«Тебе готували, власне, не до вінця, а до праці. Тепер тобі трапився перший міцний горішок, що його варто розколоти; тож розколюй його, а про наслідки не думай, вважай, що збагачуєш свій життєвий досвід. Навіть як­що обпечешся сама чи обпечеш його — не страшно, це тебе не зіпсує, бо ти хоч і дівчина, але матеріально не залежиш ні від кого, і в цьому розумінні ти все одно що хлопець».

Розмері не мала схильності до тривалих роздумів — окрім хіба тих випадків, коли подумки славословила свою матір, — але цієї ночі нарешті обірвалася пуповина, що зв’язувала її з матір’ю, тому їй і не спалося. Коли досвіток, напливаючи, присунув небо впритул до шибок балконних дверей, вона підвелася й вийшла на веранду, теплу під її босими ногами. Повітря повнилося таємни­чими звуками, якийсь настирливий птах раз у раз зло­втішне кричав серед дерев над тенісним кортом. Хтось пройшов задвірком готелю; чути було, що людина йде стежкою, потім переходить посипану жорствою алею й піднімається бетонними сходами; за кілька хвилин зву­ки повторилися в зворотному порядку. Над чорнильного кольору морем темніли обриси високої гори — десь там мешкали Дайвери. Вона уявила їх обох, вони ніби наспі­вували тиху пісню, що линула до неба, як дим, як пра­давній гімн, складений у далекому-далекому краю. Їхні діти сплять, їхня брама замкнута на ніч.

Розмері повернулася до кімнати, накинула на себе халатик, взула сандалі, вийшла знову й попрямувала до парадного входу — майже бігцем, бо аж тепер помі­тила, що на веранду виходять двері інших номерів і ті двері дихають сном. На широких і білих парадних схо­дах хтось сидів. Вона злякано зупинилася, але ту ж мить упізнала Луїса Кампіона й побачила, що він плаче.

Він плакав беззвучно й невтішно, по-жіночому здри­гаючись від ридань. Згадавши сцену з фільму, в якому вона знімалась, і мимоволі повторюючи свою роль, Роз­мері підійшла і доторкнулася до його плеча. Він зойк­нув від несподіванки, не зразу впізнавши її.

— Що сталося? — Вона дивилася йому просто в очі, і в погляді її була зичливість, а не холодна цікавість. — Чи можу я вам чимось допомогти?

— Ніхто вже мені не допоможе. Я знав, що так буде. Я сам у всьому винен. І так щоразу, щоразу!

— Ви все ж таки скажіть, — що сталося?

Він глянув на неї, немов зважуючи, чи варто казати. І похитав головою:

— Ні. Ви ще надто молоді, ви не знаєте, що таке му­ки кохання. Які це страждання, який біль! Краще не­чула молодість, ніж оце. Зі мною це не вперше, але та­кого ще не було — щоб отак несподівано, мов грім з яс­ного неба...

Швидко розвиднювалося, і Розмері побачила раптом, яке в нього бридке обличчя. Ані поглядом, ані порухом вона не виказала своєї раптової відрази, але Кампіон, видно, щось відчув і поспішив змінити розмову:

— Десь тут поблизу Ейб Норт.

— Як, адже він мешкає в Дайверів!

— Але він приїхав. Невже ви не знаєте, що сталося?

На третьому поверсі з грюкотом розчинилися вікон­ниці, і типово англійський голос гримнув, карбуючи кож­не слово:

— Дуже прошу припинити балачки!

Розмері й Кампіон слухняно зійшли вниз і сіли на лаві при доріжці на пляж.

— То ви й справді нічого не знаєте? Любонько, ста­лося неймовірне... — Він аж повеселішав, наперед сма­куючи враження, яке справить його новина. — І то так несподівано, так нагло! Ах, недаремно я уникаю неврівноважених людей — мої нерви їх просто не витриму­ють...

Він переможно дивився на неї. Ох і здивується ж вона!

— Любонько, — урочисто виголосив він, поклавши ру­ку їй на стегно й весь нахиляючись до неї, показуючи, що це не випадковий жест — він почувався тепер цілком упевнено. — Має відбутися дуель.

— Що-о?

— Дуель на... Ми поки що не знаємо, на чому.

— Але між ким?

— Зараз я вам усе розповім. — Він голосно зітхнув і повів далі таким тоном, наче все це сталося з її вини, але він — Бог із нею — не збирається її звинувачувати. — Ви ж їхали в іншій машині. Вва­жайте, що вам по­щастило, — мені це коштувало щонайменше двох років життя. І, головне, все сталося так швидко, так несподі­вано!

— Що ж усе-таки сталося?

— Не знаю навіть, як це почалося. Вона раптом заго­ворила...

— Хто — вона?

— Вайолет Маккіско, — він притишив голос, наче хтось їх підслуховував. — Але про Дайверів — нічичирк, бо він погрожував голову відірвати кожному, хто бодай словом прохопиться про них.

— Хто погрожував?

— Томмі Барбан. Тож я вам нічого не казав, домови­лись? І ми так і не дізналися, що хотіла розповісти Ва­йолет, бо він весь час перебивав її, а потім втрутився Маккіско, і от тепер маємо дуель. Сьогодні вранці — о п’ятій. Через годину. — Він скрушно зітхнув, згадавши про власне лихо. — Ах, краще б це випало мені. Кра­ще б мене вбили на дуелі, бо мені все одно життя не миле. — Він замовк і розпачливо захитався з боку в бік.

Вгорі знову грюкнули залізні віконниці, і той самий англій­ський голос проказав:

— Послухайте, ви скінчите, нарешті?

З готелю саме вийшов Ейб Норт, якось розгублено огледівся довкола й побачив Кампіона та Розмері на білому тлі неба над морем. Розмері застережливо хит­нула головою, перше ніж він встиг заговорити, і вони перейшли до лави трохи далі. Розмері помітила, що Ейб не зовсім тверезий.

— А ви чого не спите? — запитав він.

— Вже виспалася. — Вона ледве не засміялася, зга­давши про голос із третього поверху.

— Соловейко спати не дає? — запитав Ейб і сам же відповів: — Атож, соловейко не дає. Цей член гуртка умільців уже, мабуть, розповів вам, що сталося?

Кампіон з гідністю відповів:

— Я знаю тільки те, що чув на власні вуха.

Він підвівся й швидко пішов геть. Ейб присів поряд з Розмері.

— Навіщо ви його образили?

— Хіба? — здивувався Ейб. — Він тут цілу ніч рюм­сає, набрид.

— Може, його спіткало якесь лихо.

— Може.

— А що це за історія з дуеллю? Хто з ким буде би­тися? Коли ми обганяли їхню машину, мені здалося, що у них там коється щось дивне. Але невже це прав­да?

— Це, звісно, казна-що, і все-таки — правда.

— Все почалося, власне, саме тоді, коли машина Ерла Брейді минула «ізотту» Дайверів, що зупинилася край дороги. — Густа до­світня тиша всотувала в себе спокій­ний Ейбів голос. — Вайолет Маккіско хотіла розповісти місіс Абрамс щось про Дайверів — вона в них на дру­гому поверсі побачила щось таке, що страшенно врази­ло її. А Томмі, знаєте, за Дайверів горло перегризе. Ніколь таки жінка незвичайна, і дехто її обожнює — на здоров’я, — але важливіше те, що по­дружжя Дайве­рів — саме подружжя — важить надто багато для їхніх друзів, дехто навіть не усвідомлює, як багато. Звісно, при такому ставленні щось втрачається, іноді почуваєш­ся з ними так, наче ти в театрі спостерігаєш чарівний балетний дует — саме так, як у театрі; але насправді тут усе куди складніше, сторонній людині цього не зро­зуміти. Хоч би як там було, Томмі — один із тих, хто через Діка зблизився й з Ніколь, і, коли місіс Мак­кіско почала плескати язиком, він її присадив, ска­завши:

— Місіс Маккіско, прошу вас припинити цю розмову.

— Я розмовляю не з вами, — відказала вона.

— А я все-таки прошу вас Дайверів не чіпати.

— Вони що ж — святі?

— Облиште Дайверів! Знайдіть собі іншу тему.

Томмі сидів на відкидному сидінні поряд з Кампіоном.

— Від Кампіона я й дізнався про все це.

— А ви тут не командуйте! — заявила Вайолет.

Знаєте, як воно буває, коли люди пізно вночі їдуть у машині, — хто стиха перемовляється, кому до всього байдуже, бо його нудить після випитого, хто замислив­ся чи просто спить. Отак і тут. Ніхто спочатку не вто­ропав, що сталося, поки машина не зупинилася й Барбан не загорлав, як генерал на кавалерійському параді:

— Геть з машини! Далі йдіть пішки, а не підете, я вас за комір витягну! Я не хочу більше чути ані вас, ані вашої дружини!

— Не бешкетуйте! — закричав містер Маккіско. — Ви користуєтеся тим, що я фізично слабший від вас. Але ви не залякаєте мене! Шкода, що в нас не заведено викли­кати на дуель.