Від пива йому полегшало, в голові прояснилося, і ніч­на пригода прибрала на мить похмуро-гумористичного забарвлення. Колліс вважав, що все заварилося через оту англійку з кабаре, але Дік був певен, що вона зникла ще до бійки. Колліса й досі непокоїла думка про те, що міс Воррен застала його голим.

Дік уже притлумив у собі гнів, і тепер душу йому краяло усвідомлення власної безмежної і непростимої, як найтяжчий злочин, безвідповідальності. Те, що з ним сталося, було таке жахливе, що подолати його він міг би, тільки витравивши все із своєї свідомості; але це було нездійсненно, і, отже, йому не лишалося навіть на­дії. Надалі він буде зовсім іншою людиною, і тепер, по­ки думки його плуталися, майбутнє нове «я» малювало­ся йому в найпохму­ріших барвах. В усьому цьому була неминучість стихійного лиха. Жоден дорослий арієць не здатний винести корисний урок з такого приниження; якщо він простив, то це означає, що воно вросло в його життя, що він ототожнює себе з причиною своєї гань­би — а це в даному випадку було неможливе.

Колліс заговорив про те, що за такі речі карають, але Дік лише похитав головою. Раптом до вар­тівні, з енергією, якої вистачило б на трьох, вбіг лейте­нант, випрасуваний, виглянсуваний, жвавий, і карабіне­ри схопилися на ноги й виструнчилися. Побачивши по­рожню пляшку від пива, він дав доброго прочухана своїм підлеглим і, досхочу виговорившись, звелів їм не­гайно викинути пляшку з вартівні. Дік глянув на Кол­ліса й засміявся.

З’явився віце-консул, заклопотаний своїми численними обов’язками молодий чоловік на прізвище Свонсон, і всі рушили до суду — Дік між Коллісом і Свонсоном по­переду, а карабінери позаду. Ранок був сонячний, місто оповивав легкий серпанок; на площі й під арками виру­вав натовп, і Дік, низько насунувши капелюх на очі, наддав ходи; коротконогі карабінери почали відставати, і нарешті один з них бігцем наздогнав Діка й зажадав, щоб він ішов повільніше. Свонсон, у ролі тлумача, зала­годив справу.

— Що, червонієте через мене? — весело запитав Дік.

— Дякуйте Богові, що ці італійці вас не зарізали, — вони можуть, — трохи зніяковівши, відповів Свонсон. — Цього разу, гадаю, вас відпустять, але італієць за таке відсидів би кілька місяців за ґратами, — будьте певні.

— А ви сиділи за ґратами?

Свонсон усміхнувся.

— Він мені подобається, — мовив Дік Клеєві. — При­ємний хлопець, дає гарні поради на всі випадки життя, але закладаюся, що він побував за ґратами. І просидів, мабуть, не тиждень і не два.

Свонсон усміхнувся.

— Я просто хочу попередити, будьте з ними обережні. Ви й не уявляєте, що це за люди.

— О, хто-хто, а я вже знаю, — вибухнув Дік. — Мерзотники. — Він обернувся до карабінерів. — Зрозуміли?

— Тут я вас залишу, — квапливо сказав Свонсон. — Ми так домовилися з вашою родичкою. Але в суді вас чека­тиме наш юрист. Отож — обережність і ще раз обереж­ність!

— До побачення. — Дік ґречно потиснув йому руку. — І щиро дякую. Я певен, що ви зробите блискучу кар’єру.

Свонсон ще раз усміхнувся й пішов, зразу ж надавши своєму обличчю офіційно-несхвального виразу.

Вони ввійшли на подвір’я, з чотирьох боків якого сходи вели до судових залів. На подвір’ї купчилися лю­ди, і, коли вони переходили його, натовп раптом загомо­нів, услід їм гнівно закричали, за­свистіли, затюкали. Дік здивовано озирнувся й побачив обличчя, повні не­нависті й презирства.

— Чого це вони? — приголомшено спитав він.

Один з карабінерів щось сказав групі чоловіків, і го­мін ущух.

Вони ввійшли до зали. Юрист консульства, підтопта­ний італієць, довго втовкмачував щось судді, а Дік і Колліс мовчки стояли осторонь. Якийсь чоловік, що ди­вився крізь шибку на подвір’я, пояснив їм по-англійсько­му причину дивної поведінки натовпу. Того ранку мали судити одного чоловіка з Фраскаті, який зґвалтував і вбив п’ятирічну дівчинку, і, коли з’явився Дік, натовп ви­рішив, що це і є злочинець.

Через кілька хвилин юрист сказав Дікові, що він віль­ний, — суддя вважає, що його вже достатньо покарано.

— Достатньо покарано! — вигукнув Дік. — За що?

— Ходім, — сказав Колліс. — Тут ви однаково нічого не доможетесь.

— Ні, а в чому ж таки моя провина? Що я побився з кіль­кома таксистами?

— В акті сказано, що ви підійшли до поліцейського агента нібито щоб попрощатися, а натомість ударили його.

— Це брехня! Я його попередив, що битиму. І звідки мені було знати, що це поліцейський агент?

— Ідіть уже з Богом, — порадив юрист.

— Ходім. — Колліс узяв його під руку, і вони зійшли зі сходів.

— Я хочу виголосити промову! — вигукнув Дік. — Я хочу розповісти цим людям, як я зґвалтував п’ятиріч­ну дівчинку. Може, я й справді...

— Ходім, ходім.

На вулиці чекало таксі, в якому сиділи Бебі з лікарем. Дік уникав дивитися Бебі в очі, а лікар йому не сподо­бався — його осудливий погляд і суворий тон свідчили, що він належить до найнеприєм­нішого типу в Європі — типу латинянина-мораліста. Дік виклав їм свою версію того, що сталося, але співчуття ні в кого не знайшов. У його номері в «Квіріналі» лікар змив йому з обличчя брудний піт і розмазану кров, зробив те що слід з його перебитим носом, ребрами й пальцями, припік йодом садна та подряпини й забинтував око. Дік по­просив дріб­ку морфію, бо знав, що не засне від збу­дження, яке й досі не залишало його. Морфій подіяв, і, коли він за­снув, Колліс і лікар пішли, а Бебі лишилася чекати до­глядальницю, викликану з англійської лікарні. Для Бебі це була тяжка ніч, але її тішила думка про те, що, хоч би яким бездоганним Дік був досі, тепер вони здобу­ли над ним моральну перевагу на весь той час, поки він ще буде їм потрібен.

Фрау Кете Грегоровіус наздогнала чоловіка на стежці, що вела до їхньої вілли.

— То як Ніколь? — запитала вона так, ніби оце щой­но подумала про неї, але її зривистий голос зрадив її: саме це вона хотіла запитати, коли доганяла чоловіка.

Франц здивовано глянув на неї.

— Ніколь здорова. А чому ти питаєш, люба?

— Ти так часто навідуєшся до неї, що я подумала, чи не захворіла вона.

— Поговоримо про це вдома.

Кете покірно вмовкла. Кабінет Франца містився в адмі­ністра­тивному корпусі, у вітальні вчителька читала щось дітям; отже, для розмови довелось піднятися в спальню.

— Вибач, Франце, — мовила Кете, перш ніж він устиг щось сказати. — Вибач, любий, я не мала права так го­ворити. Я знаю свої обов’язки й пишаюся ними. Але між мною й Ніколь немає особливої приязні.

— Пташки в кубельцях живуть у злагоді, — різко мо­вив Франц, але, відчувши, що такий тон не відповідає змістові слів, повторив їх у тому розміреному, чіткому ритмі, яким його старий учитель, док­тор Домлер, умів надати значущості найбанальнішій фразі: — Пташки — в кубельцях — живуть у злагоді.

— Авжеж, авжеж. Ти не можеш закинути мені, що я не досить уважна до Ніколь.

— Я можу закинути тобі брак здорового глузду. Ні­коль має весь час перебувати під наглядом — у певному розумінні вона все ж хвора і буде хворою довіку. Поки Дік відсутній, за неї відповідаю я. — Він повагався, бо любив іноді, задля більшого ефекту, приховати від Кете якусь новину. — Сьогодні вранці надійшла телеграма з Рима. Дік хворів на грип, але вже видужав і завтра виїздить додому.

Кете зраділа і повела далі вже спокійніше:

— По-моєму, Ніколь не така хвора, як здається. Вона грає на своїй хворобі, щоб мати владу над іншими. Їй би стати кіноактрисою, такою, як твоя улюблена Нор­ма Толмейдж, — всі американки тільки й мріють про це.

— Чи не ревнуєш ти мене, часом, до Норми Толмедж?

— Я не люблю американців. Усі вони егоїсти. Е-го-їсти!

— І Діка не любиш?

— Діка люблю, — зізналася вона. — Але Дік не та­кий, як вони всі, він дбає не тільки про себе.

«...І Норма Толмедж теж», — подумав Франц. Така врод­лива жінка не може не бути водночас і розумною, і бла­городною. Певно, її просто змушують грати дурні ролі. Яка б то була честь — познайомитися з Нормою Тол­медж!