А втім для Діка ця книжка була вже вчорашнім днем; йому хо­тілося заглибитись у практичні дослідження — а для цього треба було домогтися нової стипендії й призначення за обміном до якої-небудь порядної клі­ніки.

Тим часом він вирішив написати нову монографію: «Спроба послідовної класифікації неврозів та психозів на основі обстеження тисячі п’ятисот випадків із психі­атричної практики як до, так і після Крепеліна, діагно­стованих згідно з термінологією різних сучасних шкіл» з не менш гучним підзаголовком: «З хронологічним оглядом полеміки з цього питання».

Ця назва звучатиме німецькою просто колосаль­но [25].

Дік неквапно натискав на педалі велосипеда, раз у раз поглядаючи на Дан-дю-Міді і примружуючись, коли між прибережними готелями Монтре зблискувала дзер­кальна гладінь озера. Серед перехожих він помічав ан­глійців, які вперше після чотирирічної переправи з’яви­лися тут і тепер ходили групами, роздивляючись довко­ла пильно й сторожко, мов герої детективних романів; напевно, їм здавалося, що за кожним рогом у цій сум­нівній країні на них чатують добре вишколені німецькі банди. На руйновищі, що його залишив після себе сель, кипіла робота, зводилися нові будинки. В Берні й Ло­занні незнайомі люди не раз питали в Діка, чи можна цього року чекати приїзду американців: «Якщо не в червні, то хоч у серпні?»

На ньому були короткі шкіряні штани, військова со­рочка, спортивні черевики. В рюкзаку — переміна білиз­ни й бавовняний літній костюм. На станції гліонського фунікулера він здав велосипед у багаж і вмостився з кухлем пива на терасі станційного буфету, з якої видно було, як схилом під кутом вісімдесят градусів повзе вниз жучок-вагончик. Одне вухо в Діка було повне закипілої крові ще з Ла-Тур-де-Пельц, де він раптом почав чимдуж натискати на педалі, аби довести собі, що ще не втратив спортивної форми. Він попросив спирту й промив вухо; вагон фунікулера тим часом підповз до перону. Пересвідчившись, що велосипед на багажній платформі, він закинув свій рюкзак у нижнє відділення вагона й уві­йшов сам.

Вагони гірських колій мають скісну форму, кут скосу в них приблизно такий, як у крис капелюха, власник якого воліє залишатись невпізнаним. Слухаючи, як булькотить вода, витікаючи з камери під вагоном, Дік захоплено думав про дотепність конструкції: камера дру­гого вагона, що нагорі, наповнюється в цей час водою, і як тільки гальма будуть відпущені, той другий, важчий, почне спускатися, тягнучи вгору свого двійника. Справ­ді геніально!

Двоє англійців, що сиділи навпроти Діка, обговорюва­ли надій­ність троса.

— Трос англійського виробництва витримує, як прави­ло, п’ять-шість років. Позаторік німці перехопили в нас замовлення, і хочете знати, на скільки вистачило їхнього троса?

— Ну, цікаво.

— На рік і десять місяців. А потім швейцарці прода­ли його італійцям. Ті не дуже прискіпуються до якості тросів.

— Уявляю, як підірвала б престиж Швейцарії аварія фунікулера.

Кондуктор замкнув двері, дав по телефону сигнал сво­єму колезі, і вагон, шарпнувшись, рушив угору, до мале­сенької цяточки ген на смарагдовій вершині. Незабаром низькі дахи лишилися внизу, і перед пасажирами почала розгортатися кругова панорама Во, Вале, Швейцарської Савойї та Женеви. Центр озера, охолоджуваний швидко­плинною Роною, був одночасно й центром усього захід­ного світу. Озером плавали лебеді, схожі на човни, й човни, схожі на лебедів, ніби несправжні на тлі цієї без­душної краси. День був погожий, на берегах яскраво зе­леніла трава, тенісні корти курзали сліпучо біліли під сонцем. Людські постаті на кортах не відкидали тіней.

Коли з-за обрію виплив Шільйон і острів із Саланьйон­ським замком, Дік поглянув униз. Фунікулер уже піднявся понад найвищі будинки узбережжя. Обабіч колії серед густих кущів виникали нові яскраві плями квітників. Уся ця буйна краса була власністю управління фу­нікулера, і у вагоні висіла табличка з написом: «Défence de cueillir les fleurs» [26].

Але квіти, що їх заборонялося зривати, самі лізли до­середини вагона і, відпустивши його нарешті й уклонив­шись на прощання, змикалися знову в рожевому суцвіт­ті. А тим часом у вагон уже зазирали інші квіти.

У сусідньому відділенні кілька англійців, стоячи, го­лосно захоплювалися панорамою; раптом вони замовкли й розступилися, щоб пропустити якусь молоду пару, що перепрошуючи пробиралася вниз, до найнижчого відді­лення, де сидів Дік. Юнак був італієць чи француз — очі як в опудала оленя; дівчина була Ніколь.

Засапані, вони з веселим сміхом гепнулися на сидіння на­впроти Діка, відтіснивши в куток англійців, і Ніколь сказала:

— Привіт!

Вона стала ще вродливішою, і Дік не зразу збагнув, що в ній перемінилося, аж потім побачив: у неї нова за­чіска, її шовковисте волосся підстрижене й завите куче­рями. В сиво-блакитному светрі, в білій тенісній спідни­ці вона була ніби перший травневий ранок, клініка не лишила на ній жодного сліду.

— У-ух! — видихнула вона. — Ну і прискіпливий цей контролер! Напевно, на зупинці нас заарештують. Док­тор Дайвер — граф де Мармора. Господи! — все ще від­сапуючись, вона провела долонею по новій зачісці. — Ро­зумієте, сестра купила нам квитки першого класу, інак­ше вона не може. — Вони з Марморою перезирнулися, й Ніколь вигукнула: — А ви­явилося, що перший клас зразу за кабіною водія, справжні­сінький катафалк, на вікнах занавіски на випадок дощу, і нічого не видно. Але для сестри головне — показати себе... — Обоє знову вибухли сміхом, дружнім сміхом молодості.

— Куди ви їдете? — запитав Дік.

— До Ко. Ви теж? — Ніколь оглянула його одяг. — Це ваш велосипед там, попереду?

— Так. У понеділок своїм ходом з’їду вниз.

— А мене візьмете на раму, добре? Ні, справді, візь­мете? Мабуть, це так цікаво...

— Навіщо, краще я знесу тебе вниз на руках, — жваво втрутився Мармора. — Або звезу на роликах... або під­кину в повітря, і ти полинеш униз повільно, як пір’їнка.

Щастя в очах Ніколь: бути знову пір’їнкою, а не гирею на нозі, линути в повітрі, а не борсатися на землі! Вона поводилася, як на карнавалі: то маніжилася й прикида­лася скромною, то пускала бісики; та хвилинами на її обличчя набігала тінь, і в нервово стиснутих пальцях угадувався скорботний спогад про недавні страждання. Дік шкодував, що вони зустрілися: він занепокоєно ду­мав про те, що ця зустріч воскресила в її уяві той світ, з якого їй пощастило втекти. Він одразу ж вирішив, що зупиниться в іншому готелі.

Фунікулер несподівано став, і пасажири, що підніма­лися ним уперше, принишкли, занепокоєні цією зупин­кою в небесах. Ви­явилося, однак, що затримка потрібна тільки для того, щоб кондук­тор вагона, що підіймався вгору, і кондуктор вагона, що спускався вниз, обміняли­ся якимись загадковими повідомленнями. А потім — зно­ву вгору і вгору, над лісовою стежкою, над ущелиною і далі схилом, укритим суцільним килимом нарцисів — від колії і аж до крайнеба. Люди, що грали в теніс на при­бережних кортах у Монтре, були тепер дрібні як макові зернятка. В повітрі було щось нове. Свіжість? Так, сві­жість і музика, що полинула їм назустріч з готельного саду, коли вагон підповз до гліонської станції.

Коли вони пересідали на потяг, музику заглушив шум води, пущеної з гідравлічної камери. Ко лежав майже просто над ними: тисяча готельних вікон пломеніли в призахідному сонці.

Але тепер усе було інакше: захеканий паровозик потяг їх нагору колією, яка виток за витком угвинчувалася в небо; відсапуючись, він пробився крізь низькі хмари, і в клубах паровозної пари, змішаної з туманом, Дік на хвилину випустив з очей обличчя Ніколь. Готель вирос­тав, розростався після кожного витка спіралі, а потім вони несподівано опинилися біля нього, над самісіньким сонцем.

Дік закинув рюкзак на плече й попрямував пероном до багажного відділення по велосипед; Ніколь не відста­вала від нього у вокзальній метушні.