Бебі провела його замилуваним погля­дом американки, змалку ураженої англофільством, а потім уперто повела далі:

— Ідеться про чималу суму. Кожній з нас припадає по три­ста тисяч. Я особисто стежу за своїми капіталовкла­деннями, але Ніколь нічого в цьому не тямить, і ви, зда­ється, теж.

— Я повинен вийти до потяга, — ухильно відповів Дік.

Надворі він вдихнув мокрі сніжинки, вже невидимі на тлі потемнілого неба. Троє дітлахів промчали повз нього на санчатах, застережливо кричачи якоюсь незрозумі­лою мовою; за мить їхній крик долинув уже з-за пово­роту, а десь поряд закалатали дзвоники кінних саней, що піднімалися в темряві вгору. На святково ілюміно­ваній станції панувало веселе пожвавлення, хлопці й дівчата чекали прибуття своїх товаришів; Дік перейняв­ся ритмом веселощів і зустрів Франца Грегоровіуса з та­ким виглядом, ніби урвав для цієї зустрічі півгодини з нескінченної низки розваг. Але Франца привела сюди якась мета, і жодні настрої Діка не могли його від цієї мети відвернути. «Я спробую вибратися на день до Цю­риху, — написав йому Дік. — А може, ви не полінуєтеся приїхати до Лозанни?» Франц не полінувався приїхати навіть до Гстаада.

Францові виповнилося вже сорок. Зрілість здорової людини вдало сполучалася в ньому з професійною уважливістю, але найкраще він почувався в трохи задушливому за­тишку свого кабінету, де міг зневажати надломлених багатіїв, яких він навчав жити заново. Репутація його вчених предків відкривала перед ним широкі можливо­сті, але він, очевидно, навмисне обрав скромніше стано­вище в житті, про що свідчив, зокрема, і вибір дружини. В готелі Бебі Воррен піддала його побіжному оглядові і, не виявивши в ньому чеснот, які вона цінувала, тих особливостей поводження й манер, за якими впізнають одне одного представники привілейованих класів, віднес­ла його до знайомих другого ґатунку. Ніколь його по­боювалася. Дік же ставився до нього, як завжди ставив­ся до друзів — із беззастережною приязню.

Ввечері вони спустилися в селище на невеличких са­нях, які означають тут те саме, що й гондоли у Венеції. Ме­тою їхньої поїздки був старий готель із харчевнею, швейцарською харчевнею з дерев’яними лункими стіна­ми, з годинниками, барилами, кухлями й оленячими ро­гами. Численні гості за довгими столами переміщалися й об’єднались в одну велику компанію; всі їли fon­due — щось на зразок грінок із сиром по-валлійському, тільки вже зовсім нестравне — і запивали глінтвейном.

— Тут приємно посидіти, — сказав молодий англієць, і Дік з ним погодився. Захмелілий від міцного пахучого вина, він повеселішав — неначе все на світі знову стало на свої місця завдяки шпакуватим ветеранам золотих дев’яностих років, що горлали коло піаніно давні пісні, і молодим голосам, які під­хоплювали їх, і яскравим плямам костюмів, що розпливалися в хмарах тютюнового диму. На мить йому примрілося, ніби він на кораблі й берег уже близько; дівочі обличчя довкола світилися надією на несподіванки, що їх обіцяли ці веселощі й ця ніч. Дік озирнувся — чи тут та дівчина, що впала йому в око, і йому здалося, що вона сидить за сусіднім столом. Але він одразу ж забув про неї й почав сипати жартами, на­магаючись розважити своїх супутників.

— Мені треба поговорити з вами, — сказав Франц англій­ською. — На жаль, у мене обмаль часу, я приїхав тільки на два дні.

— Я відразу здогадався, що ви щось задумали.

— У мене є задум, чудовий задум. — Він поклав доло­ню на коліно Діка. — Задум, який дасть нам змогу здійс­нити всі наші мрії.

— Який саме?

— Діку, ми могли б придбати власну клініку. Клініку Брауна на Цузькому озері. Вона не нова, але обладнана по-сучасному, треба тільки дещо перебудува­ти. Браун хворий і хоче виїхати до Австрії, певно, щоб там померти. Така нагода трапляється тільки раз у жит­ті. А ми — яка б це була пара! Тільки не кажіть нічого, дайте мені договорити.

В очах Бебі зблиснули жовті вогники; Дік зрозумів, що вона прислухається.

— Це буде наше спільне діло. І воно вас не дуже об­тяжить — ви матимете власну базу, лабораторію, дослід­ний центр. Вам зовсім не треба буде жити там цілий рік. Півроку, найкращі місяці, — в клініці, а на зиму виїздіть собі до Америки чи Франції й пишіть книжки на основі найсвіжіших клінічних спостережень. — Він трохи прити­шив голос. — До речі, близькість клініки з її атмосферою й відпо­відним режимом була б дуже корисною вашій ро­дині. — Вираз обличчя Діка застеріг його, і Франц від­разу облишив цю тему, немовби поставив крапку, швид­ко облизнувши губу. — Ми поділили б обов’язки: я був би головним адміністратором, а ви були б тео­ретиком, про­відним консультантом і таке інше. Я знаю собі ціну, знаю, що мені бракує хисту, а ви його маєте. Але мене вважають здібним клініцистом, і я знаюся на нових ме­тодах лікування. Я ж, бувало, місяцями фактично ке­рував клінікою. Професор уважає цей план чудовим, цілком схвалює його. Тим більше, мовляв, що сам він сподівається жити вічно й працювати до останньої хви­лини.

Перше ніж висловити свої міркування, Дік дав волю фантазії; картина була, що й казати, принадна.

 — Ну, а фінансовий бік? — запитав він.

Франц увесь сіпнувся: підборіддя, брови, зморшки на чолі підскочили, пальці, лікті, плечі, м’язи ніг напружи­лися, напнувши штани, серце підкотилося під горло, а голос зазвучав так, ніби виникав він десь між язиком і піднебінням.

— Отож-бо! Гроші! — гірко вигукнув він. — Грошей у мене мало. Браун продасть клініку за двісті тисяч — у перерахунку на долари. Крім того, модерні-за-ція, — він невпевнено по­смакував нове слово, — обійдеться в два­дцять тисяч доларів. Але ця клініка — золоте дно. За­певняю вас — я переглянув їхні бухгалтерські звіти. Вклавши в неї двісті двадцять тисяч доларів, ми може­мо розраховувати на твердий прибуток у розмірі...

Бебі аж палала з цікавості, було б просто нечемно не залучити її до розмови.

— Вам знайоме це правило, Бебі, — звернувся до неї Дік, — якщо європеєць хоче конче зустрітися з американ­цем, то це означає, що йтиме про гроші!

— Не розумію, — невинно відповіла вона.

— Оцей молодий приват-доцент уважає, що ми з ним повинні організувати великий бізнес, цебто відкрити за­клад для душевно­хворих янкі.

Франц звів стривожений погляд на Бебі, а Дік тим часом провадив далі:

— Але хто ми такі, Франце? У вас за душею тільки ім’я, а в мене — два підручники. Чи вистачить цього, щоб принадити пацієнтів? І потім, я теж не маю таких грошей — навіть десятої частини. — І коли Франц недо­вірливо всміхнувся, додав: — Слово честі, не маю. Ніколь і Бебі багаті, як крези, але мені ще не вдалося накла­сти руку на їхнє багатство.