Але почуття неспокою не минало, і він пішов з веран­ди до себе нагору, щоб ніщо не заважало думати. Само­та, фізична й душевна, народжує тугу, а туга ще більше посилює самоту.

Заглиблений у свої думки, він походжав кімнатою, час від часу нахиляючись, щоб поправити спортивний одяг, що сохнув на ледь теплих радіаторах. На очі йому знов потрапила телеграма Ніколь — вона щодня теле­графувала йому, хоч де б він був. Телеграма на­дійшла ще перед вечерею, але Дік не мав бажання читати її — може, знову-таки через те, що було вчора. В конверті ле­жала каблограма з Буффало, переслана через Цюрих:

Ваш батько помер безболісно сьогодні ввечері

Холмс

Він аж здригнувся, мов від удару, що змушує напружити всі сили, і тоді біль зібрався клубком і підступив до горла.

Він перечитав звістку ще раз. Потім сів на ліжко, важ­ко дихаючи, втупивши невидющі очі кудись у простір; ним іще володіла одвічна, егоїстична думка дитини, що втратила батька чи матір: «Що ж тепер буде зі мною? Як житиму далі без того, хто завжди мене захищав і підтримував?»

Коли це атавістичне почуття минуло, він знов закруж­ляв кімнатою, час від часу зупиняючись, щоб зазирнути в телеграму. Холмс вважався батьковим заступником, але вже років десять був фактичним настоятелем церк­ви. Чому батько помер? Від старості — йому виповнилося сімде­сят п’ять. Він прожив довге життя.

Дік з гіркотою подумав, що батько помер зовсім са­мотнім, переживши й дружину, і всіх своїх братів та сестер; залишились якісь родичі у Віргінії, але вони були надто бідні й не змогли приїхати на північ, от і до­велося Холмсові підписати телеграму своїм ім’ям. Дік любив батька — він і досі часто міркував, що сказав би чи зробив на його місці батько. Народився Дік після то­го, як дві його сестри померли, ще малими. Батько, по­боюючись, що мати може розпестити єдину дитину, став його напутником. І хоч сили в нього лишалося вже неба­гато, він досяг свого.

Влітку батько з сином іноді ходили до центра міста чи­стити черевики — Дік у накрохмаленому матроському ко­стюмчику, а батько у своєму гарно скроєному пастор­ському вбранні. Дік був вродливим хлопчиком, і батько пишався ним. Він переповідав синові все, що сам знав про життя — здебільшого прості й непохитні істини, правила та манери, доступні в межах священицького до­свіду. «Пригадую, невдовзі після висвячення мені дове­лося в чужому місті за­йти до незнайомого дому. У ві­тальні повнісінько людей, а я не знаю, хто ж тут госпо­диня. До мене підходять якісь знайомі, але я їх не питаю, а простую через усю кімнату до сивої дами, що сидить біля вікна, і відрекомендовуюсь їй. Я не поми­лився — і після того у мене в тому місті завелося багато друзів».

Батько все робив від щирого серця — він завжди знав собі справж­ню ціну й на все життя зберіг успадковану від двох удів гордість і тверду віру в те, що немає біль­ших чеснот, ніж чесність, щирість, чемність і мужність.

Він твердо вирішив, що скромна спадщина, яка лиши­лася після дружини, цілком належить синові, і відколи Дік став студентом, регулярно, чотири рази на рік, над­силав йому чек на всю суму дивідендів. Батько був од­ним із тих, про кого в нашу позолочену добу кажуть із самовдоволеною зверхністю: «Людина порядна, але за­повзятливості — ні на гріш».

...Дік послав по газету і, все ще походжаючи по кім­наті й щоразу зупиняючись коло телеграми, що біліла на письмо­вому столі, вибрав найближчий трансатлантичний рейс. Потім замовив через Цюрих телефонну розмову з Ніколь. Чекаючи виклику, він перебирав давні спогади, шкодуючи, що далеко не завжди жив у згоді зі своїми ідеалами.

Нью-йоркський порт, величний фасад батьківщини, що протягом години виростав перед очима, цього разу ви­дався Дікові урочисто сумним, бо невіддільний був від тяжкої журби за батьком. Та коли він зійшов на берег, це почуття зникло й уже не поверталося — ані на вули­цях, ані в готелях, ані в потягах, що везли спочатку до Буффало, а потім на південь, до Віргінії, разом з бать­ковою труною. Лише коли місцевий потяг поповз між рідних гаїв та суглинкових полів Уестморлендської окру­ги, Дік знову відчув свою причетність до всього, що ото­чувало його; вийшовши на станції, він побачив зна­йому зірку в зеніті і знайому срібну стежку під холод­ним місяцем на Чесапікській затоці; йому вчувалися рідні притишені голоси, рипіння коліс ресорних візків, лінивий і лагідний плюскіт води в прадавніх річках з милозвучними індіанськими назвами.

Наступного дня батька поховали серед сотень Дайверів, Дорсеїв та Хантерів. Що ж, добре хоч, що він ли­шається тут не сам, а в колі своїх рідних і близьких. На горбик пухкої коричневої землі впали квіти. Ніщо біль­ше не зв’язувало Діка з цим краєм, і він подумав, що, мабуть, уже ніколи не повернеться сюди. Дік укляк пе­ред могилою. Він знав людей, що лежали тут, міцних, сухорлявих, з ясними блакитними очима на по­ораних не­годою обличчях, людей, чиї душі виліплені були з нової землі в темряві лісових гущавин сімнадцятого століття.

— Прощай, батьку! Прощайте, всі мої предки!

На пірсі океанського порту ти опиняєшся немовби на нічийній землі: вже не тут і ще не там. Під довгим бруд­но-жовтим навісом стугонить луна стоголосого галасу. Гуркочуть ваговози, глухо плюхаються багажні паки, риплять-скрегочуть крани, і тебе зустрічає перший соло­ний запах моря. Разом з усіма і ти поспішаєш кудись, хоч у тебе ще досить часу; минуле, разом з усім конти­нентом, уже позаду; майбутнє — у роззявленій пащі над трапом судна; сум’ятлива штовханина в проході — без­ладне, розгублене теперішнє.

Та ось ти на борту, і картина світу поволі прояснюється й упорядковується. Тепер ти — громадянин держави, меншої, ніж Андорра, і маєш пристосовуватися до її не­знаних законів. У помічників суднового скарбничого об­личчя видовжені або сплющені — як і каюти; пасажири й ті, хто їх проводжає, дивляться спогорда. Потім, нареш­ті, гучний тужливий свист, зловісне двигтіння, і кора­бель — витвір людського розуму — вже в русі. Пірс ра­зом з людьми на ньому відходить убік, і якусь мить здається, ніби корабель випадково відколовся від нього, мов тріска від дошки; берег і обличчя віддаляються, вже не чути голосів, пристань стає лиш однією з багатьох плям на краю суходолу. І вже немає самої гавані, а є відкрите море.

Найціннішим вантажем на цьому пароплаві був, як твердили газети, Елберт Маккіско. Маккіско став мод­ним. Його романи були підробкою під твори найкращих сучасних письменників, — а це вже саме собою щось та означає, — до того ж усе, запозичене в інших, він май­стерно пригладжував і споганював, чаруючи багатьох читачів, які раділи з того, що так легко його розуміють. Успіх пішов йому на користь, він поскромнішав. Добре знаючи собі ціну, усвідомлюючи, що завзяття він має більше, ніж десяток талановитіших людей, разом узятих, Маккіско вирішив видобути зі свого успіху все, що мож­на. «Я ще нічого не зробив, — міркував він. — Я знаю, що справжньо­го хисту в мене нема. Та якщо я писатиму книжку за книжкою, то, може, колись і напишу що-небудь путнє». Що ж, блискучі стрибки вдавалися іноді й з гірших трамплінів. Незліченні давні приниження пішли в непам’ять. Власне, психологічним підґрунтям його ус­піху стала дуель з Томмі Барбаном; після неї, та ще коли деякі подробиці забулися, самоповага його незмірно зросла.

Помітивши Діка Дайвера серед інших пасажирів на другий день подорожі, він якийсь час недовірливо при­дивлявся до нього здалеку, а потім підійшов, по-друж­ньому привітався й сів поряд. Дік відклав книжку, яку читав; йому вистачило кілька хвилин, щоб побачити, як змінився Маккіско. Поряд з Діком сиділа зовсім інша людина, вільна від нестерпного почуття неповноцінності, людина, з якою тепер навіть приємно було розмовляти. Маккіско показував «поінформованість» ширшу, ніж у Гете, — цікаво було стежити, як легко він зліплює незлі­ченні уривки чужих думок, видаючи ці комбінації за свої власні ідеї. Вони заприязнилися, часто обідали й вече­ряли разом. Маккіско з дружиною запросили сидіти за столом капітана, але в нього вже з’явилося почуття сно­бізму і він відмовився, пояснивши Дікові, що йому «вся та компанія діє на нерви».