Дік це, в усякому разі, зрозумів. Він озирнувся дов­кола, сподіваючись поглядом зачепитися за що-небудь, що бодай на час дало б поживу якщо не розумові, то уяві. Не знайшовши нічого, знов обернувся до Колліса. Він уже пробував ділитися думками, які опосідали його, з Коллісом, але той виявився на диво забутливим і неуважним співрозмовником. Проговоривши півгодини з Коллісом, Дік відчув, що і сам втрачає здатність ми­слити.

Вони випили пляшку італійського іскристого вина. Дік зблід і говорив тепер трохи голосніше, ніж звичай­но. Він же­стом запросив до столика диригента оркестру, негра з Багамських островів, зарозумілого і несимпа­тичного, і через кілька хвилин вони затіяли сварку.

— Ви запросили мене сісти з вами.

— Гаразд, і дав вам п’ятдесят лір. Так чи ні?

— Ну, дали, дали, дали.

— Отож дав вам п’ятдесят лір, так? А ви вертаєтеся й вимагаєте, щоб я дав ще більше.

— Ви мене запросили, так чи ні? Так чи ні?

— Запросив, але я дав вам п’ятдесят лір.

— Ну, дали, дали.

Розлючений негр підвівся й пішов, а в Діка ще більше зі­псувався настрій. Але тут він помітив, що якась дівчина всміхається до нього з другого кінця зали, і відразу тіні римлян, що оточували його кільцем, збляк­ли і розступилися. Дівчина була англійка, білява, із сві­жим рум’янцем на гарненькому суто англійському обличчі; вона знов усміхнулася знайомою йому усмішкою, яка, обіцяючи все, водночас говорила, що обіцянка ця нездійсненна.

— У тому прикупі козир, або я не розуміюся на картах, — сказав Колліс.

Дік підвівся й підійшов до дівчини.

— Дозвольте вас запросити?

Літній англієць, що сидів з нею, сказав майже ви­нувато:

— Я вже збираюся йти.

Протверезившись від збудження, Дік повів дівчину танцювати. Для нього вона уособлювала всі принади Ан­глії, дзвінкий голос її нагадував про оправлені морем затишні садки. Відхиляючись, щоб краще бачити її, Дік у кожне своє ласкаве слово вкладав стільки щирого по­чуття, що голос його аж тремтів. Вона пообіцяла пере­йти до їхнього столика, як тільки її супутник піде. Коли Дік привів її на місце, англієць знову зустрів його вину­ватою усмішкою.

Повернувшись до свого столика, Дік замовив ще одну пляшку іскристого.

— Вона нагадує мені якусь кіноактрису, — сказав він. — От тільки не пригадаю, кого. — Він нетерпляче озирнувся через плече. — Чого ж вона не підходить?

— Ех, мені б у Голлівуд, — мрійливо промовив Кол­ліс. — Батько, звісно, певен, що я працюватиму в його фірмі, а мені ой як не хочеться. Двадцять років проси­діти в конторі в Атланті...

У голосі його вчувався протест проти засилля матеріа­лістичної цивілізації.

— Ви створені для більшого?

— Я зовсім не це мав на увазі.

— Ні, саме це.

— Звідки ви знаєте? І взагалі, якщо вам так подо­бається працювати, чому ви не лікуєте хворих?

Вони мало не посварилися, але обидва були вже п’яні, отож забули про причину незлагоди. Колліс зібрався йти, і Дік довго й зворушено тис йому руку.

— Ви все-таки обміркуйте це, — напутливо сказав він.

— Що саме?

— Самі знаєте що. — Йому здавалося, що він дав Коллісові якусь пораду щодо праці в батьковій фірмі, дуже слушну й розумну.

Клей розчинився в просторі. Дік допив пляшку й зно­ву пішов танцювати з англійкою, змушуючи своє неслух­няне тіло виконувати сміливі піруети й тверді, енергійні па. Та раптом сталося щось цілком несподіване. Він танцював з дівчиною, потім музика урвалася — і дівчи­на зникла.

— Ви не знаєте, де вона?

— Хто саме?

— Дівчина, з якою я танцював. Була — і немає. На­певно, вона десь тут.

— Ні, ні! Туди не можна! Це дамський туалет.

Він підійшов до бару. За стойкою сиділи двоє чолові­ків, і він хотів побалакати з ними, але не знав, з чого розпочати. Можна було б розповісти їм про Рим і про жорстоких насильників, що стали засновниками родин Колонна і Гаетані, але це було б, мабуть, надто навпро­стець. Статуетки курильників, що прикрашали скляну шафку із сигарами, раптом посипалися на підлогу; всі довкола заметушилися, а в свідомості Діка промайнув здогад, що винен у цьому він. Тим-то він повернувся до кабаре й випив чашку чорної кави. Колліс зник, англій­ка теж зникла, і хоч-не-хоч треба було вертатися до го­телю й з тяжким серцем лягати спати. Він розрахував­ся, взяв пальто й капелюх і вийшов.

У канавах і у вибоїнах бруківки стояли брудні ка­люжі; з Кампаньї тягло болотяною затхлістю, в ранко­вому повітрі туманом завис піт зниклих цивілізацій. Чет­веро таксистів з підпухлими злодійкуватими очима ото­чили Діка. Одного з них, що настирливо ліз йому просто в обличчя, він відштовх­нув від себе.

— Quanto al hotel «Quirinal» [42].

— Cento lire [43].

Шість доларів. Він похитав головою й запропонував тридцять лір, удвічі більше, ніж заплатив би вдень, але всі четверо, як один, знизали плечима й відійшли.

— Trenta-cinque lire e mancie [44], — твердо сказав він.

— Cento lire.

Дік говорив далі англійською.

— За півмилі? Вистачить сорок лір, більше не дам.

— Діла не буде.

Дік був страшенно втомлений. Він шарпнув дверцята однієї з машин і сів.

— Готель «Квірінал»! — звелів він шоферові, що впер­то стояв за вікном. — Годі шкіритися, везіть мене до «Квіріналу».

— Не повезу.

Дік виліз із машини. Перед дверима «Бонбонієрі» хтось довго сперечався з таксистами, а потім звернувся до Діка з поясненнями; тим часом один із водіїв знову напосівся на Діка, вигукуючи щось і вимахуючи руками, і той знову відштовхнув його.

— Мені треба до готелю «Квірінал».

— Він каже — везе за сотню, — пояснив той, сторон­ній, що взявся тепер перекладати.

— Я розумію. Скажіть, що я даю п’ятдесят. Та від­че­піть­ся ви! — Останнє призначалося настирному водіє­ві, який знову виник перед ним. Той зміряв Діка очима й зневажливо плюнув.

Уся лють, що накипала в Діковій душі протягом остан­нього тижня, блискавично перейшла в бойовий запал і вилилася у благородний і освячений традиціями його батьківщини спосіб; він зробив крок уперед і затопив таксистові в обличчя.

Зразу ж усі четверо кинулися на нього, лаючись, ви­махуючи руками, марно намагаючись схопити його; Дік притиснувся спиною до стіни і, п’яно заточуючись та по­сміхаючись, бив незграбно, навмання; кулаки його супро­тивників теж не досягали до нього, і те, що мало бути бійкою, виглядало як пародія на неї. Тривало це, поки Дік посковзнувся і впав. Він відчув біль, але спромігся підвестись і почав вириватися з кільця рук, що обхопи­ли його. Нараз це кільце розімкнулося. Почувся якийсь новий голос, вибухнула нова суперечка, але Дік не при­слухався, він стояв, прихилившись до стіни, захеканий, розлючений принизливістю становища, в якому опинив­ся. Він бачив, що йому ніхто не співчуває, але навіть гадки не мав, що чимось завинив.

Ухвалено було піти до поліцейського відділку і там усе з’ясувати. Хтось підняв із землі й подав Дікові його капелюх, хтось досить чемно взяв його під руку, і, ра­зом з таксистами завернувши за ріг, він увійшов до освітленого тьмяною лампочкою, схожого на казарму при­міщення, де нудилося кілька карабінерів.

За столом сидів їхній капітан. Чоловік, що втрутився в бійку, почав довго розповідати йому щось італій­ською, раз у раз показуючи на Діка, а таксисти переби­вали його гнівною лайкою. Капітанові це нарешті на­бридло, він почав нетерпляче кивати головою, а потім підніс руку, і хор обвинувачів — чотириголова гідра — дзявкнув ще раз, другий і вмовк. Капітан обернувся до Діка.

— Ви розмовляєте italiano? [45] — запитав він.

— Ні.

— A francaise? [46]

— Оuі [47], — відповів Дік, дивлячись на нього спідлоба.