— Я вирішила відмовитися від вас, — сказала вона.

Дік здригнувся: невже він дав їй привід вважати, що вона має на нього якісь права?

— Це нечесно, — спромігся він на грайливий тон. — Саме тоді, коли ви почали мене цікавити...

— Я так вас кохала... — Неначе це тривало роками. — В голосі її тремтіли сльози. — Та-ак кохала...

Він мав би засміятися, але натомість почув власні слова:

— Ви вражаєте не тільки красою, але й якимсь див­ним багатством емоцій. Вам віриш, коли ви вдаєте ко­хання, і віриш, коли ви вдаєте несміливу.

У темному, схожому на печеру таксі, що пахло пар­фумами, купленими за порадою Ніколь, Розмері щіль­ніше пригорнулася до нього. Він знав, що вона закоха­на в нього, але ані в очах, ані в губах її не було жаги — тільки легкий запах шампан­ського з уст. Вона ще дуж­че, відчайдушніше пригорнулася до нього, він знову по­цілував її, і його остаточно витверезила невинність її губ, погляду, спрямованого не на нього, а в нічну тем­ряву, в темряву всесвіту. Вона ще не знала, що найвищу насолоду відчуваєш серцем; згодом вона це зрозуміє і пере­йметься жагою, яка рухає світ, — якби в ту мить він опинився поряд з нею, то взяв би її без вагання й жалю.

У готелі її номер був майже навпроти номера Дайверів, ближче до ліфта. Біля своїх дверей Розмері рап­том сказала:

— Я знаю, що ви не кохаєте мене, я на таке й не спо­дівалась. Але ви кажете, що я повинна була розповісти про свій день народження. Я розповіла, а тепер хочу, щоб ви зробили мені подарунок і зайшли на хвилиночку до мене. Я вам щось скажу. Тільки на хвилиночку.

Вони ввійшли, і він зачинив за собою двері. Розмері стояла зовсім близько до нього, але так, що вони ледь не тор­калися одне одного. Ніч знебарвила її обличчя, вона була зовсім бліда — біла гвоздика, забута після балу.

— Коли ви всміхаєтеся... — Він знову перейшов на жартівливо-батьківський тон, можливо, тому, що бли­зько була Ніколь, — мені щоразу здається, що я побачу у вас щербинки на місці молочних зубів.

Та вона вже припала до його грудей і жалібно про­шепотіла:

— Візьміть мене.

— Взяти вас? Куди?

Від здивування йому аж мову відібрало.

— Будь ласка, — шепотіла вона. — Прошу, зробіть зі мною... ну те, що роблять. То байдуже, якщо мені буде неприємно, напевно буде, — мені завжди бридко було навіть думати про це. Але тут зовсім інша річ. Я хочу, щоб ви це зробили.

Для неї самої було несподіванкою, що вона здатна го­ворити таке. Її устами промовляло прочитане, почуте, вимріяне за довгі роки навчання в монастирській школі. Та ще вона раптом усвідомила, що грає зараз одну з найбільших своїх ролей, і це її надихало.

— Так не можна, — повагом сказав Дік. — Це в вас говорить отой келих шампанського. Забудьмо краще цю розмову.

— О ні, ні! Я хочу цього. Зараз. Візьміть мене, на­вчіть мене. Я ваша й хочу бути вашою.

— А чи подумали ви, який удар це був би для Ні­коль?

— Вона не дізнається. Та й це її не стосується.

Він лагідно вів далі:

— Ви забуваєте, що я кохаю Ніколь.

— А хіба обов’язково треба кохати тільки одну людину? Я от люблю свою маму і кохаю вас — тільки вас ще більше. Тепер ще більше.

— ...і, нарешті, жодного кохання до мене у вас зараз не­має, але воно могло б виникнути — потім. І ваше життя, ще не розпочавшись як слід, пішло б шкереберть.

— Ні, обіцяю, що ми вже більше не побачимося. Я ви­кличу маму, й ми відразу ж повернемося до Америки.

Дік пустив це повз вуха, бо надто добре пам’ятав юну свіжість її губ. Він перейшов на інший тон:

— Усе це тільки скороминущий настрій.

— Ні, ні! І я не боюся, навіть якщо буде дитина. По­їду до Мексики, як одна дівчина з нашої студії. Боже, я й гадки не мала, що зі мною може бути таке. Мені завжди бридко було, коли мене цілували по-справжньо­му. — Вона й досі вірила, очевидно, що це повинно ста­тися. — В декого з них були такі великі хижі зуби, але ви не такий, ви зовсім інший, ви чудовий. Будь ласка, зробіть це...

— Ага, збагнув: ви просто гадаєте, що бувають якісь особливі поцілунки, і хочете, щоб я поцілував вас саме так.

— Навіщо ви кепкуєте з мене? Я не дитина. Я знаю, що ви не кохаєте мене. — Вона якось знітилася, пригас­ла. — Не сміла навіть сподіватися на це. Певно, для вас я — ніщо.

— Дурниці. Для мене ви ще просто дівчинка. — Подумки він додав: «...яку довелося б навчати надто бага­тьох речей».

Розмері мовчала, швидко дихаючи. Дік додав:

— До того ж у таких речах принцип «сказано — зроблено» не діє.

Вона похнюпилася, ображена й розчарована. Дік ма­шинально почав був: «Краще нам з вами просто...», — але затнувся, пройшов слідом за нею до ліжка й сів по­ряд. Вона заплакала, а його раптом охопило збентежен­ня — ні, не сумнів, чи правильно він повівся, бо інакше повестися було б немислимо, — а якийсь душевний не­спокій, і на мить самовладання, ця гнучка основа його рівноваги, зрадило його.

— Я знала, що ви не захочете, — схлипнула Розме­рі. — Знала і все ж сподівалася.

Він підвівся.

— На добраніч, дитинко. Шкода, що так вийшло. За­будьмо про все, гаразд? — І додав голосом, яким колись при вечірніх обходах заспокоював хворих: — Вам ще будуть освідчуватися стільки чоловіків, а колись ви й самі покохаєте і радітимете, напевно, що перше кохан­ня зустріли незайманою і тілом, і душею. Трошки заста­рілий погляд, чи не так?

Вона підвела голову й побачила, як він ступив до две­рей; вона дивилася на нього без найменшого уявлення про те, що відбувається у нього в душі, дивилась, як він повільно зробив ще крок, потім обернувся й глянув на неї. Їй захотілося кинутись за ним, припасти до нього, відчути його губи, його вуха, комір його піджака, захо­тілося огорнути його собою й увібрати в себе; але його рука лягла вже на ручку дверей. Утра­тивши останню надію, вона відкинулася на ліжко. А коли двері за ним зачинилися, вона підвелася, підійшла до дзеркала і, тихенько схлипуючи, почала розчісувати волосся. Прове­ла щіткою сто п’ятдесят разів, як завжди, потім — ще сто п’ятдесят. Їй заболіла рука, вона переклала щітку в другу руку й заходилася рахувати спочатку...

За ніч Розмері охолола й прокинулася з почуттям сорому. Із дзеркала на неї глянуло вродливе обличчя, але це не заспокоїло, а тільки роз’ятрило вчорашній біль; не зарадив і пересланий матір’ю лист від хлопця, що мину­лого року запросив її на студентський бал Йєльського університету, — він сповіщав, що приїхав у Париж. Той бал видався їй тепер безмежно далекою подією.

Вона вийшла зі своєї кімнати, готуючись до зустрічі з Дайверами, як до тортур, сьогодні подвійно тяжких. Проте ніхто не помітив би цього під маскою, такою ж непроникною, як у Ніколь, коли вони зустрілися, щоб разом піти на примірки. Щоправда, їй трохи відлягло від серця, коли Ніколь зауважила з приводу однієї дра­тівливої продавщиці: «Люди частенько схильні перебіль­шувати ставлення до себе з боку інших; їм ввижаються крайнощі — або цілковите схвалення, або цілковите не­схвалення їхньої поведінки». Ще вчора таке зауважен­ня викликало б у вразливої Розмері внутріш­ню незго­ду, але сьогодні воно її втішило — їй дуже хотілося переконати себе, що не сталося нічого страшного. Вона захоплювалася вродою Ніколь, її розумом, та водночас вона вперше в житті ревнувала. Перед від’їздом з готе­лю Госса мати назвала Ніколь справжньою красунею, недво­значно натякнувши, що Розмері на таке звання не заслуговує. Сказано це було ніби між іншим; Розме­рі знала, що мати саме так висловлює найсерйозніші свої думки, але не образилася. Власне, її зовсім недав­но визнали вродливою, а тому вона цю якість вважала не природженою, а набутою — як, скажімо, вміння говорити французькою. Але тепер, сидячи з Ніколь у таксі, вона порівнювала її з собою. В Ніколь усе було ніби створено для романтичного кохання — і струнке тіло, і ніжні уста — то стиснуті, то напіврозтулені перед ди­вами світу. Ніколь була красунею за дівочих років і, видно, лишиться красунею й тоді, коли шкіра щільніше обляже її вузькі вилиці, бо благородні риси її обличчя не зміняться. Раніше по-саксон­ському білява, вона те­пер, коли волосся трохи потемнішало, зробилася ще вродливішою, ніж тоді, коли золотава хмарка над чо­лом засліплювала всіх, хто дивився на неї, своєю само­достатньою красою.