Вони перейшли до салону, і за обіднім столом Дік опинився поряд з леді Сіблі-Бірс. Ніколь помітила, яким блідим стало його обличчя під засмагою; хоч до неї до­линали тільки уривки фраз, вона чула, що він говорить безапеляційним тоном.

— ...зрозуміло, ви, англійці, танцюєте танок смерті... Сипаї в зруйнованому форті, бенкет у форті, обложено­му сипаями, і таке інше. Але зелений капелюх розтоп­тано — майбутнього немає.

Леді Керолайн озивалася коротко, пересипаючи свої відповіді глузливими «невже?», двозначними «аякже!», ущипливо-зловісними «браво!», але Дік, видно, не помі­чав сигналів небезпеки. Та ось він сказав щось із не­сподіваним запалом — майже крикнув; Ніколь не збаг­нула суті його слів, але побачила, як молода жінка почервоніла і вся напружилася, а потім почула її відпо­відь:

— Ну, знаєте, всьому є межа.

Знову він образив когось — невже не можна було тро­хи прикусити язика? Коли ж це скінчиться? Чи так воно вже й буде довіку?

Піаніст оркестру (напис на барабані свідчив, що це був Регтайм-джаз Единбурзького університету), білявий молодий шотландець, заспівав майже на одній ноті, аком­пануючи собі низькими акордами. Він з таким притис­ком вимовляв слова, наче кожне з них вражало його до глибини душі своєю значущістю.

— Що це таке, Ніколь? — пошепки запитав Томмі. Дівчина, що сиділа з другого боку, пояснила:

— Слова Керолайн Сіблі-Бірс. А музику написав він сам.

— Quel ehfantillage! [62] — пробурмотів Томмі, коли спі­вак пере­йшов до другого куплета, в якому йшлося про подальші переживання гріховної героїні. — On dirait qu’il récite Racine! [63]

На перший погляд, принаймні, здавалося, що леді Ке­ролайн навіть не слухає свого твору. Ніколь, знову гля­нувши на неї, подивувалася з уміння цієї жінки вража­ти не характером, не розумом, а самою тільки позою. Але чимось вона страшна, подумала Ніколь, і незабаром їй довелось переконатися в цьому. Коли все товариство підвелося з-за столу, Дік лишився сидіти з якимсь дивним виразом на обличчі — а тоді раптом випалив з не­зрозумілою й невиправданою люттю:

— Терпіти не можу цю англійську манеру — оглушли­вим шепотом обмовляти людей.

Леді Керолайн була вже коло дверей, але після цих слів повернулася, підійшла до Діка й відрубала него­лосно, але так, щоб почули всі, хто був у салоні.

— Ви самі винні — не треба було глузувати з моїх спів­вітчизників, глузувати з моєї подруги Мері Мінгетті! А я сказала тільки, що вас бачили в Лозанні у вельми сумнівному товаристві. І мої слова, здається, нікого не оглушили. За винятком, хіба, вас.

— Для цього вони недосить гучні, — відказав Дік з де­яким, щоправда, запізненням. — Отже, я, по-вашому, не­приторенний...

Але Голдінг заглушив кінець його фрази, гукнувши: «Прошу, прошу!» — і, напосідаючи всією своєю могут­ньою тушею, потіснив гостей до виходу. Вже з порога Ніколь побачила, що Дік усе ще сидить за столом. Леді Керолайн обурила її своєю дурною вигадкою, але й Дік не менше обурив її тим, що надумав їхати сюди, тим, що дав волю іронії й почав пускати шпильки, тим, що не зумів постояти за себе, — а до цього додавалося ще й невдоволення собою: Ніколь розуміла, що передусім вона роздратувала англійку, заволодівши увагою Томмі Барбана з першої хвилини своєї появи на яхті.

Трохи згодом вона побачила Діка — начебто цілком опанува­вши себе, він спокійно розмовляв з Голдінгом біля дверей салону. Потім він кудись зник, і через пів­години, по­просивши когось замі­нити її у складній малайській грі, знаряддями якої були мотузочки й кавові зер­на, Ніколь сказала Томмі:

— Піду пошукаю Діка.

Після обіду яхта взяла курс на захід. За бортами струменіла тепла ніч, дизельні двигуни тихо стугоніли під палубою. Коли Ніколь вийшла на ніс яхти, весняний вітер скуйовдив її волосся, і з раптовим відчуттям полег­шення вона впізнала попереду, коло флагштока, постать Діка. Побачивши її, він лагідно сказав:

— Гарна ніч.

 — А я вже хвилювалася.

— Так-таки й хвилювалася?

— Не говори так зі мною, Діку. Я б так хотіла що-небудь для тебе зробити, бодай дрібничку якусь, але ні­чого не можу придумати.

Він одвернувся й задивився туди, де під зоряним се­рпанком лежала Африка.

— Я вірю тобі, Ніколь. Мені навіть іноді здається, що чим меншою була б та дрібничка, тим радніше ти б її зробила.

— Навіщо ти кажеш таке... Не треба...

У сяйві зірок — білі бризки піни підхоплювали його й кидали знову в небо — обличчя Діка здавалося блідим, але, всупереч її побоюванням, злості в ньому не було. Воно виражало скоріше задуму; він повільно зосереджу­вав свій погляд на Ніколь, як шахіст на фігурі, яку хо­че пересунути; потім так само повільно він узяв її за зап’ясток і притяг до себе.

— Кажеш, ти мене занапастила? — запитав він лагід­но. — Що ж, тоді, виходить, ми обоє пропащі. Отже...

Захолола від жаху, вона втисла й другу свою руку в кільце його чіпких пальців. Гаразд, вона піде з ним — і знову в цю мить цілковитого самозречення й згоди во­на гостро відчула красу весняної ночі, — гаразд, вона готова...

...Але раптом він розтис пальці, і руки її впали, а Дік, тяжко зітхнувши, обернувся до неї спиною.

По обличчю Ніколь потекли сльози — і тут вона почу­ла чиїсь кроки; до них підійшов Томмі.

— Ну от і знайшовся! А Ніколь уже боялася — чи не стрибнули ви, бува, за борт через те, що вас обкудкудакала ота англійська курка.

— А що — непогані лаштунки для стрибка за борт, — стиха промовив Дік.

— Справді! — квапливо підхопила Ніколь. — Взяли б рятувальні пояси і — у воду! Ми так давно не затівали нічого веселого. Хіба ж це життя!

Томмі перевів погляд з неї на Діка й потяг носом ніч­не повітря, немов сподіваючись винюхати, що тут від­бувається.

— Спершу треба порадитися з леді Сіно-Солома — вона повинна знати, що тепер у моді. І треба вивчити на­пам’ять її пісеньку про юну грішницю. Я її перекладу для казино й зароблю купу грошей.

— А ви багаті, Томмі? — запитав Дік, коли вони по­верталися на корму.

— Ну, як вам сказати. Біржа мені набридла, і я її покинув. Але маю дещо в акціях та цінних паперах — про них дбають мої друзі. Одне слово, нарікати нема на що.

— А Дік стає багатієм, — сказала Ніколь. Голос її трем­тів — лише тепер у неї настала реакція.

На кормі, ніби розгойдані помахами величезних Голдінгових ручиськ, танцювали три пари. Ніколь і Томмі приєдналися до них; танцюючи Томмі зауважив:

— Я бачу, Дік випиває.

— В міру, — заступилася Ніколь.

— Є люди, що вміють пити, і є такі, що не вміють. Дік вочевидь не вміє. Ви б заборонили йому.

— Я?! — здивовано вигукнула Ніколь. — По-вашому, я можу щось забороняти, а щось дозволяти Дікові?

Коли яхта кинула якір на рейді в Канні, Дік усе ще був незвичайно мовчазний і ніби заспаний. Голдінг допо­міг йому спуститися в шлюпку; леді Керолайн, яка спу­стилася першою, відразу ж демонстративно пересіла на інше місце. Вийшовши на причал, Дік по-блазнівському церемонно вклонився їй і, видно, хотів на прощання пу­стити якусь шпильку, але Томмі боляче штрикнув його ліктем у руку й повернув до машини, що чекала непо­далік.

— Я відвезу вас, — запропонував Томмі.

— Нащо вам цей клопіт, ми можемо взяти таксі.

— Та я залюбки, якщо залишите мене переночувати.

Дік мовчки напівлежав на задньому сидінні, поки ма­шина мчала повз жовтий моноліт Гольф-Жуана, а по­тім через Жуан-ле-Пен, де ніколи не припинялися карна­вальні свята й ніч повнилася музикою і різномовними співами. Та коли вони завернули вгору, до Тарма, він раптом випростався — наче його підкинуло на крутому повороті — і виголосив промову.