Тепер, однак, вона знала, що він утомлений, що тільки поява Розмері, з її збудливою молодістю, спонукає його до дії — так само наснажувала його, бувало, енергія їхніх дітей, коли ті голяка гасали по пляжу. Але, знаю­чи це, вона лише байдуже подумала: «А він ще зробить із себе посміховисько».

На катері Дайвери виявилися старшими від усіх; мо­лодь повелася з ними ввічливо, шанобливо, але Ніколь за люб’яз­ними фразами вчувалося запитання: «Звідки ці двоє взялися, і що їм тут треба?» Отут би Дікові й виявити своє вміння опановувати будь-яке становище й задавати тон; але в нього було інше на думці — він зосе­редився на тому, що мав зробити.

За двісті ярдів од берега мотор приглушили, і один із юнаків пірнув у воду. Він підплив до дошки, що мет­лялася у хвилях за кормою, притримав її й повільно на неї виліз — спочатку став нав­колішки, а потім на весь зріст. Катер почав набирати швидкість, а хлопець, відхилившись назад, керував своїм легким суденцем, описуючи широкі, плавні дуги й раз у раз перетинаючи буруни за кормою. Нарешті, ввійшовши в кільватер, він відпустив линву, якусь мить іще утримував рівновагу, а потім зісковзнув назад і пішов під воду, зникаючи, мов статуя переможця, і знову вигулькнув уже далекою тем­ною цяткою, коли катер повертав, щоб підібрати його.

Після того як Ніколь відмовилася від своєї черги, на дошці каталася Розмері — зграбно, без вивертів, але під жартівливі оплески своїх залицяльників. Троє з них так завзято змагалися за почесне право втягти її на борт, що примудрилися набити їй синці на коліні й стегні.

— Ваша черга, докторе, — сказав мексиканець-стерновий.

Дік з іще одним хлопцем — останнім із компанії, який ще не катався, — стрибнули за борт і попливли до дошки. Дік хотів повторити свій трюк — підняти парт­нера на плечі, і Ніколь стежила за ним, зневажливо по­сміхаючись. Це його прагнення похизуватися перед Роз­мері своєю фізичною вправ­ністю дратувало її найбільше.

Вилізши вдвох на дошку, вони почекали, доки вона врівноважиться, потім Дік став навколішки, просунув голову між ногами партнера й почав повільно підводи­тися.

З катера видно було, що йому от-от забракне сили. Він уже стояв на одному коліні; тепер уся штука поля­гала в тому, щоб одним рухом звестися на обидві ноги й випростатися. Кілька секунд він відпочивав, а тоді обличчя його скривилося від напруження і, ціною страш­ного зусилля м’язів і нервів, він устав.

Дошка була вузька, а юнак, хоча й важив не більш як півтораста фунтів, не вмів розподіляти свою вагу, та ще й міцно вхопився за голову Діка. Коли Дік останнім відчайдушним ривком випростав спину, дошка похили­лася й обидва полетіли у воду.

Розмері вигукнула:

— Чудово! В них майже вийшло!

Та коли катер наблизився до плавців, Ніколь побачи­ла на обличчі Діка те, що й сподівалася побачити, — злість і досаду; адже ще два роки тому ця штука дава­лася йому за іграшку.

За другим разом він діяв обачніше. Спочатку тільки ледь відірвав коліно від дошки, перевіряючи рівновагу партнера на плечах, потім знов укляк і лише тоді, ви­дихнувши: «Алє-гоп!» — почав підводитися. Але, перше ніж він здолав випростатися, ноги під ним раптом пі­дігнулися і, падаючи, він ледве встиг відштовхнути дош­ку, щоб уникнути удару.

Цього разу, коли катер підійшов, усі пасажири помі­тили, що Дік сердиться.

— Я хотів би спробувати ще раз! — гукнув він з во­ди. — Ви ж бачили, в нас уже майже вийшло.

— Що ж, будь ласка.

Відчуваючи, що він зовсім виснажився, Ніколь запи­тала:

— Може, на сьогодні вже досить?

Дік навіть не відповів. Перший партнер сказав, що виходить з гри, і його витягли з води, а його місце зго­лосився зайняти мексиканець-стерновий.

Цей був важчий за попереднього. Поки катер наби­рав швидкість, Дік відпочив трохи, лежачи долілиць на дошці. Потім він підліз під партнера, взявся за линву і, напружившись, спробував підвестися.

Це йому не вдалося. Ніколь бачила, що він змінив положення і піднатужився ще раз, але щойно парт­нер, відірвавшись від дошки, натис усією вагою йому на плечі, він ніби закам’янів. Він зробив ще одну спробу — підвівся на дюйм, на два дюйми, — Ніколь, напружую­чись разом з ним, відчувала, як піт зрошує її чоло, — з хвилину він ще намагався встояти отак, а тоді гепнувся знову нав­колішки, й дошка перевернулася, лише якимсь дивом не вдаривши його по голові.

— Назад! Швидше назад! — крикнула Ніколь до хлоп­ця, що стояв за стерном, і нажахано зойкнула, побачив­ши, що Дік під водою. Але він зразу ж виринув знову й ліг на спину, чекаючи катера. Здавалося, катер по­вертав цілу вічність, та, коли вони нарешті підпливли й Ніколь побачила, що Дік, вичерпаний і до всього бай­дужий, погойдується на хвилі, сам на сам з водою й небом, її переляк раптом перейшов у зневагу.

— Зараз ми вас витягнемо, докторе... Беріть його за ногу... отак... а тепер разом...

Дік сидів відсапуючись, ні на кого не дивлячись.

— Я так і знала, що в тебе нічого не вийде, — не втри­малася Ніколь.

— Він надто втомився за ті два рази, — сказав мексиканець.

— Все це було безглуздо з самого початку, — не вга­вала Ніколь.

Розмері тактовно мовчала.

Дік нарешті відсапався.

— Цього разу я б не підняв і паперової ляльки.

Хтось вибухнув сміхом, і це враз розвіяло гнітючість невдачі. Всі наввипередки намагалися виявити Діку свою симпатію, коли катер підійшов до причалу. Тільки Ніколь не приховувала роздратування — її тепер дратувало все, що б він не робив.

Вона сіла з Розмері під парасолем, а Дік пішов до буфету випити чого-небудь і незабаром повернувся з двома келихами хересу для них.

— А це ж я з вами пила вперше в житті, — сказала Розмері, і в несподіваному приливі почуттів вигукну­ла: — Ох, я така рада, що бачу вас, і що все у вас га­разд! Я боялася... — вона затнулася й переінакшила кі­нець фрази, — чи не хворієте ви.

— До вас дійшли чутки, що я пустився берега?

— Ох, що ви! Просто... просто мені хтось казав, що ви змінилися. І мені так приємно на власні очі побачи­ти, що це неправда.

— Це правда, — сказав Дік, сідаючи на пісок біля них. — І сталося це давно, тільки спочатку було непо­мітно. Духовні тріщини проступають назовні не зразу.

— Ви тепер практикуєте на Рів’єрі? — квапливо спи­тала Розмері.

— А що, тут пацієнтів не бракувало б. — Рухом голови він показав на кількох осіб з-поміж маси, що роїлася на золотому піску. — Чудові екземпляри для психіатра. Наприклад, наша давня приятелька, місіс Абрамс, ро­зігрує герцогиню при дворі її величності королеви Мері Норт. Але ви їй не заздріть, подумайте, як довго місіс Абрамс довелося лізти рачки чорними сходами «Рітца», скільки куряви з килимів проковтнути!

Розмері перепинила його:

— Невже це справді Мері Норт? — Вона здивовано придивлялася до жінки, що велично простувала пляжем у супроводі невеликого почту, звиклого, очевидно, до ви­явів загальної уваги. Проходячи повз Дайверів — кроків за десять від них, — Мері скоса кинула на них швидкий погляд, один із тих прикрих поглядів, які мають пока­зати вам, що вас помітили, але вирішили ігнорувати, — ані Дайвери, ані Розмері Хойт ніколи б не дозволили собі подивитися так у чийсь бік. Але тут вона впізнала Роз­мері і, передумавши, попрямувала до них, вельми розве­селивши цим Діка. Вона по-дружньому привіталася з Ніколь, тільки кивнула холодно Дікові, немов боячись заразитися чимсь від нього, — на що він відповів їй іро­нічним низьким поклоном, — і ласкаво звернулася до Розмері:

— Мені вже казали, що ви тут. Чи надовго?

— До завтра, — відповіла Розмері.

Вона теж помітила, що Мері проминула б Дайверів, якби не побачила її, і з почуття солідарності з ними відповіла досить стримано. Ні, на жаль, сьогодні ввечері вона зайнята.

Мері обернулася до Ніколь і запитала тоном водночас приязним і співчутливим:

— Як дітки?

Саме в цю мить прибігли Ланьє і Топсі й почали про­сити Ніколь, щоб та скасувала якусь заборону гувер­нантки, пов’язану з купанням у морі.