— Що там таке?

Швейцар з очевидним полегшенням озвався:

— Прийшла якась дама, сер, і почала мене торсати.

Він відступив на крок, і Бебі зразу ж прорвалася до вестибюля. На горішньому майданчику, кутаючись зі сну в білий гаптований пер­ський халат, стояв незвичайний на вигляд молодик. Обличчя його, страхітливо, неприродно рожеве, здавалося безживним, незважаючи на яскравий колір, а під носом біліло щось, схоже на кляп. Поба­чивши Бебі, він квапливо позадкував у тінь.

— Що сталося? — знову запитав він.

Схвильовано розповідаючи, Бебі крок за кроком під­ходила до сходів. Вона вже зрозуміла, що під носом у нього не кляп, а пов’язка на вусах, а обличчя вкрите рожевим кольдкремом; зрештою ви­гляд його був природ­ним продовженням усього цього нічного кошмару. Свою розповідь Бебі завершила палким закликом:  «Негайно, негайно їдьмо до в’язниці рятувати Діка!»

— Кепська справа, — сказав молодик.

— Атож, — покірливо погодилася вона. — Кепська.

— Де ж це чувано — битися з поліцейськими! — В го­лосі його забриніла нотка особистої образи. — Так чи так, до дев’ятої години нічим не можна зарадити.

— До дев’ятої години! — вжахнулася вона. — Але ж ви самі можете щось зробити! Хоч би поїхати зі мною до в’язниці й зажадати, щоб його більше не били.

— Ми не маємо права на таке втручання. Для цього існує консульство, воно починає працювати з дев’ятої.

Вимушена незворушність його обличчя ще більше роз­лютила Бебі.

— Я не можу чекати до дев’ятої. Мого швагра покалі­чили, він сказав, що йому вибили око. Мені треба його побачити. Треба показати його лікареві. — Не стримую­чись більше, знаючи, що плач подіє на нього дужче, ніж слова, вона залилася ревними, гнівними слізьми. — Ви мусите щось зробити! Ваш обов’язок захищати амери­канських громадян, які потрапили в біду.

Але молодик цей походив з Нової Англії, отож коса на­йшла на камінь. Скрушно похитавши головою — як це, мов­ляв, вона не може зрозуміти його становища, — він щільніше запнувся в пер­ський халат і спустився на кілька сходинок.

— Дайте цій дамі адресу консульства, — сказав він швейцарові, — і випишіть із довідника адресу й телефон доктора Колаццо. — Він подивився на Бебі поглядом Христа, якому уривається терпець. — Зрозумійте, шанов­на, посольство офіційно представляє уряд Сполучених Штатів перед урядом Італії. Захист громадян не нале­жить до його компетенції, за винятком випадків, коли надходить спеціальна вказівка державного департамен­ту. Ваш швагер порушив закони цієї держави й був за­арештований так само, як був би заарештований італі­єць, що порушив наші закони, скажімо, в Нью-Йорку. Звільнити його може тільки італійський суд, а якщо вам потрібна юридична порада чи допомога, то звертайтеся до консульства, яке існує, щоб захищати права амери­канських громадян. Консульство відчиняється о дев’ятій. Запевняю вас, якби навіть ішлося про мого рідного бра­та, я нічим не міг би зарадити...

— А ви можете зателефонувати до консульства? — урвала його Бебі.

— Ми в консульські справи не втручаємося. О дев’я­тій, коли з’явиться консул, ви...

— То дайте мені його домашню адресу!

Молодик мить повагався, тоді похитав головою і, взяв­ши в швейцара аркушик з адресами, вручив його Бебі.

— А тепер перепрошую...

Вправним маневром він підвів її до дверей. На мить фіолетовий відблиск зорі вихопив із темряви його стра­хітливу рожеву маску й полотняний мішечок на вусах — і Бебі опинилася на вулиці. Візит до посольства тривав десять хвилин.

Площа перед посольством була безлюдна, якщо не брати до уваги діда, який палицею із цвяхом на кінці збирав не­докурки. Досить швидко впіймавши таксі, Бебі поїхала до консуль­ства, але застала там тільки трьох затурканих прибиральниць, що мили сходи. Вона так і не зуміла втовкмачити їм, що їй потрібна домашня адреса кон­сула; раптовий новий спалах тривоги погнав її на вулицю, й вона наказала шоферові їхати до в’язниці. Він не знав дороги, але за допомогою слів «sempre diretto», «destra» і «sinistra» [55] вона спромоглася-таки доїхати до потрібного району, а там відпустила машину й пішла лабіринтом провулків. Проте всі провулки й будинки були схожі між собою. Нарешті якась вуличка вивела її на площу Іспанії, вона побачила вивіску «Амерікен екс­прес компані» і, прочитавши слово «Амерікен», зразу ж повеселіла. Одне з вікон світилося; перебігши площу, вона смикнула ручку скляних дверей, але вони були замкнуті, а годинник у вестибюлі показував сьому. І тут вона згадала про Колліса Клея.

Вона пам’ятала назву готелю, де він зупинився, — ста­рої вілли з пишним фасадом і червоними плюшевими за­вісками у вікнах навпроти «Ексельсіору». Нічна чергова не виявила бажання допомогти їй — турбувати містера Клея вона не мала права, а пустити до нього міс Воррен саму — відмовлялась. Бебі довго переконувала її, що йдеться зовсім не про амурні справи; нарешті чергова здалася й повела її нагору.

Колліс повернувся до готелю п’яний і заснув на ліжку як мати спородила. Розбуджений, він не зразу зрозумів, у якому він ви­гляді, а второпавши, схопив одяг і майнув до ванної. Там він квапливо вдягнувся, бурмочучи: «Бо­же, Боже, це ж вона, мабуть, усі мої бородавки ви­вчила!»

Телефонне довідкове бюро дало їм адресу в’язниці, і вдвох вони рушили туди.

На той час Діка вже вивели з камери — він безвладно сидів на стільці у вартівні. Карабінери абияк змили йому кров з обличчя, пройшлися щіткою по костюму й настромили на голову капелюха так, щоб він трохи за­туляв синці. Бебі тремтячим голосом ще з порога ска­зала йому:

— Містер Клей залишиться з вами, а я їду по кон­сула й по лікаря.

— Гаразд.

— Тільки сидіть спокійно.

— Гаразд.

— Я скоро повернуся.

Вона знов поїхала до консульства; було вже по вось­мій, і її впустили до приймальні. Близько дев’ятої при­їхав консул, і Бебі, доведена вже майже до істерики втомою й почуттям власного безсилля, розповіла тому все з самого початку. Консул занепокоївся. Він сказав їй, що нескромна поведінка в чужій країні не доводить до добра, але найбільше його обходило те, щоб вона не ввійшла до його кабінету, а почекала в приймальні. З розпачем Бебі прочитала в його старечих очах неба­жання втручатися в цю халепу. Щоб не гаяти часу, вона зателефонувала лікареві. В приймальні тим часом утвори­лася черга, секретарка викликала відвідувачів на при­йом і випу­скала їх. Через півгодини Бебі вибрала мить, коли хтось виходив, і, відштовхнувши секретарку, про­рвалася до кабінету.

— Це обурливо! Американського громадянина скалі­чили мало не до смерті й кинули за ґрати, а ви й досі навіть пальцем не кивнули, щоб допомогти йому!

— Хвилиночку, місіс...

— Я не хочу більше чекати! Прошу вас негайно по­їхати зі мною до в’язниці й домогтися, щоб його відпу­стили!

— Місіс...

— Ми в Америці належимо до вельми впливових кіл, — процідила вона крізь зуби. — Мене стримує ба­жання уникнути розголосу, а то б... В усякому разі, я подбаю, щоб про вашу бездіяльність довідалися де слід. Якби мій швагер був британським підданим, його б дав­ним-давно визволили, але вас більше непокоїть, що по­думає поліція, ніж те, заради чого ви тут сидите.

— Місіс...

— Негайно надягайте капелюха і їдьмо.

Згадка про капелюх зовсім позбавила консула рівноваги, він почав нервово перебирати папери, проти­рати окуляри. Але якоїсь відмовки так і не придумав: розгнівана Американська Жінка височіла над ним, і де вже йому було встояти проти невгамовного, шаленого норову, що зламав моральний хребет цілої нації і цілу країну перетворив на дитячі ясла! Консул зателефонував і викликав до себе віце-консула. Бебі перемогла.

Дік сидів, розслабившись, у сонячному промінні, яке щедро лилося крізь вікно вартівні. Колліс і карабінери сиділи поряд, і всі четверо чекали, що ж буде далі. Своїм зрячим оком Дік бачив карабінерів, їхні типові обличчя тосканських селян з короткою верхньою губою, що зов­сім не відповідали жорстокості, жертвою якої він став. Він послав одного з них по пляшку пива.