Спочатку до неї долинав лише невиразний гомін голо­сів, і ще вона чула, як рипить пісок, коли хтось, на мить заступаючи сонце, обминав її розпростерте тіло. Якийсь допитливий песик подихав гаряче і квапливо їй у поти­лицю; пекуче проміння пощипувало шкіру, а зовсім по­ряд тихо й знесилено зі­тхали, відповзаючи, хвилі. Але потроху вона почала розрізняти окре­мі голоси і навіть вислухала історію про те, як «цей телепень Норт» учора викрав з одного каннського кафе офіціанта, щоб розпи­ляти його навпіл. Розповідала цю історію сива дама у вечірньому вбранні — видно, вона не встигла перевдяг­тися звечора, на голові в неї поблискувала діадема, а на плечі конала в зажурі квітка. Перейнявшись невиразною неприязню до цієї дами та її компанії, Розмері відвер­нулася.

З другого боку, найближче до неї, лежала під парасо­лем молода жінка, щось виписуючи з розгорнутої на пі­ску книжки. Бретельки її купальника були спущені з плечей, оголена спина блищала на сонці; низка кремо­вих перлів відтіняла помаранчево-брунатну за­смагу, її вродливе обличчя було серйозне і водночас якесь безпо­радне. Хоч їхні очі зустрілися, жінка ніби й не помітила Розмері. Поряд сидів стрункий чоловік у жокейській ша­почці і плавках у червону смужку; далі — жінка, яку Розмері бачила на плоту і яка тепер дивилася через пле­че на неї. А ще далі — чоловік у синіх плавках, довго­бразий, з лев’ячою копицею золотавого волосся, зосе­реджено доводив щось юнакові вочевидь романського похо­дження в чорних плавках; розмовляючи, вони знічев’я збирали на піску обривки водоростей. Розмері бачила, що майже всі вони — американці, але щось відрізняло їх від тих американців, з якими їй доводилось останнім часом зустрічатися.

Придивившись, вона збагнула, що чоловік у жокей­ській шапочці розважає це товариство, розігруючи якусь сцену; він з поважним виглядом розгортав граблями пі­сок, збираючи в купку гравій, і при цьому говорив щось, певно, страшенно кумедне — тим більш кумедне, що його обличчя лишалося зосередженим і серйозним. Тепер уже все, що він казав, мало комічний ефект, кожне його слово зустрічав вибух нестримного сміху. Навіть ті, хто, як і Розмері, не чув здалеку, про що, власне, йдеть­ся, наставляли вуха, дослухаючись, і лиш єдина на пля­жі молода жінка з перлами на шиї не виявляла цікаво­сті. За кожним вибухом реготу вона тільки нижче схи­лялася над своїм папірцем — чи, бува, не від скромності господині, чия власність викликає загальний захват?

Несподівано, просто над собою, Розмері почула голос чоловіка з моноклем та пляшкою.

— А ви чудово плаваєте.

Розмері спробувала заперечити.

— Ні, справді чудово. Моє прізвище Кампіон. З нами тут є одна дама, вона бачила вас минулого тижня в Copренто й каже, що знає, хто ви, і дуже хотіла б з вами познайомитися.

Приховуючи досаду, Розмері озирнулася й побачила, що вся незасмагла компанія очікувально дивиться на неї. Вона неохоче підвелася й підійшла до них.

— Місіс Абрамс... Місіс Маккіско... Містер Маккіско... Містер Дамфрі...

— Ми знаємо, хто ви, — мовила дама у вечірній сук­ні. — Ви Розмері Хойт, я вас одразу впізнала ще в Copренто, і портьє це підтвердив. Ми всі вважаємо, що ви чудова актриса, й хотіли б знати, чому ви не в Америці й не знімаєтеся ще в якомусь іншому чудовому фільмі.

Всі запобігливо засовалися, звільняючи місце для неї. Дама, що її впізнала, мала єврейське прізвище, але єврейкою не була. Вона, мабуть, належала до тих «моторних бабусь», які, маючи товсту шкіру й залізний шлунок, зберігаються так добре, що за ними, буває, не вженуться й онуки.

— Ми хотіли вас застерегти: відразу під таким сон­цем можна просто спектися, а вам же як нікому треба берегти свою шкіру, — торохтіла місіс Абрамс. — Але на цьому пляжі порядки, як на великосвітському балу, і ми боялися, що ви образитеся.

— До того ж, ми думали, що й ви берете участь у ви­ставі, — сказала місіс Маккіско, надміру екзальтована, гарненька жіночка із злодійкуватими очима. — Тут не добереш, хто учасник, а хто — ні. Мій чоловік так сте­лився перед одним панком, аж виявляється — він одна з головних дійових осіб, власне, права рука центрального персонажа.

— У виставі? — здивовано перепитала Розмері. — У якій виставі?

— Люба, хіба ж ми знаємо? — відповіла місіс Абрамс і захи­хотіла, сколихнувши великим черевом. — Ми в ній участі не беремо. Ми — публіка!

Містер Дамфрі, білявий чоловік з жіночими манера­ми, зауважив:

— Наша матінка Абрамс сама — жива вистава.

А Кампіон посварився на нього моноклем.

— Годі тобі, Ройяле, не будь таким уїдливим.

Розмері збентежено обводила їх поглядом, жалкуючи, що поряд немає матері. Ці люди були їй неприємні, надто в порівнянні з цікавим товариством на другому кінці пляжу. Мати, з її скромним, але надійним умінням вести світські розмови, швидко і впевнено знаходила вихід з незручних ситуацій. А Розмері потрапляла в такі ситуа­ції частенько: давалася взнаки невдала суміш французь­кого лоску й американської безпорадності — тим паче, що знамени­тістю вона стала тільки півроку тому.

Містерові Маккіско, кощавому, рудому, ластатому до­бродієві років тридцяти, балачки про «виставу» були, видно, не до вподоби. Досі він сидів мовчки, дивлячись на море, а тепер, скоса зиркнувши на дружину, обернувся до Розмері й зухвало запитав:

— Ви тут давно?

— Перший день.

— Он як.

Вважаючи, очевидно, що йому вдалося перевести роз­мову на інше, він обвів поглядом присутніх — мовляв, ось вам тема, продовжуйте.

— Мабуть, на все літо? — з невинним виглядом запи­тала місіс Маккіско. — Пробувши тут усе літо, ви, напев­но, побачите, чим закінчиться вистава.

— На бога, Вайолет, тобі ще не набридло? — вибухнув її чоловік. — Зміни пластинку, прошу тебе!

Місіс Маккіско схилилася до місіс Абрамс і голосно прошепотіла:

— Він знервований.

— Зовсім не знервований, — заперечив містер Маккіс­ко. — Якраз тепер я спокійний.

Він аж палахкотів — обличчя почервоніло, перекриви­лося, втратило свідомий вираз. Мабуть, він відчув це, бо раптом підвівся й пішов у воду. Дружина подалася слідом, а за нею, скориставшись з нагоди, і Розмері.

Ще на мілкому містер Маккіско набрав повні груди повітря, шубовснув у воду й замолотив випростаними руками по Середземному морю, вважаючи, очевидно, що пливе кролем. Коли ж повітря не стало, він звівся на но­ги, озирнувся і вочевідь здивувався з того, що берег ще не зник з очей.

— З диханням у мене ще не все гаразд. Не збагну, що робити, щоб правильно дихати. — Він запитливо ди­вився на Розмері.

— Видихати треба під водою, — пояснила вона. — Чо­тири рази махнете руками, тоді піднімайте голову й на­бирайте повітря.

— Мені це ніяк не вдається. Попливімо до плоту?

На плоту, що погойдувався на хвилях, лежав чоловік з лев’ячою гривою. Коли підпливла місіс Маккіско, пліт раптом хитнуло сильніше, і його край ударив її по пле­чу. Чоловік одразу підхопився й допоміг їй вибратися.

— Я злякався — вас могло оглушити.

Говорив він несміливо, трохи затинаючись; Розмері вразив безмежно сумний вираз його обличчя, вилицю­ватого, як в індіанця, з видовженою верхньою губою і величезними, глибоко посадженими очима кольору тем­ного золота. Слова він промовляв кутиком рота, наче сподіваючись, що вони долинуть до місіс Маккіско не зразу, а якимось кружним шляхом, на льоту втративши експресію. За хвилину від стрибнув у воду, й сила інер­ції понесла його довге випростане тіло до берега.

Розмері й місіс Маккіско стежили за ним. Коли інер­ція вичерпалася, він раптом зігнувся навпіл, його худі стегна майнули на мить над поверхнею, і він зник з очей, навіть не спінивши води.

— Він гарний плавець, — сказала Розмері.

У відповіді місіс Маккіско чомусь забриніла лють:

— Натомість поганий музикант. — Вона обернулася до свого чоловіка, який після двох невдалих спроб спромігся на­решті видряпатися на пліт і, віднайшовши рівновагу, хо­тів виправити свою незграбність, ефектно вмощуючись на ньому, але заточився і знов мало не впав. — Я оце кажу, що Ейб Норт, може, і гарний плавець, натомість музи­кант ніякий.