Тепер усі слухали їхню розмову, можливо, і та дівчи­на за сусіднім столом, подумав Дік. Ця думка потішила його. Він вирішив: нехай Бебі поговорить за нього; ми часто, надаємо жінкам слово в тих випадках, коли вони нічого вирішити не можуть. Бебі обернулася раптом у свого діда, заговорила холодно і розважливо:

— А як на мене, вам варто обміркувати цю пропози­цію, Діку. Я не чула, правда, що казав доктор Грегоровіус, але мені особисто здається...

Дівчина за сусіднім столом нахилилася в хмарі диму й підняла щось з підлоги. Обличчя Ніколь — він бачив його просто перед собою, — її врода, зворушлива й зазивна, викликала в ньому, як завжди, бажання прихи­стити й приголубити її.

— Обміркуйте це, Діку, — схвильовано наполягав Франц. — Не можна писати книжки з психіатрії, не маю­чи сталої клі­нічної бази. Юнг, Блейлер, Фрейд, Форель, Адлер — усі вони черпають мате­ріали для своїх праць, щоденно спо­стерігаючи випадки нервових за­хворювань.

— Дік спостерігає мене, — засміялася Ніколь. — Одно­го цього випадку йому, напевно, задосить.

— То зовсім інше, — обережно відказав Франц.

А Бебі вже думала: якби Ніколь жила при клініці, за неї можна було б не турбуватися.

— Нам треба все як слід обміркувати, — сказала вона.

Її зухвалість потішила Діка, але він вирішив приса­дити її.

— Дякую за щедрість, за вашу готовність купити мені клініку, Бебі, — промовив він лагідно. — Але вирішувати все-таки буду я сам.

Зрозумівши свою нетактовність, Бебі швиденько від­ступилася.

— Ну, звісно.

— Це питання таке важливе, що зразу його не вирі­шиш. Зокрема, я не уявляю себе й Ніколь у ролі постій­них мешканців Цюриха. — Він обернувся до Франца, вга­давши наперед, що той скаже: — Так-так, знаю. В Цюриху є і газ, і водогін, і електрика — я там прожив три роки.

— Я не квапитиму вас із відповіддю, — сказав Франц. — Але я певен, що...

Сто пар п’ятифунтових черевиків затупотіли до виходу, і Дік із своїми супутниками подався слідом за натовпом. Надворі, в холодному світлі місяця, він знову побачив ту дівчину — вона прив’язувала свої санки до довгої валки інших. Вони знайшли свої сани, вмостилися на них, і під сухий виляск батогів коні шарпнули посторонки, розітнули грудьми нічне повітря. Повз них пробігали й стрибали в інші сани темні постаті, наймолодші спихали одне одного в пухнастий сніг, щодуху гналися за кіньми і, засапані, падали в сани або гукали, щоб їх не ки­дали. Довкола розкинулися тихі, сонні поля; кавалькада линула крізь обшир, високий та безмежний. Коли зникло світло осель, люди принишкли — немов первісний ін­стинкт примушував їх наслухати, чи не виють вовки в снігових розлогах.

У Саанені вони всім гуртом рушили на бенкет у рату­ші й змішалися з натовпом пастухів, покоївок, крамарів, лижних інструкторів, гідів, туристів, селян. Опинившись знову в теплому, замкнутому просторі після пантеїстич­ного, первісного відчуття безмежності, вони відчули себе так, ніби знов прийняли пишний безглуздий рицар­ський титул, лункий, як брязкіт кавалерійських острог, як ту­піт футбольних бутсів на бетонній підлозі роздягальні. В залі заспівали тірольську пісню, і знайомі переливи голосів ураз позбавили цю сцену романтичного забарв­лення, повернули Діка до дійсності. Спочатку він пояснив це собі тим, що забув ту дівчину, але потім у пам’яті зринули слова Бебі: «Нам треба все це добре обміркувати...» — і те недомовлене, що ховалося за ними: «Ви наша власність, і рано чи пізно вам дове­деться визнати це. Просто безглуздо вдавати незалежно­го».

Дік давно вже навчився стримувати себе, не затаюва­ти надовго злість проти когось — відколи студентом-першокурсником у Нью-Хейвені прочитав науково-популярну брошурку «Розумова гігієна». Але цього разу Бебі обурила його своєю цинічною зухвалістю багатій­ки, і йому важко було цього обурення позбутися. Не од­не століття, мабуть, спливе, перше ніж отакі амазонки збагнуть — і то не тільки на словах, — що єдине справді дошкульне місце чоловіка — це його гордість, тендітна, як яєчна шкаралупа. Професія доктора Дайвера, яка полягала в склеюванні потовчених душевних шкаралущ, на­вчила його обережно поводитися з людьми. І все-таки:

— Всі ми стали занадто ґречні, — сказав він, коли са­ни везли їх второваною дорогою назад до Гстаада.

— Що ж, це добре, — озвалася Бебі.

— Нічого доброго в цьому немає, — відказав він, звер­таючись до безликої в пітьмі купи хутра. — Надмірна ґречність дорівнює визнанню, що всі люди — надзвичайно вразливі істоти, що без рукавичок їх навіть торкатися не можна. А як же тоді з повагою до людини? Звіс­но, нелегко обізвати людину боягузом чи брехуном, та якщо все життя щадити людські почуття й потурати люд­ському марнославству, то врешті можна втратити будь-яке уявлення про те, що ж саме в людині справді заслуговує на повагу.

— Мені здається, американці надто багато уваги при­діляють манерам, — зауважив старший англієць.

— Атож, — відповів Дік. — Мій батько успадкував ма­нери тієї епохи, коли спершу стріляли, а потім перепрошували. Людина зі зброєю... а втім, ви, європейці, ще на початку вісімнадцятого сторіччя припинили носити зброю в мирний час...

— Так уже й припинили...

— Авжеж.

— Дік, у вас завжди були такі чудові манери, — при­мирливо мовила Бебі.

Жінки трохи стривожено дивилися на нього з-поміж цілого звіринця хутр. Молодий англієць нічого не зрозу­мів — це був один із тих хлопців, що полюбляють лазити по карнизах та підвіконнях, уявляючи себе моряком на вітрильнику, — і всю дорогу назад, до готелю, розводив­ся про безглуздий боксерський матч між ним та його найліпшим другом. Вихо­дило, що вони цілу годину наставляли один одному синці, ні на мить не забуваючи про свою дружбу та любов. Дік розвеселився:

— Отже, щоразу, як він вас гатив кулаком, ви пере­ймалися ще більшою приязню до нього?

— Так. Ще більшою повагою.

— Я не розумію тільки, з чого це почалося. Ви з ва­шим найліп­шим приятелем сваритеся через дрібничку...

— Якщо ви не розумієте, то чого пояснювати, — хо­лодно відказав молодий англієць.

«Що ж, відповідь типова; звикай до неї, якщо хочеш говорити людям те, що думаєш», — сказав собі Дік.

Йому стало соромно — цей хлопець ще не навчився ми­слити логічно, і не треба було дражнити його за те, що він із нісенітниці робить притчу.

Дух карнавальних веселощів ще не ослаб, і весь гурт подався до ресторану, де бармен-тунісець вигадливо ма­ніпулював освітленням у залі, створюючи світловий контрапункт, де лейтмотивом було місячне сяйво за вік­ном, віддзеркалене від крижаної поверхні ковзанки. Ви­блиск криги зробив своє: глянувши на ту дівчину, Дік остаточно переконався, що вона якась нежива і нецікава. Куди приємніше було спостерігати в напівтемряві, як жарини сигарет то зеленіють, то робляться срібними, ко­ли спалахують гірлянди червоних ліхтариків, і як біла смуга лягає на танцювальний майданчик, коли відчиняються двері бару.

 — А тепер скажіть мені, Франце, — промовив він, — чи можна, просидівши ніч у пивниці, розраховувати на те, що наступного ранку пацієнти вам довірятимуть? Та вони ж відразу побачать, що ви не лікар, а раб свого шлунка!

— Я йду спати, — оголосила Ніколь.

Дік провів її до ліфта.

— Я б теж пішов, але мені ще треба довести Францові, що я ніякий не клініцист.

Ніколь увійшла до кабіни.

— Бебі дуже практична жінка, — задумливо сказала вона.

— Якщо хочеш знати, твоя Бебі...

Двері ліфта стулилися, і Дік подумки договорив під рівне гудін­ня підйомника:«Твоя Бебі — міщанка й его­їстка».

Але через два дні, їдучи з Францом саньми на заліз­ничну станцію, Дік сказав, що зважив усе і схильний прийняти його пропозицію.

— Ми, вочевидь, потрапили в зачароване коло, — зізнався він. — Темп життя, який ми обрали, вимагає дедалі більшого напруження, і Ніколь цього не витримає. А нашій літній ідилії на Рів’єрі однаково настав край — на­ступного року туди, очевидно, з’їдеться весь бомонд.

Вони проїздили повз гірські ковзанки, над якими лу­нали віденські вальси й на тлі блідо-блакитного неба майоріли прапори різних шкіл.