Він повів їх на тересу, де заходився готувати коктейль. Прибув Ерл Брейді й здивувався, побачивши Розмері. Тут він поводився спокійніше, ніж на студії, неначе за­лишив свої химери за її брамою, але Розмері, миттю порівнявши його з Діком Дайвером, рішуче віддала пе­ревагу останньому. Поряд з Діком Ерл Брейді видавався трохи неотесаним, навіть дещо вульгарним; але й тепер, дивлячись на нього, вона відчула щось схоже на елект­ричний розряд.

Ерл тим часом приязно, як давній знайомий, звернувся до дітей, які щойно підвелися з-за столу:

— Ну, Ланьє, може, заспіваєш нам пісеньку? Заспі­вай нам разом з Топсі яку-небудь гарну пісеньку.

— А яку б ви хотіли? — запитав хлопчик, кумедно роз­тягуючи слова, як усі американські діти, що виросли у Франції.

— Ну хоча б «Mon ami Pierrot».

Не манірячись, брат і сестра стали поряд, і у вечірній тиші полинули два тоненькі дзвінкі голосочки:

Пісенька скінчилася; діти, червонощокі в призахідно­му промінні, всміхаючись, вислухали оплески; Розмері думала про те, що вілла «Діана» — це і є, мабуть, центр всесвіту. На такій сцені конче повинно статися якесь диво. Вона ще більше пожвавішала, зачувши дзенькіт коло хвіртки — сигнал про прибуття нових гостей.

Подружжя Маккіско, місіс Абрамс, містер Дамфрі й містер Кампіон підійшли до тераси.

Розмері аж гірко зробилося від розчарування — вона кинула швидкий погляд на Діка, не розуміючи, навіщо тут оці недоречні люди. Але його обличчя зберігало свій звичайний приємний вираз. Він привітав гостей з гід­ністю й повагою, що засвідчували його віру в їхні без­межні й ще не розкриті можливості. І Розмері була така захоплена Діком, що незабаром уже й сама сприйма­ла як належне присутність Маккіско та їхніх друзів, і їй навіть здавалося, що вона сподівалася побачити їх тут.

— Ми з вами зустрічалися в Парижі, — сказав Маккі­ско Ейбові Норту, який разом з дружиною прийшов слі­дом за ними. — Власне, навіть двічі.

— Атож, атож, пригадую, — відповів Ейб.

— А де саме, пригадуєте? — запитав Маккіско замість того, щоб задовольнитися такою відповіддю й поставити крапку.

— Де саме? Здається... Здається... — Ейб не хотів далі прикидатися. — Ні, не пригадую.

Ця коротка розмова заповнила паузу; Розмері поду­мала, що тепер хтось мав би заговорити на іншу тему, але Дік не робив нічого, щоб розділити цих останніх гостей чи бодай обеззброїти якимось зауваженням місіс Маккіско, яка весь час погордливо кривилася. Він не шукав виходу з цього ніякового становища, бо знав, що воно не загрозливе й усе владнається само собою. Свої сили він беріг для тієї куди важливішої миті, коли, по­ставши перед гістьми в усьому своєму блиску, він по­дасть їм усім знак до розваг.

Розмері стояла поряд з Томмі Барбаном, сьогодні осо­бливо похмурим і сердитим — здавалося, він мав на те якусь свою причину. Він сказав Розмері, що завтра від’їз­дить.

— Повертаєтеся додому?

— Додому? В мене дому немає. Я їду на війну.

— На яку війну?

— Яку? А на будь-яку. Я останнім часом газет не чи­тав, але, напевно, де-небудь війна обов’язково точиться. Не може бути, щоб десь не воювали.

— А вам хіба однаково, за що воювати?

— Атож, аби до мене по-людському ставилися. Коли мене обсідає нудьга, я їду до Дайверів, бо знаю: звідси мені через тиждень-два захочеться на війну.

Розмері спідлоба глянула на нього:

— Але ж ви приятелюєте з Дайверами.

— Атож, особливо з нею, але в їхньому товаристві в мене завжди виникає бажання йти на війну.

Вона спробувала зрозуміти його, але не змогла. Як на неї, вона б ніколи не розлучалася з Дайверами.

— Ви напівамериканець, — сказала вона, неначе цим усе пояснювалося.

— І напівфранцуз, і освіту здобув в Англії, і відколи мені виповнилося вісімнадцять, я встиг повоювати під пра­порами восьми держав. Але, будь ласка, не думайте, що я не люблю Дайверів, — я їх дуже люблю, особливо Ніколь.

— Хіба ж їх можна не любити, — просто сказала вона.

Цей чоловік раптом ніби відштовхнув її від себе. В словах його відчувався якийсь неприємний натяк, і їй захотілося захистити своє захоплення Дайверами від його блюзнірської неповаги. Вона зра­діла, що не сидіти­ме поруч з ним за обідом; коли вона разом з усіма йшла до столу, накритого в саду, в її вухах усе ще звучало: «особливо Ніколь».

Поки вони йшли стежкою, вона опинилася на хвилину поряд з Діком Дайвером. Він променів таким ясним, упевненим спокоєм, що всі її сумніви зблякли й розвія­лися. Вже рік, — а для неї це була ціла вічність, — вона мала і гроші, і неабияку славу й зналася із знаменитими людьми, які, зрештою, здавалися вдові лікаря та її дочці лише збільшеними копіями їхніх паризьких готельних сусідів. Розмері мала романтичну вдачу, але на роман­тику життя її було бідне. Дбаючи про доньчину кар’єру, мати твердою рукою боронила її від усяких дешевих і легких перемог, що їх життя пропонувало щокроку; та Розмері й сама вже вміла відділяти зерно від полови; вона працювала у світі ілюзій, але не жила в ньому. І коли мати поглядом показала їй, що схвалює Діка Дайвера, то це й означало: справа варта заходу; то був дозвіл іти вперед, не спиняючись ані перед чим.

— Я весь час милувався вами, — сказав Дік, і вона знала, що це правда. — Ми вас дуже полюбили.

— А я закохалась у вас із першого погляду, — стиха промовила вона.

Він удав, ніби не надає значення її словам, ніби вони про­сто обмінялися компліментами.

— З новими друзями, — сказав він серйозно, вкладаю­чи у свої слова якийсь важливий зміст, — з новими друзя­ми часто почуваєш­ся краще, ніж з давніми.

Це зауваження, яке вона, щиро кажучи, не зовсім зро­зуміла, він зробив, коли вони вже підійшли до столу, що повільно випливав із сутінків у дедалі яскравішому світлі ліхтарів. Серце її радісно тьохнуло, коли вона по­бачила, що Дік запросив її матір сісти праворуч від себе; сама вона опинилася між Луїсом Кампіоном і Брейді.

Переповнена почуттями, Розмері обернулася до Брей­ді, щоб висповідатися йому, але холодна іскра, що блис­нула в його очах на першу ж згадку про Діка, засвідчи­ла, що вона звернулася не туди, куди слід. Тоді й Роз­мері не дозволила йому покласти долоню на її руку, і за обідом вони весь час розмовляли на професійні те­ми — цебто говорив він, а вона слухала з чемною ціка­вістю, хоча думками витала десь-інде так очевидно, що він навряд чи не помічав цього. Час від часу вона вхоплювала уривки фраз і доповнювала їхній зміст тим, що відбилося в підсвідомості, — так іноді, почувши зненаць­ка бій годинника, безпомилково визначаєш, скільки разів він пробив, бо вухо само лічило удари.

Коли Брейді на хвильку замовк, Розмері подивилась туди, де між Томмі Барбаном і Ейбом Нортом сиділа Ніколь. Її волосся, густе, як шерсть чау-чау, пінилося і яскріло в мерех­тливому світлі свічок. Розмері прислу­халася, зачарована низьким, чітким голосом.

— Бідолаха! — вигукнула Ніколь. — Чого це вам за­кортіло перепиляти його навпіл?

— Певна річ, хотів побачити, що в нього всередині. Невже вам не цікаво, що в офіціанта всередині?

— Старі меню, — засміялася Ніколь, — череп’я битого посуду, чайові, недогризки олівців.

— Напевне, але це ще треба науково довести. Крім того, пилку я мав не якусь, а музичну, тож і видовище було б зовсім не страшне.

— Ви збиралися грати на ній під час операції? — по­цікавився Томмі.

— На жаль, до цього не дійшло. Він усе зіпсував сво­їм лементом. Так репетував, що ми злякались: ще, бо­ронь боже, увередиться.