Для Діка й Розмері то була ще найщасливіший час кохання, пора яскравих і могутніх ілюзій, що переносили їхні злиті воєдино істоти в інший світ — нереаль­ний світ, де інші людські стосунки не мають значення. Здавалося, шлях, яким вони прийшли в цей світ, був особливо невинний — неначе їх вела одне до одного низка чистісіньких випадковостей, але випадковостей таких численних, що врешті-решт вони не могли не по­вірити, що створені одне для одного. І вони пройшли той шлях, нічим себе не заплямувавши — так принаймні здавалося, — не принизивши себе ні хтивими помислами, ані потаємною змовою.

Але для Діка воно тривало недовго; шлях той урвав­ся, перше ніж вони доїхали до готелю.

— Нічого з цього не вийде, — сказав він, жахаючись вла­сних слів. — Я кохаю вас, але це не змінює того, що я говорив учора.

— А мені тепер байдуже. Я тільки хотіла, щоб ви по­кохали мене. Ви сказали, що кохаєте, — і цього досить.

— На жаль — кохаю. Але Ніколь не повинна нічого знати, навіть здогадуватись про щось. Я не можу роз­лучитися з Ніколь. Не тільки тому, що не хочу, — тут є інше, важливіше.

— Поцілуйте мене ще раз.

Він поцілував, але він був уже не з нею.

— Ніколь не повинна страждати — вона кохає мене, і я її кохаю. Сподіваюсь, ви розумієте,

Вона розуміла, це вона завжди добре розуміла — не можна завдавати людям болю. Вона знала, що Дайвери кохають одне одного, не сумнівалася в цьому з самого початку. Але їй здавалося, що то вже охололе почуття, схоже швидше на її любов до матері. Коли люди так щедро роздаровують себе оточенню — чи не означає це, що їхній взаємний потяг утра­тив силу?

— І це справжнє кохання, — сказав Дік, прочитавши її думки. — Кохання цілюще. Повірте, все це надто складно, всіх обставин навіть і не поясниш. Вони, до речі, й спричинили оту безглузду дуель.

— Звідки ви дізналися про дуель? Ми ж домовили­ся не розповідати вам про неї.

— Невже ви гадаєте, що Ейб може щось приховати? — з ущипливою іронією мовив Дік. — Якщо у вас є таєм­ниця, можете оголосити її по радіо, надрукувати в по­пулярній газеті, але ніколи не звіряйте її людині, яка випиває більш ніж три чарки на день.

Вона засміялася і ще тісніше пригорнулася до нього.

— Отож у нас з Ніколь не такі прості стосунки. Здо­ров’я в неї слабке, вона тільки виглядає здоровою. Звідси — й весь клопіт.

— Ох, розкажете усе потім! А зараз цілуйте, кохайте мене! Я вас кохатиму, але так, що Ніколь нічого не помітить.

— О любе моє дівча!

Вони ввійшли у вестибюль готелю; Розмері трохи відстала, щоб глянути на нього збоку, помилуватися ним. Він ішов швидкою, пружною ходою, неначе повер­тався після великих звершень і поспішав назустріч звер­шенням ще більшим. Сіяч веселощів, дародавець неоці­ненних скарбів щастя. Капелюх на ньому був найдовершенішим капелюхом у світі, в одній руці він тримав масивну трость, у другій — жовті рукавички. Розмері ду­мала про те, який чудовий вечір чекає всіх, хто буде сьо­годні в його товаристві.

Вгору, на п’ятий поверх, вони рушили пішки. На пер­шому майданчику сходів зупинились і поцілувались; на другому вона була обережніша, на третьому — тим паче. Не дійшовши до четвертого, вона зупинилася й легенько доторкнулася до його уст — то мав бути прощальний поцілунок. Потім вони на хвильку зійшли на поверх нижче — так захотів Дік, — а тоді вже піднялися на свій поверх. Наостанок їхні пальці сплелися на поручні й повільно-повільно розплелися. Дік знову рушив униз домовлятися про вечерю, а Розмері вбігла до свого но­мера й сіла писати листа матері, відчуваючи докори, бо вона анітрохи за нею не скучила.

Хоч Дайвери й зневажали диктовані модою форми світського життя, вони були надто сучасними людьми, щоб відмовитися від його ритмів; на їхніх вечірках ро­билося все, щоб гості не встигали знудитися, і тим при­ємніше було подихати свіжим повітрям нічної пори, серед калейдоскопічної зміни вражень.

Того вечора веселощі наростали в темпі балаганного фарсу. Спочатку було дванадцятеро чоловік, потім шіст­надцятеро, а згодом, по четверо в автомашинах, вони ви­рушили в блискавичну одіссею до Парижа. Все було передбачене заздалегідь. Немов за помахом ча­рівної па­лички, з’являлися нові люди, супроводжували їх майже з професійною вправністю екскурсоводів, а потім зни­кали, поступаючись місцем іншим. Розмері не здивува­лася б, якби їй сказали, що вдень ці люди спеціально для них набиралися свіжості й снаги. Як несхоже це було на голлівудські бенкети, хоч би які грандіозні за розмахом! Серед багатьох розваг була й прогулянка в автомашині перського шаха. Де Дік її роздобув, чого це йому коштувало, — те нікого не обходило. Розмері сприйняла її як ще одне диво казкового світу, в який вона потрапила два роки тому. Цей автомобіль, на ша­сі особливої конструкції, був виготовлений в Америці. Колеса в нього були срібні, радіатор теж. Всередині оббивка сяяла безліччю блискучих скелець, що їх при­дворний ювелір мав замінити справжніми діамантами, коли за тиждень автомобіль прибуде до Тегерана. По­заду було тільки одне місце, бо шах може їздити тіль­ки сам, і всі по черзі вмощувалися на ньому, а решта сідала на підлогу, застелену куничим хутром.

І завжди душею всього цього був Дік. Розмері запев­няла матір, з якою подумки ніколи не розлучалася, що зроду не зустрічала людини чарівнішої, прекраснішої, ніж Дік того вечора. Вона порів­нювала з ним двох ан­глійців, що їх Ейб уперто називав, «майор Хенгіст і містер Хорса», принца-наступника однієї із скандинав­ських держав, письменника, який щойно повернувся з подорожі Росією, самого Ейба, дотепного й шалено­го, як завжди, Колліса Клея, який зустрівся їм десь дорогою й залишився з ними. Але жоден з них не годен був Дікові в слід ступити, її захоплював його само­забутній запал, його вміння наснажувати найрізнома­нітніших людей, позбавлених власної ініціативи й за­лежних від його уваги, як піхотний батальйон від інтенданта, — і все без видимих зусиль, з невичерпним запасом приязні до всіх заразом і кожного зокрема.

...Потім вона згадувала найщасливіші хвилини цього вечора. Коли вона вперше танцювала з Діком і сама собі здавалася неймовірно вродливою поряд з ним, та­ким високим і струнким, — вони не танцювали, а ніби линули в повітрі, як уві сні, — він обертав її то в один, то в другий бік так замилувано, наче тримав у руках яскравий букет квітів чи відріз дорогої тканини, гордо показуючи його десяткам очей. Якусь хвильку вони зо­всім не танцювали, тільки стояли, пригорнувшись одне до одного. А над ранок вони лишилися на мить самі, і її молоде вологе тіло, прагнучи вирватися з набридлої одежі, припало до нього серед вішалок з капелюхами й накидками...

А найсмішніше було потім, коли вони вшістьох, добірне товариство, найкраще, що від нього лишилося, стоя­ли в напівтемному вестибюлі «Рітца» й переконували нічного швейцара, що супроводять генерала Першінга, що генералові, який стоїть за дверима, хочеться ікри й шампанського. «А з генералом жарти кепські, у нього знаєте яка армія?!» Офіціанти повигулькували немов з-під землі, на­крили стіл тут-таки, у вестибюлі, і на порозі постав генерал Першінг — Ейб, а всі ви­струнчилися й забурмотіли на знак вітання якісь уривки воєнних пісень. Розчаровані й ображені офіці­анти залишили їх напризволяще, і тоді компанія збудувала для них пастку — величезну, химерну споруду з меблів, які були під рукою, що нагадувала ідіотські машини на ма­люнках Гольдберга. На Ейба вона, однак, не справила належного враження.

— Краще було б украсти в музикантів пилку і...

— Ну, все, годі, — перебила Мері. — Якщо Ейб заго­ворив про пилку, отже — час додому. — І стурбовано пояснила Розмері: — Мені треба забрати його додому. Якщо він завтра об одинадцятій не сяде на поїзд, то спізниться на паро­плав. А від цієї поїздки залежить його майбутнє. Та якщо я почну зараз сперечатися з ним, він зробить усе навпаки.

— Може, я спробую його переконати? — запропону­вала Розмері.