— Будь ласка, не треба, — сказала вона. — Будь ла­ска, я не можу більше слухати.

— Як хочеш. До речі, цей юний негідник, заради яко­го я приїхав сюди, зовсім безнадійний. Завтра вранці ми можемо вертатися додому.

— Не розумію, навіщо — навіщо все це тобі потріб­но, — вихопилося в неї.

— Не розумієш? Іноді я й сам не розумію.

Вона поклала долоню на його руку.

— Вибач, Діку, я сказала, не подумавши.

Хтось приніс до бару патефон, і вони посиділи й по­мовчали під звуки «Весілля мальованої ляльки».

Через кілька днів Дік уранці зайшов по листи до кан­целярії, і увагу його привернула незвична метушня за вікном. Хворий Ван-Кон Морріс від’їздив із клініки. Його батьки, авст­ралійці, сердито кидали валізи у великий лімузин, а поряд стояв доктор Ладіслау й безпорадно роз­водив руками у відповідь на гнівну жестикуляцію Морріса-старшого. Сам Ван-Кон спостерігав цю сцену з глузливою посмішкою. Вийшовши з канцелярії, док­тор Дайвер запитав:

— Чим пояснити такий поспіх, містере Морріс?

Побачивши Діка, містер Морріс аж підскочив — його бурякове обличчя й великі карти його костюма наче по­гасли, а потім спалахнули, немов їх вимкнули й увімк­нули знову. Він рушив на Діка, неначе збираючись уда­рити його.

— Поспіх?! Та нам давно вже треба було б виїхати звідси, і не тільки нам, — почав він і зупинився, щоб звести дух. — Давно вже треба було б, докторе Дайвер. Давно.

— Може, зайдемо до мого кабінету? — запропонував Дік.

— Ні, дякую! Ми й тут можемо поговорити! Я й тут можу вам сказати, що не бажаю більше мати справи ані з вами, ані з вашим закладом. — Він посварився на Діка пальцем. — Я оцьо­му лікареві так і сказав. Ми тільки даремно витратили гроші й час.

Доктор Ладіслау лише здригнувся на знак слабкого протесту. Дік ніколи не відчував до Ладіслау особливої приязні. Спромігшись відвести розлюченого австра­лійця на стежку, що вела до адмі­ністративного корпусу, він знову запропонував йому зайти до кабі­нету, але той похитав головою.

— Все це через вас, докторе Дайвер, саме через вас. Я звернувся до доктора Ладіслау, бо вас ніде не могли знайти, а доктор Грегоровіус повернеться тільки надве­чір, а я чекати не маю наміру. Ні, сер! Я і хвилини тут більше не затримаюся після того, що почув від свого сина.

Він грізно підступив до Діка, і той вивільнив руки на випадок, якщо треба буде зустріти його кулаком.

— Мій син лікується тут від алкоголізму, ми прихо­димо до нього, і що ж він нам каже? Що від вас тхне горілкою! Горілкою! — Він гучно потяг носом, при­нюхуючись, але нічого, видно, не вчув. — І Ван-Кон чув цей запах не один раз, а двічі, двічі! Ми з жінкою зро­ду чарки в руках не тримали. Ми привозимо до вас си­на, доручаємо вам вилікувати його, а ви на нього двічі за один місяць дихаєте горілкою! І це, по-вашому, зветь­ся лікуванням?

Дік завагався: від містера Морріса можна було чека­ти, видно, чого завгодно — аж до скандалу на централь­ній алеї клініки.

— Зрештою, містере Морріс, не можна ж вимагати, щоб люди відмовлялися від своїх звичок тільки через те, що ваш син...

— Але ж ви лікар, хай вам грець! — вибухнув Мор­ріс. — Коли роботяга жлуктить пиво — це його собаче діло, але щоб той, хто має лікувати інших...

— Ну, це вже занадто. Ми прийняли вашого сина як хворого на клептоманію.

— А чому він захворів на ту клептоманію? — голос його вже зірвався на крик. — Бо пив, упивався до нестя­ми — вам це щось говорить чи ні? Мій рідний дядько через це до шибениці докотився, ясно? А тепер що ви­ходить? Я віддаю сина в лікарню, а там від лікаря тхне горілкою!

— Я змушений просити вас залишити територію клі­ніки.

— «Просити»! Та вважайте, що мене вже тут немає!

— Якби ви були трохи стриманіші, ми могли б озна­йомити вас із тими результатами, яких нам вдалося на цей час досягти. Певна річ, за даних обставин ми зму­шені відмовитися від подальшого лікування вашого сина...

— І ви ще смієте говорити мені про стриманість?!

Дік підкликав доктора Ладіслау і, коли той підійшов, сказав йому:

— Я просив би вас від імені адміністрації побажати пацієнтові та його родичам щасливої дороги.

Злегка вклонившись Моррісові, він увійшов до будин­ку і, обернувшись, постояв за прочиненими дверима, че­каючи, доки вони від’їдуть — хами-батьки та їхній хирля­вий дегенеративний виплодок. Неважко було уявити собі, як ця родина вояжуватиме по Європі, тероризуючи порядних людей грубим невіглаством і грубими гроши­ма. Та коли машина зникла за ворітьми, Дік замислився над тим, до якої міри він сам винен у тому, що сталося. Він пив червоне вино за обідом та вечерею, на сон гря­дущий випивав гарячого рому і в другій половині дня іноді перепускав чарку-другу джину — джин майже не дає запаху. Загалом виходило півпінти алкоголю на день — величенька порція, якої організм уже не міг спа­лити.

Відмовившись від спроб знайти собі виправдання, він сів за стіл і виписав собі щось на зразок лікувального припису, за яким споживання алкоголю скорочувалося рівно наполовину. Не можна, щоб від лікарів, шоферів та протестантських священиків пахло спиртним, як пах­не від художників, маклерів та кавалерійських офіцерів; Дік визнавав свою провину, сформулювавши її як не­обачність. Але інцидент на тому не вичерпався — як ви­явилося через півгодини, коли приїхав Франц, відсвіже­ний двома тижнями в Альпах; повний завзяття до робо­ти, він устиг поринути в неї, перше ніж дійшов до свого кабінету. Дік чекав його там.

— То як там Еверест?

— Знаєте, за темпів, яких ми дотримували, можна було б і на Еверест видобутися. У нас навіть розмова про це була. А тут що чути? Як моя Кете, як ваша Ніколь?

— Дома все гаразд, і у вас, і в мене. Але в клініці сьогодні сталася препаскудна подія.

— Як? Яка подія?

Франц уже телефонував на свою віллу. Поки тривала сімейна розмова, Дік походжав кабінетом, а коли вона скінчилася, сказав:

— Батьки забрали з клініки Морріса — зі скандалом.

У Франца аж витяглося обличчя.

— Я вже знаю, що він поїхав, — дорогою сюди мене перестрів доктор Ладіслау.

— Що Ладіслау вам сказав?

— Тільки те, що Морріс поїхав. І що ви мені розка­жете. То як же це вийшло?

— Як завжди в таких випадках — якась муха вку­сила.

— Хлопець був таки неприємний.

— Такого не гріх було б покласти і під довічний нар­коз, — погодився Дік. — А таточко його нагнав на Ладі­слау страху, як колонізатор на тубільця. До речі, як бу­ти з цим Ладіслау? Чи варто нам за нього держатися? По-моєму, ні — він страшенний тюхтій, сам нічому не може дати ради.

Дік вагався на межі правди, подумки напружуючись, готуючись до стрибка. Франц, усе ще в пильовику й шо­ферських рукавичках, присів на край письмового столу. Дік наважився.

— Цей Морріс, до речі, зобразив батькові вашого поважного колегу п’яницею. Тато в цьому питанні — фа­натик, а його нащадок нібито виявив на мені сліди vin-du-pays [57].

Франц сів, відкопилив нижню губу, опустив очі.

— Ви мені потім усе розкажете, — промовив він на­решті.

— Навіщо ж відкладати, можна й зараз, — відказав Дік. — Ви самі знаєте: хто-хто, а я спиртним не зловжи­ваю. — Їхні погляди зустрілися, схрестились. — Скори­ставшись із безхребетності Ладіслау, цей тип розходився так, що мені лишалося тільки захищатись. Добре хоч, що поряд не було пацієнтів, — уявляєте, який ви­гляд я мав би тоді!

Франц зняв рукавички, скинув плащ. Підійшовши до дверей, сказав секретарці:

— Прошу нам не заважати.

Потім повернувся до столу й заходився перебирати ли­сти й папери — бездумно, як усі люди, які тільки вда­ють заклопотаність, а насправді обмірковують те, що мають сказати.

— Діку, я знаю вас як людину помірковану і врівно­важену, хоч ми й по-різному ставимося до питва. Але настав час сказати, й сказати безпосередньо, — я вже кілька разів помічаю, що ви дозволяєте собі випивати за обста­вин, найменше для цього відповідних. Тим-то ця історія небезпідставна. Може, вам варто знову піти в розпустку?