І наче цей висновок зняв з неї будь-яку провину чи від­повідальність, охоплена радісним збудженням, вона по­бачила себе в новому світлі. Вона бачила перед собою нові обрії, безліч чоловіків поспішали їй назустріч, і жодного з них їй не треба було слухатися, ані навіть кохати. Вона зітхнула на повні груди, пересмикнула пле­чима й обернулася до Томмі.

— Невже нам неодмінно треба їхати аж до твого го­телю в Монте-Карло?

Він загальмував так, що виснули шини.

— Ні! І присягаюся — це найщасливіша хвилина в моєму житті!

Вони проминули Ніццу, й прибережне шоссе вже за­вертало вгору, до Корніша. Але Томмі рвучко завернув машину, з’їхав униз дорогою, що вела до прямокутного півострова, й незабаром зупинився на подвір’ї невелич­кого приморського готелю.

На мить буденна реальність усього, що відбувалося, налякала Ніколь. Біля конторки якийсь американець нудним голосом сперечався з портьє з приводу валютно­го курсу. Ніколь, зовні спокійна, хоч на душі в неї було гидко, чекала, стоячи під стіною, поки Томмі заповню­вав реєстраційні бланки — для себе на своє справжнє ім’я, для неї на вигадане. Номер, до якого вони ввійшли, був як усі готельні номери на цьому узбережжі — майже охайний, майже аскетично вмебльований, на вікнах жа­люзі для захисту від сліпучого моря. Найпростіші лаш­тунки для найпростіших утіх. Томмі замовив дві чарки коньяку і, коли двері за офіціантом зачинилися, сів у єдине тут крісло — засмаглий, вродливий, чорні брови вигнуті дугами, на щоці шрам — Пек-войовник, замрія­ний сатана...

Коньяк ще не був допитий, коли раптовий порив під­няв їх і кинув одне до одного в обійми. Потім вони сиді­ли на ліжку й він цілував її тверді коліна, її недовгий опір був схожий на судороги звіра з відтятою головою — вона вже забула про Діка, й про свої нові очі, й про са­мого Томмі, все далі й далі поринаючи в глиб часу — хвилин — миті.

...Коли він підвівся і трохи підняв жалюзі, щоб поди­витися, чим спричинений галас за вікном, вона подумала, що він смаглявіший і міцніший від Діка — в сонячному промінні чіткіше позначалося тверде плетиво м’язів. На мить він теж забув про неї; майже тієї самої секунди, коли тіла їхні відділилися, її раптом охопило передчут­тя, що все буде не так, як вона сподівалася. То був без­іменний страх, що передує будь-якому душевному стру­сові, радісному чи болісному, так само неминуче, як гур­кіт грому передує грозі.

Томмі обережно вихилився з вікна й доповів:

— Я бачу тільки двох жінок на балконі під нашим. Сидять в американських кріслах-гойдалках і балакають про погоду.

— І оце від них такий галас?

— Ні, галасують десь нижче. Ось послухай.

— Це американці.

Ніколь лежала, широко розкинувши руки, втупив­шись поглядом у стелю. Пудра зволожніла, й усе тіло її ніби взялося молочною плівкою, їй подобалася ця гола кімната із самот­ньою мухою, що дзижчала під стелею. Томмі підсунув до ліжка крісло й зметнув з нього речі, щоб сісти; їй подобалося, що речей мало: легесенька сукня й сандалети та його полотняні штани — маленька купка на підлозі.

Він повільно обвів очима її видовжений торс, що так гостро контрастував із засмаглими руками й ногами, й сказав напівжартома, напівсерйозно:

— Ти ніби новонароджене немовля.

— Із шахраюватими очима.

— Ну, це ми виправимо.

— Очі виправити важко — надто коли вони зроблені в Чикаго.

— Пусте, я знаю лангедокські народні ліки.

— Поцілуй мене, Томмі. В уста.

— Впізнаю американку, — сказав він, але виконав її прохання. — В Америці я зустрічав отаких дівчат — цілу­ються до запаморо­чення, до ядухи, до крові з губ, але далі — ані руш.

Ніколь сперлася на лікоть.

— Мені подобається ця кімната, — сказала вона.

Він озирнувся довкола.

— Як на мене, надто вбога. Люба, як ти втішила мене тим, що не схотіла чекати до Монте-Карло!

— Чому ж убога? Це прекрасна кімната, Томмі, — вона як столи без скатерок у Сезанна й Пікассо.

— Ну, не знаю. — Він навіть не намагався зрозуміти її. — Знову цей галас. Хай йому грець, убивають там ко­гось, чи що?

Він повернувся до вікна й знову почав доповідати.

— Це американські матроси — двоє б’ються, а решта підохочують. Видно, вони з вашого лінкора, що стоїть на рейді. — Він обгорнувся рушником і вийшов на балкон: — І їхні poules [68] теж з ними. Знайома історія: ці жінки су­проводять корабель з порту в порт. Але які жінки! Не­вже за свої долари ваші матроси не можуть дозволити собі кращих? Пригадую, які жінки йшли за армією Корнілова! На тих, що були рангом нижчі від балерини, ніхто й дивитися не хотів!

У його житті було стільки жінок, що саме слово «жін­ка» не викликало в ньому ніяких емоцій; це тішило Ніколь, вона гадала, що їй легше буде втримувати його, поки він цінує в ній щось більше, ніж звичайні жіночі принади.

— Під дихало бий, під дихало!

— Отак його, отак!

— Правою, чуєш, правою знизу!

— Ну, Далшміте, ну, бий же, сучий сину!

— Отак його!

— Бий, бий, бий!

Томмі повернувся до кімнати.

— Мабуть, нам більше не варто тут залишатися, ти згодна?

Вона була згодна, та, перше ніж одягтися, вони знову припали одне до одного і ще на якийсь час забули і про цю вбогу кімнату, і взагалі про все на світі...

Вдягаючись нарешті, Томмі виглянув у вікно й вигук­нув:

— Боже праведний, ці дві матрони в гойдалках хоч би бровою моргнули! Сидять собі й балакають, мов і не було нічого. Вони, бач, відпочивають тут за свої кровні грошики, і весь американ­ський військовий флот укупі з усіма шльондрами Європи не можуть їм цей відпочинок зіпсувати.

Ніжно пригорнувши до себе Ніколь, він зубами поправ­ляв бретельку, що зісковзнула з її плеча, коли за вік­ном розлягся оглушливий гарматний постріл — це лінкор скликав на борт матросів.

І зразу ж унизу зчинився страшенний гармидер — ад­же ніхто не знав, куди, до яких берегів відпливає кора­бель. Офіціанти надривно кричали, вимагаючи, щоб з ними розрахувались, їм відповідали обуреними вигука­ми й лайкою, грюкали об стіл кулаки із завеликими банкнотами й дзенькали монетки надто дрібної здачі; п’яних, що вже не трималися на ногах, тягли до шлюпок їхні товариші, і весь цей гамір перекривали уривчасті команди патрулів військово-морської поліції. Нарешті, під зойки, крик, лемент і божбу, відчалила від берега перша шлюпка, й жінки, що скупчилися на пристані, заго­лосили їй услід.

Раптом якась дівчина вискочила на нижній балкон і відчайдушно замахала серветкою. Томмі не встиг помі­тити, чи розворушила нарешті її поява англійок у кріс­лах-гойдалках, бо хтось затарабанив у їхні власні двері. Схвильовані жіночі голоси благали їх відчинити; перезирнувшись з Ніколь, Томмі повернув ключ у замку. За дверима стояли дві дівчини, зов­сім молоді, хир­ляві, жалюгідні, розхристані. Одна з них ревно пла­кала.

— Дозвольте нам помахати з вашого балкона! — бла­гальною скоромовкою заторохтіла друга. — Будь ласка, до­звольте! Помахати нашим хлопцям! Можна, га? Решту кімнат замкнено!

— Будь ласка, — відповів Томмі.

Дівчата прожогом кинулися на балкон і відразу ж у загальний гамір врізалися два пронизливих дисканти:

— До побачення, Чарлі! Я тут, Чарлі, глянь угору!

— Телеграфуй у Ніццу до запитання!

— Чарлі! Він не бачить мене!

Одна з дівчат раптом задерла спідницю, стягла з себе рожеві штанці і, роздерши їх, замахала цим прапором, кричучи: «Бен! Бен!» Коли Ніколь і Томмі виходили з кімнати, той прапор усе ще майорів на тлі синього неба. «О, скажи, чи ти бачиш ніжну барву тіла, що було тво­їм?..» А тим часом на кормі лінкора гордо маяв під ві­тром переможний суперник — американський зоряно-смугастий прапор.

Обідали вони в новому приморському казино в Мон­те-Карло... А пізно ввечері, в Больє, плавали в залитій білим місячним світлом лагуні — фосфоруючій чаші во­ди, утвореній кільцем білих валунів, навпроти Монако, й оповитої світлим серпанком Ментони. Ніколь подоба­лося, що він привіз її саме до цієї місцини, немов вихоп­леної із східної казки; все тут, починаючи з гри вітру й хвиль, було незвичне й нове, як самі вони одне для од­ного. Вона почувалася бранкою з Дамаска, яку кочовик кинув поперек сідла й повіз у далекий азіатський степ. За короткий час усе, чого навчав її Дік, пішло в непа­м’ять; вона вже майже стала тим, чим мала б стати з самого початку, бездумним уособленням духовної капі­туляції, притаманної світові, що її оточував. Безвільна від кохання й місячного сяйва, вона схилялася перед сваволею свого коханця.