— Зрештою, що це тобі дає?

— Знання, що з кожним днем твоє здоров’я поліпшу­ється. Що кожний рецидив слабкіший від попереднього й хвороба відступає.

Голос його долинав до неї здалеку й звучав так, наче він го­ворив на якусь абстрактну наукову тему; опанова­на триво­гою, вона вигукнула: «Діку!» — і потяглася до нього рукою через стіл. Він інстинктивним рухом відсмик­нув свою руку й додав:

— А взагалі час уже все обміркувати, правда ж? Бо йдеться, звісно, не тільки про тебе. — Він прикрив її руку долонею й сказав веселим голосом колишнього Діка — душі товариства, заводія, призвідника буйних витівок і розваг: — Бачиш оту білу яхту?

То була моторна яхта Т.-Ф. Голдінга; ледь погойдую­чись на лінивих хвильках затоки, вона пливла в нікуди, бо романтична подорож її відбувалася за маршрутами, не обов’язково пов’язаними з переміщенням у просторі.

— Зараз ми підпливемо до неї й запитаємо пасажи­рів, як їм ведеться. Поцікавимося, чи вони щасливі.

— Але ми майже не знайомі з Голдінгом, — заперечи­ла Ніколь.

— Він нас запрошував. І потім, він приятель Бебі, здається, навіть її наречений — чи колишній наречений?

Коли найнятий ними катер відплив від причалу, вже суте­ніло, і над палубою «Марджіна» безладно, то там, то тут, спалахували ліхтарі. Біля самої яхти Ніколь зно­ву занепокоїлася.

— Здається, в нього сьогодні гості...

— Це просто радіо.

Їх помітили — кремезний сивий чоловік у білому кос­тюмі, перехилившись через борт, крикнув згори:

— Невже це Дайвери до нас завітали?

— Гей, на «Марджіні»! Спускайте трап!

Катер підійшов до трапа, і Голдінг, зігнувши мало не навпіл свою могутню фігуру, допоміг Ніколь вийти на­гору.

— Як вчасно! Через кілька хвилин ми сідаємо обідати.

На кормі невеличкий оркестр грав:

Голдінг змахнув руками, і наче потужний вітер зняв­ся від цього жесту й погнав Дайверів на корму — хоч він до них навіть не доторк­нувся. Ніколь з кожною хви­линою дедалі більше шкодувала, що опинилася тут, і все більше сердилася на Діка. Його праця та її хвороба від­далили їх в останні роки від світського життя, створив­ши їм навіть репутацію відлюдників. Нове поповнення на Рів’єрі вже схильне було пояснювати їхню самоізо­ляцію браком популярності. Та хоч би як там було, Ні­коль уважала, що звичаєм, якого дотримуєшся не один рік, не можна поступатися заради хвилинної втіхи.

Коли вони проходили через великий салон, їм здало­ся, що в півколі тьмяного світла на кормі кружляють у танці пари. Та це була тільки ілюзія — ефект чарівної му­зики, незвичного освітлення, плюскоту хвиль. Насправ­ді гості відпочивали на широкому, заокругленому, як сама корма, дивані, і лише кілька стюардів рухалися, мов тіні, прислуговуючи їм. Яскравими плямами виріз­нялися жіночі сукні — біла, червона і квітчаста, різно­барвна; біліли манишки чоловіків. Один з них підвівся їм назустріч і Ніколь, упізнавши його, радісно вигук­нула:

— Томмі!

Він церемонно, на французький манір, схилився був над її рукою, але Ніколь, знехтувавши цією формальніс­тю, притислася щокою до його щоки. Вони сіли чи, ско­ріше, прилягли на патриціан­ське ложе. Вродливе облич­чя Томмі ще більше потемніло за цей час — утративши приємний, золотавий відтінок засмаги, воно не набуло, однак, того воронованого полиску, що надає такої краси негритян­ським обличчям, а мало тепер колір дубленої шкіри. Ця печать незнаного сонця на його обличчі, ця його напоєність соками чужих земель, дивні звороти мо­ви, в яких учувалося плетиво багатьох діалектів, пруж­ність рухів, натренована в боротьбі з таємничими не­безпеками, — все це зачаровувало, гіпнотизувало Ніколь; у першу ж хвилину вона в уяві своїй припала до його грудей й зазнала блаженного забуття... Потім у ній озвався інстинкт самозахисту, і, повернувшись до дійс­ності, вона сказала легким, недбалим тоном:

— Ви тепер схожі на героя пригодницького фільму, але чому ви зникли так надовго?

Ще не розуміючи, Томмі Барбан допитливо подивився на неї; в його очах блиснули іскорки.

— П’ять років, — хрипко провадила вона далі, немов­би наслідуючи чийсь голос. — Ціла вічність. Невже не можна зробити так: перебили скількись там ворогів, і — на перепочинок у колі друзів!

Поряд з нею — володаркою його мрій — Томмі досить швидко європеїзувався.

— Mais pour nous autres héros il faut temps, Nicole. Nous ne pouvons pas faire de petits exercies d’héroisme — il faut faire les grandes compositions [59].

— Говоріть зі мною англійською, Томмі.

— Parlez français avec moi, Nicole [60].

— Але це не одне й те саме — французькою мож­на говорити про героїзм і доблесть, не втрачаючи гід­ності, ви це знаєте. Англійською не можна говори­ти про героїзм і доблесть, не стаючи трохи смішним, і це ви теж знаєте. Отож англійська мова дає мені над вами перевагу.

— І все-таки я... — Він раптом захихотів. — І все-таки я й по-англійському герой, сміливець і так далі.

Ніколь закотила очі, удавши безмежний захват, але його це не збентежило.

— Просто я на власному досвіді знаю те, що показу­ють у кіно, — сказав він.

— І в житті справді все відбувається так само, як у кіно?

— А чого ж, бувають дуже вдалі фільми — як-от Рональда Колмена про Іноземний легіон. Ви дивилися їх? Зовсім непогані фільми.

— Що ж, відтепер, сидячи в кіно, я знатиму, що з ва­ми відбувається все те, що я бачу на екрані.

Під час розмови Ніколь помітила тендітну молоду жінку з гарненьким блідим обличчям і красивим волоссям, що вилискувало зеленавим металом під палубни­ми ліхтарями. Вона сиділа по другий бік Томмі й при­слухалася чи то до їхньої розмови, чи до розмови сусід­ньої пари. Очевидно, вона мала якісь права на Томмі і тепер, остаточно переконавшись, що його увагу полонила інша, сердито підвелася й перейшла до другого борту.

— Еге ж, я все-таки герой, — мовив Томмі спокійно й якщо не зовсім серйозно, то лише напівжартома. — Я з біса сміливий, як лев, чи, може, як п’яний.

Ніколь почекала, доки луна цієї похвальби затихне в його свідомості, — вона здогадувалася, що він ніколи ще нікому не говорив так про себе. Потім вона оглянула незнайомі обличчя довкола і, як звикле, побачила під масками вдаваного спокою безнадійних невропатів, які тікають на природу з жаху перед містом, перед звуками власних голосів, що задають там ритм і тон...

Вона запитала:

— А хто ця жінка в білій сукні?

— Та, що сиділа поруч зі мною? Леді Керолайн Сіблі-Бірс.

Вони помовчали, прислухаючись до голосу жінки, що долинав від протилежного борту.

— ...він пройда, але високого класу. Ми з ним цілу ніч проси­діли вдвох, граючи в chemin-de-fer [61], і тепер він ви­нен мені тисячу швейцарських франків...

Томмі засміявся і сказав:

— Леді Керолайн — найрозпусніша жінка Лондона. Щоразу, повертаючись до Європи, я застаю новий виво­док розпусних жінок із Лондона. Вона вийшла на перше місце, але, здається, її вже наздоганяє нова суперниця.

Ніколь знов зиркнула на жінку: вузькоплеча, хирлява і, мабуть, сухотна — важко було уявити, що такі тоненькі ручки можуть високо піднести прапор занепа­ду і розкладу, останнє знамено оповитої присмерком імперії. Якщо вона й нагадувала когось, то — одну з плоскогрудих дівчаток Джона Хелда, але аж ніяк не тих статечних, сповнених млості блондинок, що правили за модель художникам і письменникам, починаючи з остан­ніх передвоєнних років.

До них підійшов Голдінг, марно намагаючись пригаси­ти силове поле своєї гаргантюанської маси, через яку всі бажання його передавалися, мов через велетенський підсилювач, і Ніколь, усе ще не­охоче, піддалася його про­ханню — що «Марджін», мовляв, одразу після обіду ру­шить до Канна; що хоч вони вже й пообідали, але для ікри та шампанського ситість — не завада; що Дік одна­ково вже зателефонував шоферові в Ніццу, щоб той під’­їхав до Канн й залишив машину біля «Кафе союзни­ків», де їм неважко буде знайти її.