— Ярдлі, — підказав Ейб.

— Атож, містер Ярдлі. Вони обидва відпливають на «Франції».

Поль хотів повернутися до свого діла, але Ейб спробував затримати його.

— Шкода, але мені треба їхати через Шербург. Мій багаж відправлений тим шляхом.

— Багаж ви одержите в Нью-Йорку, — сказав Поль, відходячи.

Слушність цього зауваження Ейб збагнув не відразу, але він зрадів тому, що хтось про нього турбується, чи швидше тому, що можна й далі ні про що не думати.

Тим часом бар заповнювали відвідувачі. Першим уві­йшов кремезний датчанин, з яким Ейб уже десь зустрі­чався. Він умостився під стіною в протилежному кінці зали, і Ейб зрозумів, що там він і просидить цілий день — буде пити, їсти, розмовляти й читати газети. Ейбові раптом закортіло пересидіти його. З одинадцятої до бару почали забігати студенти — зграйками, порт­фель до портфеля, вони пробиралися між столиками, сто­рожко роздивляючись довкола. Приблизно тоді Ейб і попросив розсильного з’єднати його з Дайверами; та поки той телефонував, в Ейба вже з’явилися співроз­мовники, і йому спало на думку всіх їх з’єднати з Діком через кілька апаратів водночас — а з цього вийшов справжній базар. Час від часу Ейб згадував, що треба було б визволити з в’язниці Фрімена, але відганяв цю думку, бо вже підозрював, що вся історія з Фріменом йому наснилася.

Близько першої години бар був уже переповнений; у багатоголосому гаморі офіціанти, проте, не розгублю­валися, вели облік випитого й нагадували клієнтам, що за втіху треба платити:

— Отже, два віскі... і ще одне... два мартіні плюс тре­тє... ви більше нічого не замовляєте, містере Квортерлі? Отже, тричі по два. З вас сімдесят п’ять франків, місте­ре Квортерлі... Ага, містер Шеффер каже, що за себе заплатить сам, тоді з вас тільки за це... Коли ваша лас­ка... Красно дякую.

У цій метушні Ейб залишився без місця й тепер стояв, ледь похитуючись, зі своїми новими приятелями. Чийсь тер’єр обплутав його ноги повідком, але Ейб спромігся вивільнитися, не впавши, і вислухав цілу зливу вибачень.

Потім його запросили поснідати, але він відмовився. Скоро Баляссо, пояснив він, а в Баляссо у нього ділове побачення. Згодом він попрощався з вишуканою ґреч­ністю алкоголіка — цебто з галантністю в’язня чи ста­рого слуги, і аж тут побачив, що бар спорожнів так са­мо швидко, як і наповнився.

Датчанин навпроти снідав із своїми приятелями. Ейб теж замовив собі ленч, але майже не доторкнувся до їжі. Він про­сто сидів, віддаючись приємним спогадам про минуле. В його хмільній уяві давні радощі перено­силися в теперішнє, ніби вони тривали й досі, і навіть у майбутнє, — ніби вони триватимуть завжди.

О четвертій до нього підійшов розсильний.

— Там вас хоче бачити один негр на ім’я Жюль Петерсон. Що йому сказати?

— Господи! Як він мене знайшов?

— Я йому не казав, що ви тут.

— Звідки ж він дізнався? — Ейб мало не впав голо­вою на чарки.

— Він каже, що шукав вас по всіх американських ба­рах та го­телях.

— Скажіть йому, що мене немає... — Хлопець уже зі­брався йти, коли Ейб передумав: — А сюди його впус­тять?

— Зараз запитаю.

Поль, до якого звернувся розсильний, глянув через плече й похитав головою, але, побачивши Ейба, піді­йшов сам.

— Даруйте, містер Норт, але я не можу дозволити.

Ейб насилу підвівся й вийшов на вулицю Камбон.

Зі своєю шкіряною папкою в руці Річард Дайвер ви­йшов із комісаріату поліції Сьомого округу, залишивши Марії Волліс записку, підписану «Діколь» — так вони з Ніколь підписували листи зна­йомим на початку свого кохання, — і попрямував до кравецької май­стерні, де за­мовляв собі сорочки. Навколо нього, як завжди, зняли метушню, непропорційну грошам, які він там залишав, і йому було соромно. Соромно вводити в оману цих бід­них англійців своїми аристократичними манерами, своїм виглядом людини, що має ключ до щастя і достатку, со­ромно навіть просити кравця, щоб він перешпилив на дюйм складочку на рукаві його шовкової сорочки. Після майстерні він зайшов до бару готелю «Крійон» і випив чашечку кави й чарку джину.

Ввійшовши до готелю, він подумав, що вестибюль над­то яскраво освітлений, а вже на вулиці зрозумів чому: надворі смеркло. Вітер нагнав чорні хмари, і о четвертій годині стало темно, як увечері. На Єлисейських Полях у шаленім танку кружляло дрібне листя. Дік завернув на вулицю Ріволі, про­йшов під аркадою до свого банку й забрав пошту. Потім сів у таксі й дав адресу свого готелю. Машина помчала Єлисей­ськими Полями, назу­стріч першим краплям дощу, а він забився в куток, сам на сам зі своїм коханням.

Дві години тому в коридорі готелю «Король Георг» врода Розмері поблякла перед вродою Ніколь, як блякне портрет красуні в ілюстрованому журналі поряд з жіно­чим портретом Леонардо.

Дік їхав під дощем похмурий і збентежений; душу йому краяли суперечливі почуття, і він не бачив про­світку.

Розмері відчинила двері, сповнена хвилювань, відомих тільки їй. Вона була зараз «ні в сих ні в тих». Минула доба, а вона й досі не спромоглася дати лад думкам, що плуталися й ніяк не складалися в послідовний ряд; зно­ву й знову, до запаморочення, перебирала, як чотки: тут успіх, там надія, тут Дік, Ніколь, мати, а там режисер, з яким учора познайо­милася.

Коли Дік постукав у двері, Розмері, вже одягнена, вдивлялася в дощ, згадуючи рядки з якогось вірша й уявляючи, як шумують дощові потоки, збігаючи риштаками Беверлі-Хіллс. Вона відчинила, й перед нею постав Дік: вона побачила його як уособлення сили, впевненості, всіх божественних чеснот, побачила вічним і незмінним, бо саме такими є старші в очах молодших. А Дік, глянувши на неї, зазнав у першу мить легкого і, зрештою, неминучого розчарування. Лиш по хвилі на нього подіяла приваба її щирої усмішки, її тіла, що всіма лініями своїми невловимо нагадувало ще не розкритий пуп’янок уже дозрілої квітки. На килимку біля дверей ванної лишилися мокрі сліди її ніг.

— Міс Телебачення, — сказав він їй жартівливим то­ном, що зовсім не відповідав його настроєві.

Він поклав на туалетний столик папку й рукавички, приставив до стіни трость. Його вольове підборіддя не давало гірким зморшкам залягти навколо уст, а немов­би відганяло їх угору, до чола, до кутиків очей — наче страх, який треба приховати від людського зору.

— Підійдіть до мене, сядьте мені на коліна, — лагід­но по­кликав він. — Я хочу знати, як поживають ваші рожеві уста.

Вона послухалась; за вікнами слабли удари крапель — крап-кра-ап, — коли вона приклала уста до прекрасного й холодного образу, створеного її уявою.

Потім вона сама почала цілувати його, і його знову приголомшила шовковиста ніжність її шкіри; а що краса іноді будить у людини найкращі й найблагородніші дум­ки та почуття, то він згадав про Ніколь, про свій обов’я­зок перед нею і про те, що її відділяють тільки коридор і двері.

— Дощ ущух, — сказав він. — Дивіться, сонце вже освіт­лює дахи.

Розмері підвелася і нахилилася до нього:

— А все-таки які ми актори!

Відколи вони познайомилися, це були її найщиріші слова.

Вона відійшла до туалетного столика, і тільки піднес­ла до волосся гребінець, як у двері постукали, негучно, але наполегливо.

Обоє завмерли; стукіт повторився вже голосніше. Роз­мері, згадавши, що двері не замкнені, рухом гребінця поправила зачіску, кивнула Дікові, який уже обсмикнув покривало на ліжку, де вони сиділи, й пішла відчиняти. Дік тим часом рівно, невимушено заговорив:

— ...ну, а якщо у вас нема бажання вийти куди-не­будь у місто, я запропоную Ніколь провести останній ве­чір утрьох.

Обережність виявилася зайвою, бо ті, за дверима, бу­ли заклопотані власною халепою, й не помічали нічого, що не стосувалося їх особисто. То були Ейб, помітно постарілий за останню добу, і вкрай переляканий негр; Ейб відрекомендував його як містера Петерсона із Сток­гольма.

— Через мене він потрапив у скрутне становище, — ска­зав Ейб. — Ми прийшли порадитися, що робити.