— Ще живий, — прошепотів він.

Лоґен сидів і гострив ножі; світло вогню спалахувало на клинках, які він крутив то так, то сяк, погладжуючи їх гострильним каменем, облизуючи кінчик пальця й витираючи яку-небудь пляму: хай вони будуть гарні й чисті. Забагато їх не буває, і це факт. Згадавши, що на це відповідала Ферро, Лоґен усміхнувся. Не тоді, як падаєш у річку й тонеш, бо залізо обтяжує. Він на мить відірвався від роботи й замислився, чи побачить її коли-небудь знову, та це здавалося сумнівним. Зрештою, треба дивитися на речі реально, а пережити завтрашній день уже здавалося вельми честолюбною ціллю.

Навпроти сидів Мовчун, який обстругував прямі дрючки, щоб наробити древків для стріл. Коли вони тільки сіли, у небі ще ледь-ледь поблискували сутінки. Тепер же непроглядну темряву розсіювали лише припорошені зорі, і за весь цей час ніхто з них не сказав ані слова. Такий він, Хардінг Мовчун, і Лоґена це цілком влаштовувало. Приємного мовчання хотілося набагато більше, ніж тривожної розмови, та ніщо не вічне.

Із темряви долинули сердиті кроки, і до вогню підійшов Чорний Доу, а відразу за ним з’явилися Тул і Краммок. Лице в Доу було таке похмуре, що було очевидно, звідки взялося його ім’я, а передпліччя в нього було перев’язане брудною пов’язкою, на якій засохла довга смуга темної крові.

— Порізався, так? — запитав Лоґен.

— Та! — Доу опустився поряд із вогнем. — То просто подряпина. Їбучі плоскоголові! Всіх спалю!

— А що у вас?

Тул усміхнувся.

— Я страшенно натер долоні, підіймаючи каміння, та я — суворий засранець. Переживу.

— А я досі мучуся неробством, — заявив Краммок, — мої діти дбають про мою зброю й вирізають стріли з мерців. Це гарна робота для дітисьок: так вони звикають до трупів. Однак місяцеві кортить побачити мене в бою, справді, і мені самому теж.

Лоґен втягнув повітря крізь зуби.

— Тобі ще випаде нагода, Краммоку, я за це не хвилювався б. Гадаю, в Бетода вдосталь усього для всіх.

— Ніколи не бачив, щоб плоскоголові так ішли, — замислився Доу. — Перли навпростець на добре захищену стіну, без драбин, без інструментів. Плоскоголові не такі вже й розумні, але й не дурні. Вони люблять нападати із засідки. Люблять укриття, люблять ховатись і скрадатись. Вони можуть бути безстрашними до дурості, коли треба, але йти отак із власного вибору? Це неприродно.

Краммок зареготав потужним, хрипким, низьким сміхом.

— Шанка б’ються за одних людей проти інших? То теж неприродно. Часи зараз неприродні. Може, Бетодова відьма наклала якісь чари, щоб їх збурити. Вигадала собі якесь заклинання й ритуал, щоб наповнити тих істот ненавистю до нас.

— Потанцювала голяка довкола зеленого багаття й таке інше, не сумніваюся, — додав Тул.

— Місяць подбає про нас, мої друзі, за це не хвилюйтеся! — Краммок заторохтів кістками, які носив на шиї. — Місяць любить нас усіх, і ми не можемо загинути, допоки…

— Скажи це тим, хто сьогодні возз’єднався з землею.

Лоґен сіпнув головою, показуючи на свіжі могили у віддаленій частині фортеці. У темряві їх не було видно, та вони існували. Зо два десятки видовжених грудок перекопаної й утрамбованої землі.

Однак здоровань із гір лиш усміхнувся.

— Тільки я сказав би, що вони щасливчики, а ти хіба ні? Принаймні всім їм дістались окремі ліжка, чи не так? Нам пощастить, якщо ми не полетимо в ями на десяток душ кожна, коли стане гаряче. Інакше живим буде ніде спати. Ями на два десятки людей! Не кажи мені, що не бачив такого раніше чи сам не копав тих ям.

Лоґен підвівся.

— Може, й бачив, може, й копав, але мені це нітрохи не сподобалося.

— Та невже?! — проревів йому вслід Краммок. — Не дури мене, Кривава Дев’ятко!

Лоґен не озирнувся. На стіні приблизно що десять кроків висіли смолоскипи, які яскраво палали в темряві, а довкола них літали білі цятки-комахи. У їхньому світлі стояли чоловіки, що спиралися на списи, тримали в руках луки, оголені мечі й дивилися в ніч, чекаючи несподіванок. Бетод завжди обожнював несподіванки, і Лоґен гадав, що вони так чи інакше зіткнуться з несподіванками, перш ніж усе закінчиться.

Він підійшов до парапету й поклав руки на вологий камінь, насуплено поглянувши вниз, на багаття, що палали в чорноті долини. Бетодові багаття далеко в пітьмі та їхні власні — ватри, влаштовані й запалені під самісінькою стіною, щоб можна було спробувати впіймати тих розумників, які намагатимуться туди підкрастися. Вогні відкидали мерехтливі кола на затінене каміння, то там, то тут освітлюючи зігнутий труп плоскоголового, розрубаного і скинутого зі стіни або ж нашпигованого стрілами.

Лоґен відчув, як позаду нього хтось ворухнувся, і йому закололо спину, а погляд заковзав по кутках. Може, то Дрижак прийшов розквитатись і зіштовхнути його зі стіни. Дрижак або котрийсь із сотні інших людей, ображених на Лоґена за те, про що він забув, а вони не забудуть ніколи. Він наблизив руку до клинка, вишкірив зуби й приготувався крутнутись і вдарити.

— Хай там як, а ми добре сьогодні попрацювали, так? — сказав Шукач. — І втратили менш ніж двадцятьох.

Лоґен знову задихав спокійно й опустив руку.

— Нормально ми попрацювали. Але Бетод тільки починає. Промацує ґрунт, щоб зрозуміти, де ми найслабші, зрозуміти, чи може він нас виснажити. Він знає, що головне зараз — час. Це найцінніша річ на війні. Один-два дні вартують для нього більше, ніж купа плоскоголових. Якщо він зможе швидко нас розчавити, то, мабуть, змириться з утратами.

— Тоді найкраще, певно, буде протриматись, еге ж?

Далеко в пітьмі Лоґен ледь-ледь розчув лункий брязкіт і стукіт. То працювали ковалі й теслі.

— Вони будують. Усе, що треба, щоб вилізти на нашу стіну, засипати наш рів. Купу драбин і все інше. Бетод спробує здолати нас якомога швидше, та якщо доведеться, долатиме нас повільно.

Шукач кивнув.

— Ну, як я й казав. Найкраще буде протриматись. Якщо все піде за планом, тут невдовзі будуть союзники.

— Було б добре. Плани частенько розпадаються, коли на них спираються.

— Його ясновельможність Великий герцог Оспрії бажає лише найкращих відносин…

Джезаль міг хіба що сидіти й усміхатися — так само, як сидів і усміхався весь цей нескінченний день. Від цього йому боліли лице й зад. Посол спокійно продовжував молоти язиком, театрально розмахуючи руками. Раз у раз він на мить загачував ріку теревенів, щоб його тлумач передав сказані банальності спільною мовою. Міг би й не завдавати собі клопоту.

— …видатне місто Оспрія завжди вважало за честь бути одним із найближчих друзів вашого блискучого батька, короля Гуслава, а тепер бажає лиш одного — продовження дружніх стосунків з урядом і народом Союзу…

Джезаль увесь цей довгий ранок просидів з усмішкою на своєму кріслі в самоцвітах, що стояло на високому мармуровому помості, поки до нього йшли з улесливими поклонами посли з усього світу. Він сидів, а тим часом сонце підіймалося в небі й немилосердно лилось у величезні вікна, поблискуючи на золоченій ліпнині, що прикрашала кожен дюйм стін і стелі, спалахуючи на великих дзеркалах, срібних підсвічниках, розкішних вазах і викрешуючи барвистий вогонь зі скляних намистинок, що дзенькали на трьох велетенських люстрах.

— …великий герцог знову бажає висловити братній жаль у зв’язку з незначним інцидентом, який мав місце минулої весни, і запевняє вас, що такого більше ніколи не повториться за умови, що вояки Вестпорта триматимуться по свій бік кордону…

Увесь той нескінченний день від обіду до вечора Джезаль сидів, ніяково щулячись, тимчасом як зала невпинно нагрівалась, а представники видатних лідерів світу заходили туди з поклонами й виходили з розшаркуваннями, виголошуючи однакові прісні вітання десятком різних мов. Поки Джезаль сидів, сонце зайшло, довкола запалили й поставили сотні свічок, і тепер вони мерехтіли йому в дзеркалах, потемнілих вікнах і ретельно начищеному паркеті. Він сидів, усміхався й приймав похвали від людей, про чиї країни навіть не чув до цього нескінченного дня.