— Ні, — втрутився Дік. — Якщо мадмуазель так ска­зала, то так і буде...

Згодна з тим, що не можна підривати авторитет своїх підлеглих, Ніколь теж відповіла відмовою, після чого Мері — яка, подібно до героїні Аніти Лус, звикла мати справу тільки з faites accomplis [66] і яка не змогла б привчити до послуху молодого пуделя, — подивилася на Діка, як на брутального тирана. Але Дікові вже набридла вся ця комедія, і він запитав з удаваною лас­кавістю:

— А як ваші дітки та їхні тіточки?

Мері не вшанувала його відповіддю; вона співчутли­во по­гладила по голові Ланьє, якому це вочевидь не сподо­балося, — і велично попростувала геть. Коли вони лиши­лися самі, Дік зауважив:

— Як згадаю, скільки часу я змарнував, намагаючись щось із неї зробити...

— А я її люблю, — сказала Ніколь.

Ворожий тон Діка здивував Розмері; вона звикла ба­чити в ньому людину, яка все розуміє і вміє все проща­ти. І тут їй раптом згадалося, що вона про нього чула. Разом з нею на пароплаві їхали працівники державного департаменту, американці настільки європеїзовані, що їхню національну приналежність взагалі вже неможливо було визначити. В розмові прозвучало ім’я всюдисущої Бебі Воррен, і хтось додав, що молодша сестра Бебі за­напастила своє життя, одружившись із якимсь п’я­ничкою-лікарем. «Його вже ніде не приймають», — за­уважила одна з дам.

Ця фраза стривожила Розмері; хоч Дайвери в її уяві зовсім не належали до людей, що зважають на такі речі, за словами «його вже ніде не приймають» їй вчувалося зловісне тюкання натовпу. Перед очима її виникала кар­тина: Дік піднімається сходами великого особняка, по­дає свою візитівку дворецькому й чує: «Вас тут більше не приймають»; він іде вулицею далі, і незлічен­ні дворецькі незліченних послів, консулів та повірених у справах зустрічають його тією самою фразою.

Добре було б зараз підвестися й піти звідси, подума­ла Ніколь. Вона знала наперед, що буде далі: розвору­шений сутичкою з Мері Порт, Дік знов оживе й почне причаровувати Розмері, а та, звісно, піддаватиметься його чарам. І справді, за хвилину в голосі його забриніли лагідні ноти, що мали виштовхнути з пам’яті всі ті прикрі речі, які він щойно наговорив.

— Загалом я проти Мері нічого не маю — хай собі розкошує на здоров’я. Але важко ставитися добре до людини, яка не відповідає тобі взаємністю.

Розмері відразу заговорила, вторуючи йому:

— Ох, ви така гарна людина, Діку. По-моєму, навіть якби ви образили когось, вам це можна було б подару­вати. — Потім, відчувши, що захоплення завело її надто далеко — туди, де вже, власне, лежали володіння Ні­коль, вона втупилася очима в одну точку на піску, якраз посередині між ними. — Я все хочу запитати вас обох, якої ви думки про мої останні фільми, — якщо ви їх переглядали...

Ніколь промовчала; вона переглядала тільки один фільм, і він не справив на неї великого враження.

— Я відповім вам, але почну здалеку, — сказав Дік. — Припустімо, Ніколь каже вам, що Ланьє захворів. Що б ви зробили в житті? Що, власне, зробила б кожна лю­дина? Почала б грати — обличчям, голосом, словами: обличчям виражати смуток, голосом — зворушення, сло­вами — співчуття.

— Звісно.

— На сцені, однак, усе робиться інакше. Всі великі актриси завдячують своєю славою вмінню пародіювати природні людські емоції — страх, кохання, співчуття.

— Розумію. — А втім, вона не зовсім розуміла.

Ніколь згубила нитку розмови й дратувалася дедалі біль­ше, а Дік тим часом провадив далі:

— Актрису природна реакція неминуче веде до фіас­ко. Знов-таки припустімо, що хтось вам каже: «Ваш коханий помер». У житті така звістка вас просто приби­ла б. Але на сцені ви повинні грати — реагувати природ­но глядачі можуть і самі. Як актриса, ви, по-перше, маєте дотримуватися тексту ролі, а по-друге, вам треба, щоб публіка думала про вас, а не про якогось убитого китайця чи хто він там був. А для цього слід зробити щось цілком несподіване для глядачів. Якщо їм відомо, що ваша героїня має сильну вдачу, ви в цю мить показуєте її слабкою; якщо в неї вдача слабка — показуєте її сильною. Ви мусите вийти з образу — розу­мієте?

— Не зовсім, — зізналася Розмері — Як це — вийти з образу?

— Ви робите несподіване, щоб привернути увагу пуб­ліки до себе. А потім знову входите в образ.

Ніколь вирішила, що з неї досить. Вона рвучко підве­лася, навіть не приховуючи свого роздратування. Роз­мері, яка вже протягом кількох хвилин відчувала, що Ніколь сердиться, спробувала задобрити її, лагідно звер­нувшись до Топсі:

— Ти хотіла б стати актрисою, коли виростеш? По-моєму, з тебе вийшла б чудова актриса.

Ніколь утупила в неї холодний, зневажливий погляд і голосом свого діда відрубала:

— Вам ніхто не давав права морочити голову чужим дітям такими думками. Ви забуваєте, що в нас можуть бути інші плани щодо їхнього майбутнього. — Потім ки­нула Дікові: — Я їду додому. А по тебе й дітей пришлю Мішель.

— Але ти вже давно не сідала за кермо, — заперечив він.

— Не турбуйся, я не розучилася.

Не глянувши навіть на Розмері, обличчя якої вира­жало вельми природну «реакцію», вона вийшла з-під па­расоля.

В кабіні, поки вона перевдягалася в піжаму, її обличчя ще зберігало вираз крижаної люті. Але, виїхавши на шо­се, під склепіння сосен, вона ніби потрапила в інший світ — між деревами майнула білка, вітерець ворухнув гіллям, десь далеко заспівав півень, сонячне проміння просіялося крізь непорушну гущавину крон; пляжний гамір швидко віддалився, стих, і Ніколь відлягло від серця, вона сповнилася радості й незнаної доти полегко­сті, думки прояснилися, стали чіткими й виразними, як переливи срібних дзвіночків, — до неї прийшло щасливе відчуття оновлення. Вона знала: ще один заворот — і вона вийде з темного лабіринту, в якому проблукала стільки років, і, тягнучись назустріч волі й світлу, її «Я» розквітало, мов величезна, пишна троянда. Вона намагалася не думати про пляж, вона тепер ненавиділа його, як ненавиділа весь той світ, де Дік був сонцем, а вона — планетою при ньому.

«Господи, я вже майже повноцінна людина, — думала вона. — Я вже можу стояти на ногах сама, без його до­помоги». І, з дитячим щасливим нетерпінням, прагнучи якнайшвидше спізнати всю пов­ноту незалежності, а вод­ночас і туманно здогадуючись, що саме цього чекав від неї Дік, — вона, повернувшись додому, зразу ж кинулася в ліжко й написала Томмі Барбану в Ніццу коротенько­го листа з цілком одвертим натяком.

Але то було вдень — а надвечір нервове піднесення ви­черпалося, Ніколь занепала духом, і на якийсь час її знов опосіли давні страхи. Вона не знала, що замишляє Дік, і це її лякало. Вона відчувала, що вся його поведін­ка останнім часом улягає якомусь планові, а планів його Ніколь боялася завжди — вони відзначалися точністю розрахунку й логічною довершеністю, проти якої вона почувалася безсилою. З самого початку вона звикла до того, що Дік думає за них обох, і навіть за його відсут­ності кожен ії вчинок немовби автоматично підпорядкову­вався його волі; через те навіть і тепер вона не знахо­дила в собі сили протиставити свої наміри Діковим. А тим часом треба було думати самій; вона запам’ята­ла нарешті номер на дверях, що вели до страшної країни фантазії, — на рятівних дверях, за якими не було ніяко­го порятунку; вона зрозуміла, що надалі найбільша не­безпека для неї — це небезпека самообману. То був дов­гий урок, але засвоїла вона його добре. Або людина ду­має сама, або той, хто думає за неї, позбавляє її сили, по-своєму переінакшує її смаки і вподобання, знебарв­лює і знеособлює її.

Вони мирно повечеряли в напівтемній їдальні; Дік ви­пив багато пива й весело жартував з дітьми. Потім він грав на роялі пісні Шуберта й недавно одержані з Аме­рики джазові пісеньки, а Ніколь, заглядаючи в ноти че­рез його плече, наспівувала низьким, приємно хриплу­ватим голосом: