— Цього мало.

Баяз люто зиркнув на неї. Погляд його, може, й був страхітливий, але Ферро — не Лонґфут, не Лютар і не Кей. Вона не має господаря й більше ніколи не матиме.

— Я сказала: цього мало!

— Чому ти так завзято випробовуєш моє терпіння? Воно має край, знаєш.

— Моє теж.

Баяз пирхнув.

— Твоє навіть початку не має, як, поза сумнівом, міг би засвідчити майстер Дев’ятипалий. Істинно кажу тобі, Ферро: в тебе шарму, як у кози, до того ж злючої.

Він випнув губи, нахилив чашку і злегка потягнув напій через вінця. Ферро довелося зробити величезне зусилля, щоб не вибити чашку в нього з руки й не буцнути старого лобом у пику на додачу.

— Але, якщо ти досі маєш намір битися з гурками…

— Завжди.

— То я певен, що ще можу знайти застосування твоїм талантам. Таке, для якого не потрібне почуття гумору. Мої цілі, що стосуються гурків, залишаються незмінними. Боротьба має тривати, хай і за допомогою іншої зброї.

Його погляд ковзнув убік, до великої вежі, що бовваніла над фортецею.

Ферро мало знала про красу і ще менше нею цікавилась, але ця будівля здавалася їй красивою. У тій горі голого каменю не було ні м’якості, ні поблажливості. Її обриси відзначалися безжальною чесністю. В її гострих чорних кутах була немилосердна точність. У вежі було щось таке, що заворожувало Ферро.

— Що то за місце? — спитала вона.

Баяз примружився на неї.

— Будинок Творця.

— Що там усередині?

— Не твоє діло.

Ферро мало не сплюнула з роздратування.

— Ти там жив. Служив Канедіасу. Допомагав Творцеві в роботі. Ти ж розповідав нам про все це на рівнинах. То скажи: що там усередині?

— У тебе гарна пам’ять, Ферро, та ти дещо забуваєш. Ми не знайшли Сімені. Ти мені не потрібна. Зокрема мені тепер не потрібно відповідати на твої нескінченні запитання. Уяви собі мій відчай.

Він знову манірно цмокнув свій чай, здійнявши брови й поглянувши на ледачих біляків у парку.

Ферро теж змусила себе всміхнутися. Чи зобразити щось якомога ближче до усмішки. Принаймні оголила зуби. Вона непогано пам’ятала, що сказала та сердита стара Конейл і як це роздратувало Баяза. Вона вчинить так само.

— Творець. Ти спробував украсти його секрети. Спробував украсти в нього доньку. Її звали Толомей. Батько скинув її з даху. За зраду, за те, що відчинила тобі браму. Я помиляюся?

Баяз сердито вихлюпнув із балкона останні краплі зі своєї чашки. Ферро подивилась, як вони замерехтіли на яскравому сонці й полетіли донизу.

— Так, Ферро, Творець скинув свою доньку з даху. Здається, нам обом не щастить у коханні, еге ж? Нещасні ми. А ще нещасніші наші кохані. Хто міг би помислити, що в нас так багато спільного?

Ферро замислилася, чи не штовхнути цього білого гада з балкона слідом за його чаєм. Але він досі був їй винен, а вона хотіла забрати те, що їй належить. Тож Ферро лише набурмосилась і чкурнула назад за двері.

У кімнаті з’явилася ще одна людина. Чоловік із кучерявим волоссям та широкою усмішкою. В руці він тримав високий жезл, а на плечі — футляр із обвітреної шкіри. Очі в прибульця були якісь дивні: одне світле, друге темне. Щось у його пильному погляді викликало у Ферро підозру. Навіть сильнішу, ніж зазвичай.

— А, славетна Ферро Малджин… Перепрошую за цікавість, але не щодня можна зустріти людину з таким… дивовижним походженням.

Ферро не подобалося, що він знає її ім’я, походження, та й узагалі щось про неї.

— Хто ти?

— Де ж мої манери? Я Йору Сульфур з Ордену магів. — Він простягнув руку. Ферро не прийняла її, та він лише всміхнувся. — Я, звісно, не належу до перших дванадцяти. Я другорядний. Приєднався пізніше. Колись був учнем видатного Баяза.

Ферро пирхнула. Через це він, на її думку, аж ніяк не заслуговував на довіру.

— І що сталося?

— Я закінчив навчання.

Баяз кинув чашку на столик під вікном так, що вона заторохтіла.

— Йору, — проказав він, і прибулець смиренно схилив голову. — Дякую за все, що ти досі зробив. Як завжди точно й доречно.

Сульфурова усмішка стала ще ширшою.

— Я маленький гвинтик у великій машині, майстре Баязе, але намагаюся бути міцним гвинтиком.

— Ти ще жодного разу мене не підвів. Я такого не забуваю. Як там твоя наступна маленька гра?

— Готова розпочатися за вашим наказом.

— Почнімо зараз. Затримки нам нічого не дадуть.

— Я візьмуся за приготування. А ще приніс оце, як ви й просили.

Сульфур скинув із плеча сумку, а тоді обережно сягнув усередину. Поволі витягнув книжку. Велику й чорну, з важкою палітуркою — побитою, пошкрябаною та обсмаленою вогнем.

— Книга Ґлустрода, — пробурмотів стиха, неначе боячись вимовляти ці слова.

Баяз нахмурився.

— Поки що залиш її при собі. З’явилося несподіване ускладнення.

— Ускладнення? — Сульфур не без полегшення сунув книжку назад у футляр.

— Того, що ми шукали… там не було.

— Тоді…

— В інших наших планах нічого не змінилося.

— Звісно. — Сульфур знову схилив голову. — Лорд Ішер уже в дорозі.

— Дуже добре. — Баяз глянув на Ферро так, ніби щойно згадав про її присутність. — А поки що, може, ти зволиш залишити цю кімнату нам? Я мушу подбати про відвідувача.

Ферро була рада піти, та ворушилася повільно вже через те, що Баяз хотів, щоб вона швидко зникла. Розкрила руки, стала на місці й потягнулася. Побрела до дверей обхідним шляхом, човгаючи ногами по мостинах так, що їхнім огидним рипінням наповнилася вся кімната. Дорогою зупинилася, щоб повитріщатися на картину, потицяти у крісло, поцокати по блискучому горщику, хоча всі ці речі нітрохи її не цікавили. Тим часом Кей спостерігав за нею, Баяз хмурився, а Сульфур усміхався своєю маленькою багатозначною усмішкою. Ферро зупинилась у прой­мі дверей.

— Зараз?

— Так, зараз, — різко підтвердив Баяз.

Ферро ще раз обвела поглядом кімнату.

— Йобані маги, — пирхнула вона і чкурнула за двері.

А в кімнаті за ними мало не врізалась у високого старого біляка. Він був одягнений у важку мантію, попри спеку, а на плечах у нього блищав ланцюг. Позаду нього височів якийсь здоровань, похмурий і пильний. Охоронець. Вигляд старого біляка Ферро не сподобався. Він дивився на неї зверхньо, задерши підборіддя, як на собаку.

Як на рабиню.

— С-с-с-с-с, — засичала вона йому в лице і проштовхалася повз нього. Він обурено пирхнув, а його охоронець суворо зиркнув на Ферро. Вона не стала на це зважати. Суворі погляди нічого не значать. Якщо бурмило хоче дістати від неї коліном по пиці, хай спробує її торкнутись. От тільки він не спробував. Вони обидва ввійшли у двері.

— А, лорд Ішер! — почула Ферро Баязів голос за мить до того, як двері зачинилися. — Радий, що ви змогли швидко до нас завітати.

— Я прийшов одразу. Мій дід завжди казав, що…

— Ваш дід був мудрецем і добрим другом. Якщо можна, я хотів би обговорити з вами ситуацію у Відкритій Раді. Бажаєте чаю?..

Джезаль лежав на спині, підклавши руки під голову. Простирадло обкрутилося довкола його талії. Він дивився, як Арді виглядає з вікна, поставивши лікті на підвіконня й поклавши підборіддя на руки. Дивився на Арді й дякував долі за те, що якомусь давно забутому розробникові військового одягу здалося доречним забезпечити офіцерам королівських полків кітелі з високою талією. Джезаль дякував цілком щиро й серйозно, тому що наразі на Арді не було нічого, крім його кітеля.

Після того гіркого, чудернацького возз’єднання їхні стосунки зазнали неймовірних змін. Вони тиждень проводили всі ночі разом, і тиждень із його обличчя практично не зникала усмішка. Часом, звісно, виринав отой спогад, непроханий і страшенно несподіваний, наче роздутий труп, що виринає на поверхню ставка, поки хтось насолоджується пікніком на березі: як Арді кусала й била його, плакала і кричала йому в обличчя. Та коли це ставалося, він знову починав усміхатись і бачив, як вона всміхається у відповідь, і невдовзі йому вдавалося знову викинути з голови ті неприємні думки, принаймні тимчасово. Відтак Джезаль хвалив себе за те, що йому стало на це великодушності й він дав їй шанс.