— А ми тут мешкали, — Розмері показала раптом на будинок на вулиці Святих отців.

— Цікаво! Коли мені виповнилося дванадцять років, ми з мамою й Бебі провели зиму отам. — Вона показала на готель через вулицю навпроти.

Два занедбаних фасади дивились на них з двох бо­ків — збляк­лі спомини дитинства.

— Ми добудовували тоді віллу в Лейк-Форест, і тре­ба було жити ощадніше, — вела далі Ніколь. — Цебто, ощадніше жили ми з сест­рою й гувернанткою, а мама подорожувала.

— Нам теж доводилося заощаджувати, — сказала Розмері, розуміючи, що вони вкладають у це слово різ­ний зміст.

— Мама завжди називала його делікатненько: не «де­шевий готель», яким він і був насправді, а «невеличкий готель». — Ніколь засміялася своїм коротким чарів­ним смішком. — Коли хтось із великосвітських знайо­мих запитував нашу адресу, ми ніколи не казали: Мешкаємо в бандитському закутні, в жалюгідній халупі й вважаємо за велике щастя, що там хоч вода з крана тече». Ні, ми відповідали, що мешкаємо в невеличкому готелі, неначе всі великі готелі для нас — надто галас­ливі й вульгарні. Звісно, знайомі все розуміли й перетирали нас на зубах, але мати твердила, що в Європі треба вміти жити й що ми влаштувалися саме так, як треба. Мати й справді знала Європу: вона народилася в Німеччині. А втім, це не заважало їй бути більше аме­риканкою, ніж європейкою, бо виховувалася вона в Чикаго і її мати була американкою.

За кілька хвилин вони мали зустрітися з рештою то­вариства на вулиці Гінемера, перед Люксембурзьким садом, і Розмері знову внутрішньо напружилася. Сніда­ти домовилися в Нортів, у їхньому вже спустілому по­мешканні, де під вікнами шелестіли зелені крони дерев. Розмері здавалося, що навіть сонце сьогодні світить не так, як учора. Та ось вона опинилася перед Діком, віч-на-віч, і погляди їхні зустрілися — наче птахи черкнулися крильми на льоту, — і вона зрозуміла: все га­разд, все чудово, він майже закоханий у неї. Її охопила безмежна радість, по тілу лилося солодке тепло, і впев­неність, спокійна і ясна, озвалася в душі переможною піснею. Вона майже не дивилася на Діка, але знала: все гаразд, все гаразд!

Після сніданку Розмері з Дайверами й Нортами по­їхала на студію «Франко-Амерікен філмз», де їх чекав Колліс Клей, її нью-хейвенський знайомий, з яким вона домовилася по телефону. Родом із Джорджії, Колліс відзначався якоюсь дивною прямолінійністю, ба навіть трафаретністю думок, властивою південцям, що здобули осві­ту на Півночі. Минулої зими Розмері вирішила, що він їй подобається — раз навіть вони трималися за руки, коли їхали машиною з Нью-Хейвена до Нью-Йорка, але тепер він для неї просто не існував.

У переглядовій залі вона сиділа між ним і Діком. Поки кіномеханік готував стрічки «Татової доньки», один з адміністраторів студії, француз, упадав коло Роз­мері, пересипаючи свою мову наймоднішими американ­ськими слівцями. «Амба, — сказав він, коли в проекторі щось заскочило. — Ні банана у нас не вийде!» Та от світло погасло, щось клацнуло, захурчало, й вони з Ді­ком лишилися нарешті самі. В півтемряві вони глянули одне на одного.

— Розмері, люба, — прошепотів Дік. Їхні плечі торк­нулися. Ніколь неспокійно засовалася на своєму місці в кінці ряду, а Ейб раптом закашляв і висякався; по хви­лі, однак, всі вже сиділи тихо — фільм почався.

І ось Розмері на екрані — вчорашня школярка з роз­пущеним по плечах волоссям, густим і шорстким, як те­ракотове волосся танагр­ської статуетки; ось вона — така юна й цнотлива, випестувана, викохана турботливою матір’ю; ось вона — втілення інфантильнос­ті свого на­роду, нова паперова лялька, що має розважити його вбогу гендлярську душу. Розмері згадала, якою оновле­ною й свіжою вона почувалася під свіжим, легким шов­ком цієї сукні.

Татова донька. Таке мацюпусіньке, таке гарнесеньке, а як, сердешне, натерпілося! Ах ти любонько, ах ти ж золотко, і яке ж воно розумне, і яке сміливе! Перед її малесеньким кулачком відступали хтивість і розпуста, навіть доля виявлялася безсилою, і неминуче ставало минущим, а логіка, діалектика, здоровий глузд зникали без сліду. Жінки, забувши про брудний посуд, що чекав їх удома, ридали ридма; навіть у самому фільмі одна жінка плакала так багато, що мало не відіпхнула Розмері на другий план. Вона плакала на тлі розкішних де­корацій, в їдальні в стилі Данкена Файфа, в аеропорту й під час регати, з якої в картину ввійшло тільки два-три кадри, в метро і навіть у ванній кімнаті. Але пере­могла все-таки Розмері — її благородна вдача, сміли­вість, рішучість подолали всі темні сили на землі, — ма­ленька Розмері, з обличчям, яке ще не знало ласки і на якому відбивався весь тягар боротьби, — і такою справ­ді зворушливою була її гра, що весь ряд глядачів пере­йнявся щирим співчуттям до неї. Коли настала коротка перерва й спалахнуло світло, всі схвально загомоніли, а Дік, давши висловитися іншим, сказав їй щиро:

— Ваша гра приголомшила мене. Я певен, що ви ста­нете кінозіркою.

І знову на екрані — «Татова донька». За вже щасли­віших ча­сів, що завершуються ніжною сценою возз’єд­нання Розмері з батьком — нудотно-солодкою сценою з таким патологічним підтекстом, що Діку аж ніяково зробилося за себе й за своїх колег психіатрів. Екран по­гас, спалахнуло світло, настала довгождана мить.

— А тепер сюрприз! — оголосила Розмері, звертаю­чись до присутніх. — Зараз Дік пройде пробу!

— Пробу?

— Атож, кінопробу. Я домовилася заздалегідь, зараз його за­просять.

Запала зловісна мовчанка, потім хтось із Портів не ви­тримав і захихотів. Розмері, не зводячи очей з рухли­вого ірландського обличчя Діка, бачила, як зміст її слів поступово проникає в його свідомість, і водночас їй са­мій стало зрозуміло, що головний козир розіграно невда­ло, — хоч вона ще й не розуміла, що просто поставила не на ту карту.

— Ні на яку пробу я не піду, — твердо сказав Дік. Та потім, зваживши все, додав лагідніше: — Розмері, ви примушуєте мене червоніти. Кіно — чудова кар’єра для жінки, але я і кіно — речі несумісні. Я старий кабінет­ний учений, який не знає нічого поза своїм домом і своєю наукою!

Ніколь і Мері почали дражнити його, вмовляючи ско­ристатися з нагоди, — обидві трохи ображені, що самі не ді­стали такого за­прошення. Але Дік рішуче поклав край розмові, досить різко висло­вившись про акторство взагалі:

— В театральному світі найбільше пильнують браму, яка нікуди не веде, — сказав він. — Певно, тому, що не­має нічого ганебні­шого за ту порожнечу.

Із студії Розмері поїхала в таксі з Діком і Коллісом Клеєм; Колліс попросив, щоб його підкинули до готе­лю, а Дік і Розмері мали ще відбути візит, від якого Ніколь і Норти відмовилися, пославшись на брак часу: перед самим від’їздом Ейба виявилося, що він ще не владнав деяких важливих справ. Дорогою Розмері по­чала дорікати Дікові:

— Я вважала, якщо проба вийде вдала, візьму плів­ку із собою до Каліфорнії. А тоді, може, вас запросили б зніматися, і ви могли б стати моїм партнером у новому фільмі.

Дік не знав, що й казати.

— Дякую за турботу, Розмері! Ви зворушили мене, але, їй-богу, я волію лишатися вашим глядачем. Тим паче, що вже це — найвища насолода.

— Та-ак, картина шикарна, — озвався Колліс Клей. — Я її вже вчетверте переглядаю. А один хлопець з Нью-Хейвена переглядав її разів десять, навіть до Хартфорда їз­див, коли її там демонстрували. А коли я привіз Розмері до Нью-Хейвена, той дивак так збентежився, що навіть не наважився до неї підійти. От йолоп, га? Це дівчи­сько будь-кому голову закрутить!

Дік і Розмері перезирнулися; їм хотілося побути са­мим, але Колліс, звісно, про це не здогадувався.

— Якщо хочете, я можу спочатку підвезти вас, — за­пропонував він. — Я ж мешкаю в «Лютеції».

— Ні, ми вас підвеземо, — сказав Дік.

— Простіше було б, якби я вас. Я нікуди не поспішаю.

— Все-таки краще ми вас підвеземо.

— Але ж... — почав був Колліс, але тут нарешті він усе збагнув, і він почав домовлятися з Розмері про наступну зу­стріч.

Зрештою вони спекалися його. Третій і зайвий, він був для них тільки тінню, але тінню, що заважала їм бачити одне одного. А по­тім, несподівано і якось надто швидко, машина зупинилася — вони приїхали. Дік зітхнув.