Дік раптом усвідомив (як умираючий усвідомлює, що не сказав, де лежить духівниця): Домлер, а заразом і всі попередні покоління Домлерів, створили Ніколь на­ново; і тепер її треба наново знайомити з правдою жит­тя. Але, засвоївши цю істину, він уголос сказав те, що належить казати в таких випадках:

— Ви мила, чарівна дівчина. Поводьтеся так, як вам хочеться, і не звертайте уваги на те, що кажуть інші.

— Я вам подобаюся?

— Звісно.

— А ви б... — Вони вже наближалися до кінця під­кови, — до неї лишалося ще кроків двісті. — Якби я не хворіла, чи ви могли б... цебто я хочу сказати, чи мог­ла б така дівчина, як я... ет, ви самі знаєте, що я хочу сказати.

Він відчув, що відступу немає, що величезна хвиля не­розважності заливає його. Від близькості Ніколь йому перехопило дух; але і цього разу виручила професійна навичка — підказала банальну репліку, легковажний тон.

— У вас щедра уява, моя люба! Ви нагадали мені історію про те, як один чоловік закохався в медсестру, що його доглядала. — І в тиші, яку порушували тільки їхні кроки, він почав розповідати їй анекдот.

Раптом Ніколь перебила його, кинувши гостро:

— Бридня!

— Це вульгарне слово.

— І нехай! — спалахнула вона. — Ви маєте мене за дурненьку, я й справді була дурненька до хвороби, але не тепер. Тепер я нормальна, бо тільки ненормальна мог­ла б дивитися на вас і не думати, який ви гарний, при­вабливий, незвичайний! Та ви самі все чудово розумієте, і нічого прикидатися. Я все знаю про вас! Про вас і про себе. Тільки мені від цього не легше...

Загнаний на слизьке, Дік згадав міркуваня старшої міс Воррен про молодих лікарів, яких можна придбати в інтелектуальній філії чиказьких скотарень, і це на мить додало йому сили.

— Ви чарівне створіння, але я просто не вмію зако­хуватися.

— Хочете, я навчу вас?

— Що-о?

Її зухвалість, її впевненість у своєму праві на пере­могу приголомшила його. Ніколь пропонувала йому від­кинути всі умовності, але його згода дорівнювала б капі­туляції.

— Будь ласка, дозвольте. Отут. Зараз.

Вона пригорнулася до нього, і здушений голос її урвав­ся, а грудям стало тісно під сукнею від невимовлених слів. Він відчув свіжість її юних уст, відчув, як радісно піддається вона його дедалі міцнішим обіймам. От і кі­нець усім планам, і годі тут чимось зарадити: немовби після хімічної реакції утворилась нерозкладна сполука, де атоми з’єдналися раз і назавжди — можна вилити все геть, але відокремити складники вже неможливо. Тепер, коли Дік тримав її в обій­мах, вдихав її, а вона горну­лася й горнулася до нього, пізнаючи устами його уста, знеможена коханням, безтямна в коханні, але водночас і заспокоєна, і повна торжества, — він був щасливий вже тим, що існує, бодай як відбиток у її вологих очах.

— Хай йому біс! — видихнув він. — А вас приємно ці­лувати.

Це була спроба сховатися за словами, але Ніколь уже відчула свою владу й тішилася нею; з несподіваною грайливістю вона ви­вільнилася з його обіймів, відступи­ла назад, і він ніби завис у порожнечі, як недавно у фунікулері. «Це йому за все, за все, — співала її душа. — За те, що був такий жорстокий, що мучив мене, але як тепер чудово, як чудово! Я перемогла, він мій!» За пра­вилами гри їй би треба було тепер утекти, але для неї все це було таке нове, таке прекрасне, що вона зволікала, щоб натішитися сповна.

Раптом її пройняло дрожем. Далеко внизу мерехтіли намисто й браслет із вогнів — Монтре і Веве, а за ними тьмяніший підвісок — Лозанна. Звідкись ізнизу вітер до­ніс уривок танцювальної мелодії. Ніколь охолола, думки її прояснилися, і вона спробувала поновити в пам’яті почуття дитячих років з цілеспрямованістю солдата, що поспішає упитися після бою. Але вона все ще торопіла перед Діком, який став майже поруч у властивій йому позі, прихилившись спиною до чавунної балюстради. І, може, саме тому вона сказала:

— Пам’ятаєте, як я чекала вас тоді в парку? Стояла й тримала саму себе в руках, як кошик квітів, ладна під­нести цей кошик вам. Принаймні так мені тоді здава­лося.

Він виріс над нею й владно обернув її до себе; вона поцілувала його раз, вдруге, втретє; її обличчя набли­жалось і затуляло собою весь світ, а руки тримали його за плечі.

— Дощ пішов!

У виноградниках за озером раптом гримнула кано­нада: гармати стріляли по хмарах, що загрожували гра­дом. Ліхтарі на променаді на мить згасли, потім засвітилися знову. І зразу ж налетіла буря; злива ринула з хмар, а потім, потоками, з крутосхилів і заклекотіла, за­танцювала по тротуарах та рівчаках; чорне, страхітливе небо впало на землю, вибухнувши лютими звивами блис­кавиць, гори за­двигтіли від гуркоту грому, а брили хмар, здавалось, от-от зірвуть дах з готелю. І вершини, і озеро зникли, залишився тільки готель, принишклий посеред гуркотнечі, хаосу і темряви.

Але Дік і Ніколь встигли вбігти до вестибюлю, де Бебі Воррен і троє Марморів уже непокоїлись. Яке це неповторне почуття — зненацька виринути з мокрої імли, грюкнути за собою дверима й стати, сміючись від за­взяття і збудження, ще чуючи посвист вітру у вухах і відчуваючи, як намоклий одяг обліплює тебе! В танцю­вальній залі оркестр зворушливо, запаморочливо грав вальс Штрауса.

...Щоб доктор Дайвер одружився з пацієнткою пси­хіатричної клініки? Та як це сталося? З чого поча­лося?

— Ви ще прийдете до нас, коли перевдягнетесь? — запитала Бебі Воррен, пильно оглянувши Діка.

— А мені нема в що перевдягтися, хіба в шорти.

Хляпаючи вгору до свого готелю в позиченому дощо­вику, він насмішкувато пирхав:

— Яка нагода, яка чудова нагода, га? Ти ба, вони ви­рішили купити лікаря! Просто геніально — тільки нехай пошукають його у себе в Чикаго. — І зразу ж, засоромле­ний власною нечулістю, він подумки вибачився перед Ніколь, згадавши ні з чим не порівнянну свіжість її юних уст, згадавши, як краплі дощу поблискували на її тепло-рожевих гладеньких щоках, мов сльози, пролиті за ним...

О третій ночі тиша, що запала після бурі, розбудила його, і він підійшов до вікна. Краса Ніколь линула до нього крутим схилом гори, вливалася до кімнати, таєм­ниче шелестіла занавісками...

...Наступного ранку він видерся крутим двокілометро­вим схилом до Роше-де-Ней; його розважила зустріч з учорашнім кондуктором фунікулера — маючи вільний день, він ішов тим самим марш­рутом.

Потім Дік спустився аж до Монтре, скупався в озері і ще встиг на обід до готелю. Там на нього чекали дві записки.

«Я анітрохи не соромлюся того, що було вчора, це були найщасливіші хвилини в моєму житті. Навіть як­що я ніколи не побачу вас, mon capitaine, я все одно рада, що так сталося».

Ці рядки обеззброювали — похмура тінь доктора Домлера розтанула, і Дік розкрив другий конверт.

«Дорогий докторе Дайвер, я телефонувала вам, але не застала. У мене до вас величезне прохання. Непередба­чені обста­вини вимагають, щоб я негайно повернулася до Парижа, і буде швидше, якщо я поїду через Лозанну. Оскільки ви в понеділок повертаєтеся до Цюриха, то чи не взяли б ви з собою Ніколь, а там уже й підвезли до санаторію? Сподіваюсь, що це вас не дуже обтяжить.

З повагою Бет Івен Воррен».

Дік розлютився — адже вона знає, що в нього з собою велосипед, але написала так, що відмовити неможливо. Ця Бебі надумала звести його з Ніколь! Родинна тур­бота, помножена на ворренів­ський капітал!

Але він помилявся, Бебі Воррен зовсім такого не ду­мала. Вона вже оглянула Діка очима бувалої світської дами, зміряла з усіх боків кривою англофільською ліній­кою й забракувала — хоч і визнала, що загалом він привабливий чоловік. Як на неї, він був надто вже оче­видний «інтелігент», місце якого — на одній полиці з оти­ми нужденними снобами, до яких вона певний час вча­щала в Лондоні. Дік надто вирізнявся з-поміж інших, а це вже було само собою не коректно. Словом, він не відповідав її ідеалові справжнього аристократа.

До того ж він був іще й з характером — розмовляючи з ним, вона кілька разів помічала, що він раптом припинив її слухати й погляд його робився відсутнім, як в людей упертих. Ніколь сама змалку драту­вала її своєю примхливою, свавільною вдачею, а остан­нім часом Бебі, з цілком зрозумілих причин, стала вва­жати її «пропащою душею»; ні, з якого боку не глянеш, доктор Дайвер не той лікар, з яким вона хотіла б поро­дичатися.