Він кліпнув.

— Боюся, що ця метафора втратила значення.

— Або ж… — Арді примружено поглянула на стелю, а тоді клацнула пальцями. — Я могла б використати свої витончені жіночі чари, — вона відкинула назад плечі й випнула груди, — щоб полонити третього чоловіка, ще могутнішого й багатшого. Молодого, вродливого й, мабуть, граційного на додачу, позаяк це метафора. Вийшла б заміж за нього і з його допомогою знищила б інших двох, покинувши їх розореними й розчарованими. Ха! Що думаєте?

Ґлокта відчув, як у нього засіпалася повіка, і притиснув до неї долоню. «Цікаво».

— Третій залицяльник, — пробурмотів він. — Мені навіть на думку таке не спадало.

Далеко внизу пінилася й нуртувала вода. Вночі випав сильний дощ, і тепер річка піднялася від нього, обернувшись на сердитий потоп, який бездумно жував підніжжя кручі. Холодна чорна вода й холодна біла піна били об холодний чорний камінь. За несамовитою течією мчали, несені дощем, крихітні силуети — золотаво-жовті, палко-жовтогарячі, яскраво-багряні, забарвлені в усі кольори вогню.

Листя на воді, таке саме, як він.

А зараз дощ, здавалося, був готовий понести його на південь. Хай він поб’ється ще трохи. Повбиває тих, хто ніколи про нього не чув.

Від цієї думки йому хотілося виблювати. Однак він дав слово, а якщо людина не тримає слова, то це не дуже-то й людина. Так казав Лоґенові батько.

Він багато довгих років не тримався майже ні за що. Його слово, слова батька, чужі життя — все це означало менше, ніж нічого. Він махнув рукою на всі обіцянки, які дав дружині й дітям. Уже збився з ліку, скільки разів порушував слово, дане своїм людям, друзям і самому собі. Кривава Дев’ятка. Найстрашніша людина на Півночі. Той, хто проживав кожен день у кривавому колі. Той, хто ніколи в житті не чинив нічого, крім зла. І весь цей час він глипав на небо і стенав плечима. Скидав провину на того, хто опинявся найближче, і казав собі, що не мав вибору.

Бетода не стало. Лоґен нарешті помстився, та світ не став несподівано кращим. Світ залишався таким самим, і Лоґен теж. Він розчепірив пальці лівої руки на вологому камені, зігнуті й криві після десятка давніх переломів, із подряпинами і струпами на кісточках, потрісканими брудними нігтями. На якусь мить витріщився на знайому куксу.

— Ще живий, — прошепотів Лоґен. Йому в це ледве вірилося.

Він скривився від болю в побитих ребрах і застогнав, відвернувшись від вікна й повернувшись до великої зали. Колись це була тронна зала Бетода, а тепер — його. Від цієї думки в нього вирвався смішок — жалюгідний, схожий на гикання, але навіть від нього йому проштрикнуло болем шви на щоці й по всьому обличчю з одного боку. Лоґен пошкандибав широкою залою. Кожен крок був для нього випробуванням. Човгання його чобіт відлунювало серед високих крокв, перекриваючи шепіт річки внизу. Згори проникали промені розмитого світла, в якому виднілися летючі порошинки, і падали хрест-навхрест на дошки. Поряд із Лоґеном стояв на помості трон Скарлінґа.

Ця зала, місто й земля довкола нього змінилися до невпізнанності, проте трон, на думку Лоґена, зостався майже таким самим, як за життя Скарлінґа. Скарлінґ Худлес, найвидатніший герой Півночі.

Той, хто колись давно об’єднав клани заради боротьби із Союзом. Той, хто згуртував Північ словами й діями — принаймні на кілька коротких років.

Просте крісло для простої людини: звичайні великі шматки старої деревини, вицвіла фарба по краях, відшліфована синами Скарлінґа, його онуками й тими, хто верховодив його кланом згодом. Доки у ворота Карлеона не постукав Кривава Дев’ятка. Доки Бетод не заграбастав трон собі й не почав удавати, ніби він такий самий, як Скарлінґ, збираючи Північ докупи вогнем, страхом і сталлю.

— То що? — Лоґен різко повернув голову й побачив, як у двері, склавши руки на грудях, зазирає Чорний Доу. — Навіть не сядеш на нього?

Лоґен заперечно хитнув головою, хоча ноги йому боліли так, що він навряд чи встояв би ще хоч секунду.

— Мені завжди було достатньо сидіти на землі. Я не герой, а Скарлінґ не був королем.

— Я чув, ніби він відмовився від корони.

— Корони… — Лоґен сплюнув на солому. Слина в нього досі була рожева через рани в роті. — Королі. Вся ця ідея — лайно, а гіршого за мене правителя годі знайти.

— Однак ти не відмовляєшся, так?

Лоґен насупився на Доу.

— Щоб на цей трон сів якийсь інший гад, гірший навіть за Бетода, і виточив із Півночі ще трохи крові? А ось мені, можливо, вдасться скористатися цим на добре.

— Може, й так. — Доу озирнувся. — Тільки деякі люди створені не для добрих справ.

— Ти знову про мене? — реготнув Краммок, увійшовши у двері. Разом із ним були Шукач і Мовчун.

— Ти не єдина тема для розмов, Краммоку, — зауважив Шукач. — Нормально виспався, Лоґене?

— Атож, — збрехав він. — Як убитий.

— Що тепер?

Лоґен поглянув на трон.

— Гадаю, треба рушати на південь.

— На південь, — буркнув Мовчун так, що було незрозуміло, добре це, на його думку, чи погано.

Лоґен облизав пошарпану плоть збоку рота, знову невідомо навіщо перевіряючи, як сильно йому болить.

— Кальдер і Скейл досі десь бігають. Бетод, поза сумнівом, відправив їх шукати підмогу. Десь за Крінною, у високих долинах чи ще хтозна-де.

Краммок стиха хихотнув.

— О, ці добрі діла не закінчуються ніколи…

— Рано чи пізно вони почнуть розбишакувати, — зауважив Шукач, — у цьому можна не сумніватися.

— Хтось має зостатися тут і за всім наглядати. Якщо буде змога, полювати на тих двох гадів.

— Я це зроблю, — сказав Чорний Доу.

— Ти впевнений?

Доу знизав плечима.

— Не люблю човни й не люблю Союз. Щоб це зрозуміти, мандрувати кудись не треба. А ще в мене вдосталь образ на Кальдера і Скейла. Я оберу собі карлів із тих, які зостались, і завітаю до них у гості. — Він зблиснув лихою усмішкою і плеснув Шукача по руці. — А вам хай щастить отам, із південцями. Постарайтеся не вбитися. — Він примружився на Лоґена. — Особливо ти. Еге ж, Кривава Дев’ятко? Не варто нам тепер втрачати ще одного короля північан.

Із цими словами Доу неквапом вийшов, схрестивши руки на грудях.

— Скільки людей у нас залишилося?

— Тепер, мабуть, зо три сотні, якщо Доу когось забере.

Лоґен протяжно зітхнув.

— Тоді хай готуються йти. Не варто, щоб Лютий ішов без нас.

— А хто захоче піти? — спитав Шукач. — Після того, що вони пережили за ці три місяці? Хто тепер захоче вбивати далі?

— Мабуть, ті, хто більше нічого не вміє, — знизав плечима Лоґен. — У Бетода десь тут було золото, правильно?

— Атож, трохи було.

— Тоді роздайте його. Добре наділіть кожного, хто піде з нами. Частину дайте зараз, частину — тоді, як ми вернемося. Гадаю, на це багато хто пристане.

— Може, й так. Заради золота люди готові серйозно поговорити. Але сумніваюся, що вони будуть серйозно за нього битися, коли настане час.

— Гадаю, ми ще побачимо.

Одну довгу мить Шукач придивлявся до Лоґена. Дивився йому просто в очі.

— Чому?

— Тому що я дав слово.

— І що? Раніше це тебе не турбувало.

— Мабуть, таки не турбувало, і це якраз кепсько. — Лоґен ковтнув і відчув у роті неприємний присмак. — Що ще можна робити, крім як старатися бути кращим?

Шукач поволі кивнув, не зводячи погляду з Лоґенового обличчя.

— Тоді ти маєш рацію, отамане. На південь.

— Угу, — озвався Мовчун, і вони вдвох вийшли за двері, без Краммока.

— То ви поїдете до Союзу, ваша величносте? На південь, убивати на сонці смаглявих людей?

— На південь. — Лоґен поворушив одним плечем ближче до зболілої шиї, а тоді другим. — Їдеш із нами?

Краммок відштовхнувся від стіни й вийшов уперед. На його товстій шиї зацокали кістки з людських пальців.

— Ні, ні, ні, я — ні. Мені з тобою подобалося, ніде правди діти, та все має свій кінець, хіба не так? Я надто вже довго не був у своїх горах, і дружини за мною точно сумують.