— Чарівна представниця... — він на мить затнувся. — ...представниця фірми... «Капустяні голови англійського засолу»... — Ї після цього вмиротворено заснув, лише зрідка добродушно погикуючи в піддатливу темряву ночі.

Рано-вранці Дік ввійшов до кімнати Ніколь.

— Я чекав, доки не почув, що ти підвелася. Сама ро­зумієш, я дуже шкодую, що вчора так вийшло, може, поховаймо все те без розтину?

Наблизивши обличчя до дзеркала, вона холодно від­повіла:

— Гаразд.

— Нас привіз додому Томмі? Чи це мені наснилося?

— Так, Томмі. І ти це чудово знаєш.

— Цілком можливо, — погодився Дік. — Бо я щойно впізнав його кашель. Піду-но зазирну до нього.

Чи не вперше в житті вона зраділа з того, що він пі­шов, — чи не вперше страшне вміння завжди і в усьому мати рацію зрадило його.

Томмі вже влаштовувався зручніше в ліжку, чекаючи на café au lait [64].

— Як спалося? — спитав Дік.

Томмі поскаржився, що в нього болить горло, і Дік ухопився за можливість перейти на професійний тон.

— Треба про всяк випадок прополоскати.

— А у вас є чим?

— Уявіть — не знаю. Піду запитаю в Ніколь.

— Не треба її турбувати.

— Вона вже встала.

— Як вона?

Дік повільно обернувся.

— Гадаєте, через те, що я напився, вона при смерті? — Мовлено це було приязним тоном. — Сьогоднішня Ніколь вирізьблена з тієї сосни, що росте в лісах Джорджії, а це найміцніше дерево у сві­ті після новозеландського бакаута...

Ніколь, спускаючись сходами, почула їхні останні слова. Вона знала, що Томмі кохає її, віддавна кохає; і знала, що в ньому зростає неприязнь до Діка, який це зрозумів раніше від нього самого; і що Дік обов’язково виявить своє ставлення до неподіленої пристрасті Томмі. Ця думка сповнила її на мить почуттям чисто жіночої втіхи. Схилившись над столом, за яким снідали діти, вона щось казала гувернантці, а нагорі тим часом двоє чоловіків розмовляли хтозна про що, але думали — про неї.

Гарний настрій не залишав її й пізніше, в саду. Вона зовсім не хотіла, щоб сталося щось надзвичайне; тільки б далі тривав цей мовчазний двобій, тільки б далі ті двоє чоловіків перекидалися думками про неї — після такого довгого небуття так приємно відчувати, що іс­нуєш знову, хай навіть у вигляді м’ячика.

— Ну що, кроленятко, все чудово, правда? Правда ж, чудово, кролику, га? Чи, може, такі речі тобі не до впо­доби?

Кролик, обізнаний, власне, тільки в таких речах та ще хіба в сортах капустяного листя, глибокодумно повору­шив носом і погодився, що все й справді чудово.

Потім Ніколь якийсь час, як завжди, поралася у квіт­нику. Зрізані квіти вона залишала в заздалегідь визна­чених місцях: садівник потім занесе їх до вітальні. Ді­йшовши до урвища над морем, вона відчула раптом потребу поділитися з ким-небудь своїми почуттями; та що довкола нікого не було, довелося замість розмови вдовольнитися роздумами, її трохи бентежило усвідом­лення того, що вона відчуває потяг до чужого чоловіка; але в інших жінок бувають коханці — а чим я гірша? В сяйві погожого весняного ранку чоловічий світ не здавався забороненим, і думкам було вільготно, як кві­там під вітром, і вітер той грався її волоссям, аж голо­ва йшла обертом. В інших жінок бувають коханці... Та сама сила, що вчора диктувала їй покору Дікові аж до готовності прийняти разом з ним смерть, сьогодні зму­шувала її радіти п’янкому вітрові й ставити таке прос­те й логічне запитання — «а чим я гірша?».

Сівши на невисокий парапет, Ніколь задивилася на море. Але з глибин іншого моря, безмежного моря фан­тазії, їй пощастило виловити цілком реальну і тим до­рожчу здобич — істину. Якщо вона не повинна завжди почуватися невід’ємною часткою Діка — такого, напри­клад, яким він був учора ввечері, то, виходить, вона може існувати сама по собі, а не тільки як витвір його розуму, як довічне віддзеркалення його сяйва.

Ніколь обрала це місце на парапеті тому, що внизу, на спадистому схилі під скелею, зеленів город і крізь віття дерев їй видно було двох селян, що копали грядки, перемовляючись на суміші місцевого й провансальського діалектів, їхні слова й жестикуляція привернули її ува­гу, а потім вона збагнула й зміст їхньої розмови:

— Отутечки я її й поклав...

— А я її водив отуди, за виноград.

— Їй це за дурничку — та й йому теж. Якби ж то не клятий пес! Тож, кажу, поклав я її отутечки...

— Ти граблі захопив?

— Ти ж сам їх ніс, голово капустяна!

— Мене не обходить, де ти її поклав. Я до тієї ночі дванадцять років дівок не мацав — відколи одружився. А ти...

— Та стривай, дай же мені про того пса доказати...

Ніколь стежила за ними крізь віття; те, що вони ка­зали, видавалося їй цілком природним: одному потріб­но це, другому — інше. Але підслухана розмова була часточкою того, чоловічого, світу і дорогою назад її знов огорнули сумніви.

Дік і Томмі сиділи на терасі. Вона, не зупиняючись, пройшла повз них до покоїв, винесла свій альбом і по­чала малювати голову Томмі.

— Того руки не болять, що уміють... Веретено крути­ться, — всміхнувся Дік.

Як він може після всього молоти дурниці? Подивив­ся б на себе — обличчя ще сіре, очі запалені, щоки — в ру­дому зарості...

Вона обернулася до Томмі.

— Я не люблю сидіти без діла, завжди чогось собі шукаю. В мене була колись гарненька полінезійська мавпочка, я її, бувало, годинами вчила різних штук — аж усі почали глузувати з мене...

Ніколь навмисне ховала очі від Діка. Незабаром він вибачився й пішов до вітальні. Крізь прочинені двері вона побачила, як він п’є воду — склянку, потім другу, і ще більше розсердилася.

— Ніколь... — почав Томмі, але затнувся й закашлявся.

— Хочете, я дам вам камфорну мазь для натиран­ня, — запропонувала вона. — Це американський засіб — Дік вірить у нього. Заждіть хвилинку, я зараз принесу.

— Мені, певно, час уже їхати.

Дік повернувся на веранду й сів.

— У що ж це я вірю? — спитав він.

Коли Ніколь повернулася з маззю, вони обидва сиді­ли в тих самих позах, але вона знала: поки її не було, між ними точилася жвава розмова ні про що.

Шофер уже чекав коло дверей, тримаючи валізу з учо­раш­нім вечірнім костюмом Томмі. Побачивши на Томмі ко­стюм, позичений у Діка, Ніколь відчула якийсь фаль­шивий жаль — неначе Томмі не міг дозволити собі ма­ти такий дорогий одяг.

— Коли приїдете до готелю, розітріть собі цим шию й груди, а потім ще подихайте нею, — сказала вона.

— Слухай, — стиха промовив Дік, поки Томмі спус­кався сходами, — не віддавай йому цілий слоїк. Цю мазь ми замов­ляємо в Парижі — тут її не дістанеш.

Тепер і вони підійшли до сходів, і всі троє стояли на осонні, — Томмі просто перед радіатором машини, голо­ва на одній лінії з її верхом, так що згори здавалося: він от-от нахилиться й легко візьме її на плечі.

Ніколь зійшла на стежку.

— Ловіть! — гукнула вона. — І не розбийте, бо тут цього не купиш.

Вона відчула, як Дік немовби закам’янів коло неї; ступивши крок уперед, вона помахала вслід машині, що повезла геть Томмі й слоїк із коштовною камфорною маззю. А тоді обернулася, готова прийняти те, що заслу­жила.

— Можна було б обійтися без такої щедрості, — ска­зав Дік. — Нас тут четверо, і ти чудово знаєш, що від застуди...

Вони подивилися одне одному в очі.

— Ми ж можемо замовити новий слоїк...

Її недавня самовпевненість розвіялася й зникла. Дік увійшов до будинку, і за хвилину вона покірно пішла слідом за ним. Він лежав у спальні на своєму ліжку й мовчав.

— Ти снідатимеш тут? — спитала вона.

Він тільки кивнув у відповідь і втупився очима в сте­лю. Зовсім розгублена, вона пішла давати розпоряджен­ня покоївці, а коли повернулася, він лежав так само не­рухомо і його очі були мов два голубі прожектори, що обшукують темне небо. З хвилину вона постояла на по­розі, усвідомлюючи свою провину, боячись увійти... Потім простягла руку, немов хотіла погладити його по голові, але він відсахнувся, мов зляканий звір. І Ніколь не витримала; вона збігла сходами вниз, як куховарка, нажахана хворобою свого хазяїна, — панічно думаючи про те, чим живитиметься далі цей зламаний чоловік, чия майже вичерпана сила є джерелом її власних сил.