Тепер він почав втягуватися в роботу; слова злітали з вуст так, ніби він справді так думав. А може, це так і було.

— Ми битимемось, як у дні Харода! Арно! Казаміра! — Здійнявся зворушливий схвальний крик. — Ми не спочинемо, доки не відженемо цих гуркських дияволів назад, за круг Морів! Переговорам не бувати!

— Не бувати! — гукнув хтось.

— До дідька гурків!

— Ми ніколи не здамося! — проревів Джезаль і вдарив по парапету кулаком. — Битимемося за кожну вулицю! За кожен будинок! За кожну кімнату!

— За кожен будинок! — вереснув хтось із шаленим захватом, і мешканці Адуа схвально заревіли.

Відчуваючи, що настав його час, Джезаль витягнув шпагу з піхов, достатньо войовничо дзенькнувши нею, і здійняв її високо над головою.

— А я з гордістю оголю шпагу поряд із вами! Ми битимемось одне за одного! Битимемося за Союз! Кожен чоловік… кожна жінка… буде героєм!

Залунали оглушливі радісні вигуки. Джезаль змахнув шпагою, і поміж списів здійнялася блискуча хвиля: ними трусили в повітря, били в обладунки на грудях, гамселили по камінню. Джезаль широко всміхнувся. Люди його люблять і більш ніж готові битися за нього. Разом вони переможуть, він це відчуває. Він ухвалив правильне рішення.

— Гарна робота, — пробурмотів йому на вухо Баяз. — Гарна…

Джезалеві урвався терпець. Він накинувся на мага, вишкіривши зуби.

— Я знаю, яка вона! Я не потребую ваших постійних…

— Ваша величносте, — пролунав писклявий голос Ґорста.

— Як ви смієте мене переривати? Що за чортівня…

Джезалеву тираду урвало червонясте сліпуче світло, яке він помітив краєчком ока. За мить прогримів вибух. Джезаль різко повернув голову й побачив, як над купою дахів трохи далі праворуч здійнялося полум’я. Внизу, на площі, всі охнули, юрбою прокотилася хвиля збентеженої вовтузні.

— Гурки почали обстріл, — пояснив Варуз.

У біле небо над лавами гурків здійнялася вогненна смуга. Джезаль, роззявивши рота, побачив, як вона полетіла вниз, до міста. Врізалася в будівлі — цього разу ліворуч від Джезаля, — і в повітря високо здійнявся яскравий вогонь. За мить на його вуха налетів страхітливий гуркіт.

Знизу долинули крики. Може, накази, а може, панічний лемент. Юрба посунула на всі боки. Люди помчали до стін, до своїх домівок або просто невідомо куди, перетворившись на безладну мішанину з тіл, які кудись сунули й розмахували держаковою зброєю.

— Води! — кричав хтось.

— Вогонь!

— Ваша величносте. — Ґорст уже повів Джезаля назад, до сходів. — Вам слід негайно повернутися до Аґріонта.

Джезаль здригнувся, почувши ще один оглушливий вибух, цього разу ще ближчий. Над містом уже здіймався масними цівками дим.

— Так, — пробелькотів Джезаль і дозволив повести себе в безпечне місце. Він зрозумів, що досі несе оголену шпагу, і дещо винувато повернув її до піхов. — Так, звісно.

Безстрашністю, як одного разу зауважив Лоґен Дев’ятипалий, хваляться дурні.

Ґлокта трусився від сміху, що виривався з-поміж його голих ясен із хрипінням, бульканням і слиною. Жорстке крісло під його кістлявим задом рипіло. Його кашель і завивання глухо відлунювали від голих стін його напівтемної вітальні. До певної міри цей сміх звучав дуже схоже на ридання. «А може, це воно і є, зовсім трішки».

Щоразу, коли його покривлені плечі здригалися, йому в шию впивалися цвяхи.

Щоразу, коли смикалися його ребра, біль пронизував його тіло до самісіньких кінчиків останніх пальців на ногах. Ґлокта сміявся, цей сміх завдавав болю, а від болю ще більше хотілося сміятись. «О, яка іронія долі! Я хихочу від безнадії. Регочу з відчаю».

Коли він іще раз, востаннє, схлипнув, із його губ зірвалися бульбашки слини. «Наче передсмертний хрип вівці, але гідності в цьому менше». Відтак він ковтнув і витер мокрі очі. «Роками не сміявся так сильно. Не здивуюсь, якщо востаннє це було ще до того, як кати імператора виконали свою роботу. А втім, зупинитися не аж так важко. Зрештою, тут же немає нічого дуже смішного». Ґлокта взяв листа й перечитав його.

Очільнику Ґлокто!

Мої працедавці з банківського дому «Валінт і Балк» більш ніж розчаровані ходом Вашої роботи. Я вже доволі давно особисто просив Вас сповіщати нас про плани архілектора Сульта. Зокрема пояснити, чому він досі цікавиться Університетом. Відтоді ми так і не одержали від Вас жодної звістки.

Можливо, Ви вважаєте, що раптова поява гурків за стінами міста змінила очікування моїх працедавців.

Вона жодним чином їх не змінила. Їх не змінить ніщо.

Відзвітуйте нам до кінця цього тижня, бо інакше Його Преосвященство поінформують про Ваш конфлікт інтересів.

Мені зайве й додавати, що з Вашого боку було б розважливо знищити цей лист.

Мотіс

Ґлокта довго витріщався на документ у сяйві єдиної свічки. Щелепа в нього відвисла, демонструючи понівечений рот. «І заради цього я пережив місяці страшних мук у пітьмі імператорських в’язниць? Піддавав лютим тортурам членів Гільдії мерсерів? Торував собі кривавий шлях у місті Дагоска? Щоб закінчити свої дні в неславі, застрягши між ображеним старим чиновником і цілим банком зрадливих шахраїв? Стільки викручувався, стільки брехав, витерпів стільки болю. Полишив стільки трупів на узбіччі… заради цього?»

Ґлокта затрусився всім тілом і зігнувся від нової хвилі сміху, через яку в нього аж затріщала зболіла спина. «Його Преосвященство й ці банкіри варті одне одного! Навіть тоді, коли місто довкола них згоряє, вони ні на мить не можуть припинити свої ігри. Ігри, що цілком можуть виявитися смертельними для бідолашного очільника Ґлокти, який лише намагався зробити все, на що здатен, попри каліцтво». З останньої думки він сміявся так, що був змушений витерти під носом трохи шмарклів.

«Такий документ, просто страх який кумедний, майже шкода палити. Може, замість цього віднести його архілекторові? Цікаво, чи побачив би він, що тут смішного? Чи пореготали б ми над ним разом?» Він простягнув руку й підніс кутик листа до вертлявого вогника свічки, подивився, як на боці аркуша мерехтить вогонь, розповзаючись по літерах, і білий папір скручується, перетворюючись на чорний попіл.

«Палай, як палали під палацом імператора мої мрії, мої надії й моє славне майбутнє! Палай, як палала Дагоска й неодмінно палатиме Адуа від люті імператора! Палай так, як палали б, якби була моя воля, король Джезаль Бастард, Перший з-поміж магів, архілектор Сульт, “Валінт і Балк” і вся клята…»

— Ай!

Ґлокта замахав у повітрі обсмаленими пальцями, а тоді засунув їх до беззубого рота. Його сміх швидко урвався. «Дивно. Хай скільки нас мучить біль, ми ніколи до нього не звикаємо. Ми завжди силкуємося від нього втекти. Ніколи не змиряємося з новим болем». На підлозі ще тлів кутик листа. Ґлокта насупився й загасив його, люто тицьнувши в нього ціпком.

Повітря обважніло від різкого запаху деревного диму. «Наче хтось спалив сто тисяч вечер». Навіть тут, в Аґріонті, вид­нілася ледь помітна сіра імла, будівлі в кінці кожної вулиці неохайно зливалися в єдине ціле. У зовнішніх районах уже кілька днів лютували пожежі, а гуркський обстріл нітрохи не слабшав ні вночі, ні вдень. Поки Ґлокта йшов, хрипко дихаючи крізь проміжки в зубах, позаяк йому було тяжко переставляти ноги, десь у місті, приглушено бумкнувши, впав запалювальний снаряд, і підошви Ґлоктиних чобіт ледь відчутно завібрували.

Люди у провулку застигли, стривожено глипаючи вгору. «Ті нечисленні сердеги, в яких не знайшлося приводів утекти з міста, коли прийшли гурки. Ті сердеги, які були або надто важливі, або недостатньо важливі. Купка оптимістів, які вважали, що гуркська облога стане черговою скороминущою дурничкою на кшталт зливи чи коротких штанів. Вони надто пізно дізнаються, що скоїли велику помилку».