— Все-таки дивно, — мовила Ніколь. — Щоб ото один музикант узяв інструмент у іншого і...

Минуло тільки півгодини, відколи вони посідали за стіл, а вже сталася відчутна зміна: одне по одному при­сутні позбулися хто турботи, хто тривоги, хто підозри — і ставали самі собою в найкращих своїх виявах — стали гістьми Дайверів. Насуплений чи байдужий вигляд за­смутив би господарів, і тому всі аж світилися приязню, а Розмері, спостерігаючи це, переймалася любов’ю і вдячністю до них усіх, за винятком Маккіско, який і тут примудрявся триматися осібно, — що пояснювалося, до речі, не так злостивістю, як бажанням закріпити вином той гарний настрій, з яким він сюди при­йшов. Від­кинувшись на спинку стільця між Ерлом Брейді, якому він докинув кілька ущипливих зауважень щодо мисте­цтва кіно, і місіс Абрамс, якої він взагалі не помічав, Маккіско свердлив Діка Дайвера поглядом, сповненим ни­щівної іронії; час від часу він, проте, сам псував ефект­ність своєї пози спробами залучити Діка до розмови через весь стіл.

— Ви приятелюєте з Вен-Б’юреном Денбі? — запиту­вав він.

— Здається, я вперше чую це ім’я.

— А я був певен, що ви приятелюєте, — роздратовано наполягав Маккіско.

Не спромігшись завести розмову про містера Денбі, він торкнувся ще кількох тем, так само невдалих, але що­разу його ніби паралізовувала чемна увага Діка і пере­рвана ним розмова по короткій паузі точилася далі без його участі. Маккіско намагався втручатися і в інші роз­мови, але виходило це в нього так, наче він потискував порожню рукавичку, а не руку, і врешті-­решт він замовк з утомленим виглядом дорослої людини, знудженої ди­тячою компанією, й зосередив свою увагу на шампан­ському.

Розмері обводила поглядом стіл, стежачи за настроєм гостей так пильно, наче готувалася на роль їхньої ма­чухи. Тепле світло свічок, поставлених у вазі з яскра­вими гвоздиками, падало на обличчя місіс Абрамс — рум’яне від «Вдови Кліко», воно пашіло здоров’ям, при­вітністю, дитячою добротою; поряд з нею сидів містер Ройял Дамфрі, чия дівоча врода не так впадала в око в цій святковій обстановці, його сусідкою була Вайолет Маккіско; від випитого все гарне і принадне в ній роз­квітло, і вона облишила на час спроби осмислити дво­значність свого становища — становища дружини кар’є­риста, який не зробив кар’єри.

Далі — Дік, обтяжений турботами, що їх він зняв зі своїх гостей, поглинутий своїми обов’язками госпо­даря.

Потім її мати, як завжди, бездоганна.

Потім Барбан, що розважав її матір невимушеною світською бесідою, — за це Розмері знову перейнялася симпатією до нього.

Потім Ніколь. Розмері якось по-новому побачила її й подумала, що зроду не зустрічала вродливішої жінки, її обличчя — обличчя святої, образ скандинавської мадон­ни — ся­яло крізь сніговій дрібної комашні, що летіла на свічки, тепло рожевіло у світлі порозвішуваних на пінії ліхтариків. Яким спокоєм віяло від неї!

Ейб Норт пояснював їй свій моральний кодекс.

— Авжеж, він у мене є, — наполягав він. — Людина не може жити без морального кодексу. А мій полягає в то­му, що я — проти спалювання відьом. Як почую, що десь спалили відьму, мене аж жаром обсипає.

Брейді встиг розповісти Розмері, що Ейб Норт — ком­позитор, який уславився зовсім молодим, але вже років сім нічого не пише.

Далі сидів Кампіон; хоч, як це не дивно, сьогодні він не кривлявся й навіть виявляв до своїх сусідів щось схоже на материнське пік­лування. Потім Мері Норт, така весела, що неможливо було не всміхнутися, дивлячись, як поблискують білі дзеркальця її зубів — її розтулені уста були округлені, немов у беззвучному вигуку насо­лоди.

І нарешті Брейді, який помалу узгоджував зі світ­ськими манерами свою енергію, спрямовану зазвичай на безпардонне самоствердження, на хизування власним душевним здоров’ям та вмінням зберігати його ціною байдужості до чужих вад.

Для Розмері, схожої своєю наївною довірливістю на юну героїню із книжечок місіс Бернет, ця вечірка була немовби поверненням додому, немовби відпочинком піс­ля солоних дотепів і непристойностей Дикого Заходу. В темряві саду іскор­ками спалахували світлячки, десь далеко внизу під скелею гавкав собака. Здавалося, стіл піднісся над землею, як піднята механізмом сцена, і в тих, хто сидів за ним, виникало таке почуття, ніби вони лишилися самі в темряві всесвіту, і смаку їжі, яку вони споживають, уже не дано буде звідати нікому після них, і нікого більше не зігріє тепло, що сповнює їхні серця. Місіс Маккіско стиха, щасливо засміялася, і, немов це був знак, що вознесіння в емпірей завершене, Дайвери раптом засяяли усмішками, ще більшою привітністю й приязню, немов прагнучи винагородити своїх гостей, які вже й так звеличилися у власних очах завдяки тонким лестощам, чемності й запобігливості господарів, за всі ті блага, які їм, можливо, довелося залишити на далекій землі. Якусь мить вони обоє, здавалося, розмовляли з кожним зокрема і з усіма разом, запевняючи їх у своїй приязні, своїй любові. І якусь мить обличчя, звернені до них, нагадували обличчя бідних дітей, яких добродійник запросив на Різдвяну ялинку. А тоді зненацька все зник­ло — вечеря закінчилася, магічна сила, що перенесла гостей з-за звичайного обіднього столу в розрі­джену ат­мосферу високих почуттів, вичерпалася, перше ніж вони усвідомили, що перебувають у цій атмосфері, перше ніж відчули себе богами.

Але розлита в повітрі чарівність теплого, запашного півдня, чарівність скрадливої темряви й далекого при­марного плюскоту середземноморських хвиль не зникла, вона перелилася в Дайверів, стала часточкою їхнього єства. Розмері побачила, як Ніколь умовляє її матір прийняти в подарунок жовту театральну сумочку, яку та похвалила.

— Речі повинні належати тим, кому вони подобаю­ться, — казала Ніколь, складаючи до сумочки всі дріб­нички жовтого кольору, що були попідруч — олівець, циліндрик з помадою, записничок, — бо вони пасують одне до одного.

Ніколь зникла, а незабаром Розмері помітила, що й Діка ніде немає; гості розійшлися по саду, дехто подав­ся до те­раси.

— Вам до вбиральні не треба? — запитала в Розмері місіс Маккіско.

Розмері такої потреби не мала.

— А мені треба, — заявила місіс Маккіско. — Я йду до вбиральні. — І з виглядом жінки, що зневажає всілякі умовності, вона попрямувала до будинку, супроводжу­вана осудливим поглядом Розмері.

Ерл Брейді запропонував спуститися вниз, до пара­пету, але Розмері вирішила, що час уже і їй заявити свої права на Діка Дайвера, й лишилася чекати його, прислухаючись тим часом до суперечки між Маккіско та Барбаном.

— Чого ви надумали воювати проти радян? — питав Маккіско. — Адже вони здійснюють найбільший експери­мент в історії людства! А Ріфська республіка чим пе­ред вами завинила? Як на мене, якщо вже виявляти ге­ройство, то на боці тих, хто воює за справедливу справу.

— А як визначити, чия справа справедливіша? — сухо запитав Барбан.

— Ну, це кожній розумній людині зрозуміло.

— Ви комуніст?

— Я соціаліст, — відповів Маккіско, — і співчуваю Росії.

— А я — солдат, — чемно всміхнувся Барбан. — Мій фах — убивати людей. Я бився з ріфами, бо я європеєць, а з комуністами б’юся тому, що вони зазіхають на мою власність.

— Ну, це вже така обмеженість...

Маккіско озирнувся, шукаючи спільників, щоб разом з ними підняти на глум Барбана, але нікого не побачив. Він не розумів того, з чим зіткнувся в Барбані — ані мізерності його запасу ідей, ані складності традицій, на яких його виховано. Що таке ідеї, Маккіско знав і, пі­знаючи світ, навчався розбиратись у дедалі більшій їх кількості; але, опинившись віч-на-віч з людиною, яку він подумки назвав «йолопом», людиною, що, не висло­вивши жодної вагомої думки, не дала йому, однак, від­чути власної вищості, Маккіско поспішив заспокоїти се­бе висновком, що Барбан — кінцевий продукт віджилого світу, а отже, й нічого не вартий. Від зустрічей з представниками американської аристократичної еліти Маккіско виніс враження, що найтиповішими рисами її є незграбний, дешевий снобізм, хизування власним не­уцтвом і цинічна брутальність, запозичені в англійців, але без урахування тих чинників, які надають змісту англійському філістерству й англійській грубості, — й перенесені до країни, де навіть щонайменші знання й мінімальна ввічливість цінуються більше, ніж деінде, — власне, ті риси, квінтесенцією яких став так званий «гар­вардський стиль» початку століття. Одного з таких ари­стократів він побачив у Барбані, а що напідпитку він забув про свій страх перед такими людьми, то це неми­нуче мало завести його в халепу.