— Ви хіба не в цей готель? — запитала вона.

— Ні, в мене зараз режим ощадливості.

— Тоді приходьте до нас обідати. — Тут виникли якісь клопоти з багажем, а потім Дік почув: — Познайомтеся, моя сестра. А це доктор Дайвер із Цюриха.

Дік уклонився жінці років двадцяти п’яти, високій і ставній. «Самовпевнена, але вразлива, слабка», — вирі­шив він. Йому вже був відомий цей тип жінок. З устами, як квітка, а при тому ніби створеними для вудил.

— Я навідаюсь після обіду, — пообіцяв Дік. — Треба ж спершу призвичаїтися до оточення.

Він пішов зі своїм велосипедом, відчуваючи на собі погляд Ніколь, відчуваючи всю безпорадність її першого кохання, відчуваючи, як це кохання проникає в його самісіньке серце.

Пройшовши кроків триста вгору, він завернув до ін­шого готелю, найняв номер і хвилин через десять уже мився у ванній. Ці десять хвилин лишили тільки неви­разний, як з похмілля, шум у голові, у який часом ври­валися чиїсь голоси, зайві голоси людей, не свідомих того, як його кохає одна дівчина.

Його чекали, товариству бракувало його. Він усе ще був для них невідомою величиною; міс Воррен та моло­дому італійцеві вочевидь нетерпілося зустрітися з ним, як і Ніколь. З готельного салону, приміщення, знаменитого своєю дивовижною акустикою, винесли меблі, і утворилася танцювальна зала, але в ньому лишився невеликий ам­фітеатр, який заповнили англійки певного віку, з шар­фиками на шиї, з пофарбованим волоссям і рожево-сі­рими від пудри обличчями, а також певного віку амери­канки в чорних сукнях та білосніжних перуках, з устами вишневого кольору.

Міс Воррен і Мармора сиділи за столиком у кутку, Ніколь — ярдів за сорок від них навскоси. Увійшовши, Дік відразу почув її голос:

— Ви мене чуєте? Я говорю нормально, не кричу.

— Чую дуже добре.

— Вітаю, докторе Дайвер.

— Що це таке?

— Зверніть увагу: ми вільно перемовляємося, а люди посеред зали нас не чують.

— Нас напоумив офіціант, — пояснила міс Воррен. — Тут можна розмовляти з одного кутка в другий, як по радіо.

Тут, на вершині гори, все було навдивовижу, як на кораблі у відкритому морі. Незабаром до них приєдна­лися батьки Мармори. До сестер Воррен вони виявляли повагу — Дік зрозумів із розмови, що їхні фінансові ін­тереси пов’язані з банком у Мілані, який входить у сфе­ру фінансових інтересів Ворренів. Але Бебі Воррен хоті­ла говорити з Діком, спонукувана тією сліпою силою, яка штовхала її до кожного нового чоловіка, змушуючи до краю напинати невидиму прив’язь, з якої вона давно вже готова була зірватися. Вона сиділа, заклавши ногу за ногу, часто рознімаючи й схрещуючи їх знову за ха­рактерною звичкою високих перезрілих дівчат.

— ...Ніколь мені розповідала, що ви теж опікувалися нею і в певному розумінні саме ви допомогли їй оду­жати. Але я й досі не збагну, що нам робити з нею да­лі, — в санаторії нам нічого певного не сказали, поради­ли тільки якнайменше обмежувати й якнайбільше роз­важати її. Я знала, що родина Марморів відпочиває тут, у Ko, і попросила Тіно, щоб він зустрів нас унизу, на станції фунікулера. І ось маєте — не встигли ми влаш­туватись, як вона потягла його за собою через весь ва­гон, мало не по головах пасажирів, — ну чи не боже­вільна, га?

— Нічого божевільного в цьому нема, — засміявся Дік. — Нав­паки, я навіть сказав би, що це добра ознака, вони просто хизуються одне перед одним.

— Але звідки ж мені знати? В Цюриху, не встигла я оглянутись, як вона взяла і обстриглася, бо побачила якесь фото в журналі мод.

— Ну й що? В неї шизоїдний тип, а цьому типові властива ексцентричність. Вона буде такою завжди.

— Якою — такою?

— Кажу ж вам — ексцентричною.

— Гаразд, як же ж тоді визначити, де кінчається екс­центричність і починається божевілля?

— Про божевілля вже не може бути мови, запевняю вас. Ніколь здорова і щаслива.

Бебі знову розняла й схрестила ноги — вона втілюва­ла всіх отих невдоволених жінок, які сто років тому ко­хали Байрона; і все-таки, незважаючи на трагічний ро­ман з гвардійським офіцером, у ній було щось дерев’я­не, навіть гниле.

— Відповідальність не лякає мене, — заявила вона. — Але я просто не знаю, як мені бути з Ніколь. У нашій сім’ї ніколи нічого подібного не було. Очевидно, сестра зазнала сильного нервового струсу, і я особисто вважаю, що тут замішаний якийсь хлопець, хоч це, звісно, тільки здогад. Батько каже, що застрелив би негідника, якби той потрапив йому до рук.

Оркестр виконував «Бідного метелика»; молодий Мармора танцював зі своєю матір’ю. Мелодія була нова і ще не встигла набриднути. Дік слухав і дивився на плечі Ніколь; вона жваво розповідала щось старшому Марморі, в чубі якого чорні пасма чергувались із сивими, як чорні й білі клавіші рояля. Плечі Ніколь нагадали Дікові скрипку, — а потім він подумав про її таємницю, ганебну і страшну. Ах, метелику... Мить за миттю спли­ває, вже недовго лишилось тобі...

— Власне кажучи, в мене є один задум, — вела далі Бебі, чи то боронячись, чи то наступаючи. — Вам він може видатися фантастичним, але я виходжу з того, що мені сказали в клініці: Ніколь буцімто ще кілька років повинна перебувати під постійним наглядом. Не знаю, чи бували ви в Чикаго...

— Ні, не бував.

— Чикаго складається з двох частин — Північної та Південної, які дуже відрізняються одна від одної. Пів­нічна ча­стина — район фешенебельний, аристократичний, ми завжди чи майже завжди жили саме в цьому районі. Але є ще багато родин, давніх чиказьких родин — ви розумієте? — які й досі мешкають у Південній частині. Там є університет. Декому цей район здасться, може, надто галасливим, перенаселеним, одне слово, це не Пів­нічна частина. Ви мене розумієте?

Дік кивнув головою. За ходом її думки нелегко було встежити, але поки що він її розумів.

— Певна річ, у нас там багато зв’язків — батько фінан­сує деякі дослідження в університеті, заснував фонд сти­пендій і таке інше. От я й міркую: а чом би, повернув­шись додому, не ввести Ніколь у те товариство? Знання музики й мов допоможе їй освоїтися, а там, дасть Бог, вона закохається в якого-небудь гарного лікаря...

Дік мало не зареготав — Воррени хочуть купити для Ніколь лікаря! «Чи немає у вас на прикметі пристойно­го фахівця? За грошима діло не стане!» Справді, навіщо ці клопоти й турботи, коли можна просто придбати для Ніколь гарненького й молодого новоспеченого медика?

— А якщо він не закохається? — вихопилося в нього.

— Ет, охочих не бракуватиме.

Танець скінчився, і всі поверталися на свої місця. Але Бебі встигла пошепки додати:

— У цьому, власне, й полягає мій задум. Але де ж Ніколь? Я її не бачу. Пішла до себе нагору, чи що? Зно­ву її витівки. Ну що мені робити? Я ніколи не певна — чи це примха, чи треба бігти її шукати.

— Може, вона просто захотіла побути на самоті. Пі­сля тривалої самотності людині важко звикнути до на­товпу. — Побачивши, що міс Воррен не слухає його, він урвав пояснення. — Я піду пошукаю її.

Простір навколо готелю оточувало кільце туману — враження було таке, наче навесні в кімнаті з опущеними занавісками. Здавалося, за тим кільцем уже немає нічо­го живого. Дік пройшов повз вікна підвалу, в якому хлопці-розсильні, сидячи на ліжках, грали в карти за пляшкою іспанського вина. Коли він дійшов до променаду, над білими хребтами Високих Альп вироїлися перші зірки. На вигнутій підковою алеї, з якої відкри­вався вид на озеро, між двома ліхтарями нерухомо, як статуя, стояла Ніколь. Дік підійшов, тихо ступаючи по траві. Вона озирнулася, в очах її Дік прочитав: «На­решті ти при­йшов!» — і на мить пошкодував, що при­йшов.

— Ваша сестра непокоїться.

— Авжеж. — Ніколь уже звикла, що за нею стежать. Вона спробувала пояснити: — Часом я трохи... трохи стомлююся. Адже досі я жила так тихо. А сьогодні ця музика... Мені раптом схотілося плакати.

— Розумію.

— І взагалі — стільки вражень за один день...

— Авжеж.

— Я не хочу нікого сердити — і так уже завдала всім чимало клопоту. Але сьогодні я відчула, що більше не можу...