«Це аж ніяк не бурхлива згода, неохоче прийняття зі сльозами на очах чи радісна капітуляція, що про них можна прочитати у книжках казок. Це укладання ділової угоди знехотя. Привід для сумних роздумів про все, що могло бути й чого не сталося».

— Хто б міг подумати, — забурмотіла Арді, роздивляючись самоцвіт у себе на пальці, — багато років тому, коли я дивилась, як ви фехтуєте з моїм братом, що колись я носитиму перстень від вас? Ви завжди були чоловіком моєї мрії.

«А тепер я чоловік ваших кошмарів».

— Життя робить дивні повороти. Такі обставини навряд чи хтось міг передбачити.

«І таким чином я рятую два життя. Скільки зла це може переважити? Однак це принаймні якийсь внесок на потрібну чашу терезів. У кожного має бути щось на потрібній чаші терезів».

Арді підвела темний погляд до його очей.

— А ви не могли дозволити собі більший камінь?

— Лише якби пограбував скарбницю, — прохрипів Ґлокта. «За традицією зараз був би поцілунок, але за таких обставин…»

Арді підійшла до нього й підняла одну руку. Він відхитнувся і скривився від різкого болю в стегні.

— Вибачте. Трохи… розучився.

— Якщо я маю це зробити, то лише як годиться.

— Тобто зробити все якнайкраще?

— Ну, хоч якось це зробити.

Вона підійшла ще ближче. Ґлокті довелося змусити себе залишитися на місці. Вона зазирнула йому в очі. Неквапом потягнулася вгору й торкнулася його щоки. Від дотику в нього засіпалася повіка. «Дурість. Скільки жінок торкалися мене раніше? Та все-таки то було в іншому житті. Іншому…»

Рука Арді ковзнула довкола його обличчя, а кінчики її пальців міцно втиснулись йому в щелепу. Коли вона наблизила його до себе, в нього клацнула шия. Ґлокта відчув, як йому гріє підборіддя її дихання. Її губи злегка, лагідно торкнулись його губ, а тоді — навпаки. Він почув, як вона видала тихий гортанний звук, і від цього йому самому перехопило дихання. «Вона, звісно, прикидається. Як жінка може хотіти торкатися цього знівеченого тіла? Цілувати це знівечене обличчя? Навіть у мене думка про це викликає огиду. Вона прикидається, а втім, я мушу поаплодувати їй за старання».

У Ґлокти затремтіла ліва нога, і йому довелося міцно вчепитися в ціпок. Він швидко й шумно задихав через ніс. Її обличчя повернулося набік навпроти його обличчя, і їхні вуста злилися з вологим цмоканням. Кінчик її язика облизав його голі ясна. «Звісно, вона прикидається, як же інакше? А втім, вона робить це дуже, дуже добре…»

Ферро сиділа й витріщалася на свою руку. Руку, що тримала Сім’я. Вона здавалася такою ж, як і завжди, а проте відчувалося, що вона інакша. Досі холодна. Дуже холодна. Ферро закутувала її в ковдри. Купала в теплій воді. Тримала біля вогню — так близько, що аж обпеклася.

Ніщо не допомогло.

— Ферро… — Шепіт, такий тихий, що його можна було майже прийняти за подих вітру довкола віконної рами.

Вона рвучко звелася на ноги, затиснувши в руці ніж. Вдивилася в кутки кімнати. Всюди порожньо. Нагнулася, щоб зазирнути під ліжко, під високу шафу. Відсмикнула вільною рукою штори. Нікого. Вона знала, що нікого не знайдеться.

І все одно досі їх чула.

У двері загупали, і Ферро знову різко крутнулася, шумно видихнувши крізь зуби. Ще один сон? Ще один привид? Знову важкий стукіт.

— Заходьте, — прогарчала вона.

Двері відчинилися. Баяз. Побачивши її ніж, він здійняв брову.

— Ферро, ти аж надто любиш клинки. Але тут у тебе немає ворогів.

Ферро люто зиркнула на мага примруженими очима. Вона не була аж так у цьому впевнена.

— Що сталося на вітрі?

— Що сталося? — Баяз знизав плечима. — Ми перемогли.

— Що то були за постаті? Оті тіні.

— Я не бачив нічого — бачив тільки, як Мамун і його Сто Слів дістали заслужене покарання.

— Хіба ти не чув голосів?

— За громом нашої перемоги? Нічого не чув.

— Я чула. — Ферро опустила ніж і засунула його за пояс. Поворушила пальцями руки — такими самими та все-таки зміненими. — Досі їх чую.

— І що вони тобі кажуть, Ферро?

— Вони говорять про замки`, ворота, двері, про те, як їх відчиняти. Постійно говорять про те, як їх відчиняти. Питають про Сім’я. Де воно?

— В безпеці. — Баяз глипав на неї порожніми очима. — Якщо ти справді чуєш створінь із Потойбіччя, пам’ятай, що вони зроблені з брехні.

— Вони не одні такі. Вони просять мене порушити Перший закон. Як ти й сам зробив.

— Питання інтерпретації. — Баяз гордовито скривив кутик рота. Неначе добився чогось чудового. — Я пом’якшив науки Ґлустрода прийомами майстра Творця і зробив із Сімені рушій свого Мистецтва. Результати були… — Він протяжно, задоволено вдихнув. — Ну, ти там була. Передусім це був тріумф волі.

— Ти ламав печаті. Наразив світ на ризик. Оповідачі Таємниць…

— Перший закон — це парадокс. Змінюючи щось, щоразу доводиться позичати у світу внизу, і ризик є завжди. Якщо я й переступив якусь межу, то лише межу масштабу. Світ у безпеці, хіба ні? Я не прошу пробачення за честолюбні плани.

— Вони ховають чоловіків, жінок, дітей у ямах на сотню людей. Як в Аулкусі. Ця хвороба… вона з’явилася через те, що скоїли ми. То це таке воно, честолюбство? Розмір могил?

Баяз зневажливо трусонув головою.

— Несподіваний побічний ефект. Боюся, зараз ціна перемоги така сама, як за Старого часу, і вона буде такою завжди. — Він уп’явся поглядом у Ферро. В цьому погляді відчувалася загроза. Виклик. — А навіть якби я порушив Перший закон, то що далі? Як гадаєш, у якому суді мене треба судити? З якими присяжними? Ти випустиш Толомей із пітьми, щоб вона дала свідчення? Пошукаєш Захаруса, щоб він зачитав обвинувачення? Притягнеш із краю світу Конейл, щоб вона винесла вердикт? Приведеш із краю мертвих великого Джувенса, щоб він оголосив вирок? Не думаю. Я Перший з-поміж магів. Я останній авторитет, і я кажу… Я доброчесний.

— Ти? Ні.

— Так, Ферро. Зі владою все стає правильним. Це мій перший і останній закон. Це єдиний закон, який я визнаю.

— Захарус попереджав мене, — пробурмотіла Ферро, згадуючи нескінченну рівнину, старого з несамовитими очима, довкола якого кружляли птахи. — Він сказав мені тікати й не зупинятися ніколи. Треба було його послухати.

— Той роздутий міхур лицемірства? — Баяз пирхнув. — Може, й треба було, та той корабель уже відплив. Ти радісно помахала йому рукою з берега й натомість вирішила годувати свою лють. Радо її годувала. Не вдаваймо, ніби я тебе ошукав. Ти знала, що нам доведеться ходити темними шляхами.

— Я не очікувала… — Ферро стиснула крижані пальці у тремтливий кулак. — Цього.

— А чого ти очікувала? Мушу зізнатися, що гадав, ніби ти зліплена з міцнішого тіста. Залишмо філософування тим, хто має більше часу й менше причин комусь мститися. Почуття провини, жаль, праведність? Це все одно що говорити з великим королем Джезалем. А хто ж таке витерпить? — Він повернувся до дверей. — Тобі слід залишатися поряд зі мною. Можливо, з часом Калул пошле інших агентів. Тоді мені знову знадобляться твої таланти.

Ферро пирхнула.

— А до того? Сидіти тут у товаристві тіней?

— А до того всміхайся, Ферро, якщо зможеш згадати, як це робиться. — Баяз зблиснув їй білозубою усмішкою. — Помсти ти добилася.

Вітер шарпався, мчав довкола неї, повний тіней. Ферро стала на коліна в кінці крикливого тунелю, що торкався самого неба. Світ був тонкий і крихкий, як скляна шибка, готовий тріснути. А за ним — бездонна порожнеча, наповнена голосами.

— Впусти нас…

— Ні! — Вона вирвалася й через силу підвелася, стала, задихаючись, на підлозі біля свого ліжка. У неї заціпеніли всі м’язи. Тільки битися не було з ким. Це просто черговий сон.

Сама винна: дозволила собі заснути.

До неї потягнулася по кахлях довга смужка місячного сяйва. Вікно в кінці смужки стояло відчинене, крізь нього проникав холодний нічний вітер, який студив Ферро шкіру, всіяну крап­линками поту. Вона, суплячись, підійшла до вікна, зачинила його й пересунула засув. Розвернулася.