За сто кроків лишилися тільки порожні постаменти. На одному ще трималися зламані ноги. Довкола них зібралася дивна компанія. Якась зів’яла. Десь між смертю й життям. Один чолов’яга сидів на кам’яному блоці й отетеріло на щось дивився, пучками зриваючи з голови волосся. Інший кашляв у закривавлену ганчірку. Жінка й чоловік лежали поряд, дивлячись із роззявленими ротами невідомо на що. Обличчя в них зморщилися так, що не зосталося майже нічого, крім черепів. Вона дихала шумно, неглибоко і швидко. Він не дихав узагалі.

Ще сто кроків — і Лоґен неначе опинився в якомусь зруйнованому пеклі. Ніщо не вказувало на те, що тут коли-небудь стояли статуї, будівлі чи щось інше. На їхньому місці були лише безладні гори дивного сміття. Уламки каменю, потрощене дерево, покручений метал, папір, скло, і все це було звалене докупи й перемішане з тоннами пилу й землі. Із руїн стирчали дивом уцілілі предмети: двері, стілець, килим, мальована тарілка, усміхнене лице статуї.

Серед цього безладдя повсюди щосили трудилися забрьохані чоловіки й жінки, що порпались у смітті, викидали його на дорогу, намагалися розчистити в ньому стежки. Рятувальники, робітники, злодії — хто його зна? Лоґен проминув тріскуче багаття заввишки з людський зріст і відчув на щоці поцілунок його тепла. Поряд стояв великий вояк в обладунку, забрудненому чорною сажею.

— Знайшли щось із білого металу? — ревів він на шукачів. — Хоч щось? Це треба кидати у вогонь! Плоть у білому металі? Спалюйте! За наказом Закритої Ради!

За кілька кроків стояла одна з найвищих куп, а на її вершині хтось щосили смикав за великий шматок дерева. Чолов’яга розвернувся, щоб узятися краще. То був не хто інший, як Джезаль дан Лютар. Одяг у нього був подертий і брудний, лице — обмазане грязюкою. Він скидався на короля не більше, ніж Лоґен.

Поряд стояв кремезний чоловік з однією рукою в перев’язі й дивився вгору.

— Ваша величносте, це небезпечно! — писнув він напрочуд дівочим голосом. — Нам справді варто…

— Ні! Я потрібен тут!

Джезаль зігнувся над колодою, наліг на неї, у нього на шиї виступили вени. Він аж ніяк не міг посунути колоду самотужки, та все одно намагався. Лоґен стояв і дивився на нього.

— Як давно він це робить?

— Усю ніч і весь день, — відповів кремезний, — і, здається, не збирається зупинятися. Серед тих небагатьох, кого ми знайшли, майже всі слабують на цю хворобу. — Він махнув здоровою рукою на жалюгідну компанію біля статуй. — У них випадає волосся. Випадають нігті. Зуби. Вони в’януть. Дехто вже помер. Інші близькі до цього. — Він поволі захитав головою. — Який злочин ми скоїли, щоб заслужити на цю кару?

— Кара не завжди дістається винуватим.

— Дев’ятипалий! — Джезаль дивився вниз. Позаду нього світило водянисте сонце. — Ось у кого сильна спина! Хапайся за кінець отієї колоди!

Важко було зрозуміти, яку користь може принести пересування колоди серед усього цього. Однак, як завжди казав Лоґенові батько, великі подорожі починаються з маленьких кроків. Тож він поліз угору, чуючи, як під його чоботями тріскає дерево й ковзає каміння, вибрався на вершину й застиг на місці, витріщившись.

— Ради мертвих…

Із того місця, де стояв Лоґен, здавалося, ніби гори уламків тягнуться вічно. Люди повзали по них, несамовито тягаючи сміття, ретельно його просіюючи чи просто стоячи так, як він, вражені масштабами. Коло цілковитої руйнації щонайменше одну милю завширшки.

— Лоґене, допоможи!

— Так. Авжеж.

Він нагнувся й підсунув долоні під один кінець довгого шматка подряпаного дерева. Двоє королів тягають колоду. Королі грязюки.

— Тепер тягни!

Лоґен наліг на колоду. У нього запалав шов. Поступово він відчув, як дерево сунеться.

— Так! — процідив крізь зуби Джезаль.

Вони разом підняли її й перетягнули на один бік. Джезаль сягнув униз і відтягнув суху гілку якогось дерева, зірвав подерте простирадло. Під ним лежала жінка, що дивилася вбік. Однією зламаною рукою вона обіймала дитину з темним від крові кучерявим волоссям.

— Гаразд. — Джезаль поволі витер рота тильним боком брудної долоні. — Гаразд. Що ж… Ми докладемо їх до решти мертвих. — Він знову поліз руїнами. — Чуєш, ти! Принеси отой лом! Осюди, і кирку на додачу — нам треба прибрати цей камінь! Поклади туди. Це знадобиться нам згодом. Для відбудови!

Лоґен поклав руку йому на плече.

— Джезалю, зачекай. Зачекай. Ти мене знаєш.

— Звісно. Мені хочеться так думати.

— Гаразд. Тоді скажи мені ось що. Я… — йому важко було дібрати потрібні слова. — Я… лиха людина?

— Ти? — Джезаль спантеличено витріщився на нього. — Та ти найкраща людина, яку я знаю.

Вони зібралися примарною юрбою під зламаним деревом у парку. Чорні людські силуети стояли спокійно й нерухомо, а над ними довкола призахідного сонця розкинулися хмари, червоні й золоті. Лоґен, підійшовши ближче, чув їхні неквап­ливі голоси. Промови про мертвих, тихі й сумні. Він бачив могили біля їхніх ніг. Дві дюжини куп свіжої перекопаної землі, насипані колом, щоб усі були рівні. Великий Зрівнювач, як кажуть горяни. Людей кладуть у землю, і люди виголошують промови. Це могло б відбуватися на давній Півночі, колись давно, за часів Скарлінґа Худлеса.

— …Хардінг Мовчун. Ніколи не бачив кращого лучника. Жодного разу. Навіть полічити не можу, скільки разів він урятував мені життя, не чекаючи за це подяки. Хіба, може, чекав, що я зроблю те саме для нього. Гадаю, цього разу я не зміг. І, гадаю, ніхто з нас не міг…

Голос Шукача затих. Кілька людей повернули голови й поглянули на Лоґена, коли його кроки захрускотіли по гравію.

— Та це ж король північан! — вимовив хтось.

— Кривава Дев’ятка власною персоною.

— Треба вклонитись, еге ж?

Тепер усі вони дивилися на нього. Він бачив, як у присмерку виблискують їхні очі. Видно було лише кошлаті обриси, розрізнити окремих людей було важко. Юрба тіней. Юрба привидів, і так само непривітні.

— Хочеш щось сказати, Кривава Дев’ятко? — долинув голос звідкись іззаду.

— Мабуть, ні, — визнав він. — Ви самі незле справляєтеся.

— Ми не мали причин бути тут.

Дехто схвально забурмотів.

— Це не наш бій, хай йому грець.

— Їм не треба було вмирати.

Знову бурмотіння.

— Ми мали б ховати зараз тебе.

— Так, можливо. — Тут Лоґен був би радий заридати, та натомість несподівано всміхнувся. Усмішкою Кривавої Дев’ятки. Отим усміхом, який буває в черепів, у якому не ховається нічого, крім смерті. — Можливо. Та не вам обирати, хто загине. Якщо вам бракує сміливості самим докласти до цього рук. А ви їх доклали? Хоч хтось із вас?

Мовчання.

— Ну, що ж… Хардінг Мовчун — молодець. Усі інші загиблі — молодці, за всіма ними сумуватимуть. — Лоґен сплюнув на траву. — А вас усіх — до сраки.

Він розвернувся й пішов туди, звідки прийшов.

У пітьму.

«Стільки справ».

Будинок питань досі стояв, і хтось мав узяти керівництво на себе. «А хто ще це зробить? Очільник Ґойл? На жаль, йому заважає арбалетна стріла в серці». Хтось мусив займатись інтернуванням і допитами багатьох сотень гуркських полонених, а їхня кількість поповнювалася щодня, поки армія відтісняла загарбників назад до Кельна. «А хто ще цим займатиметься? Практик Вітарі? Вона назавжди поїхала із Союзу, забравши з собою дітей». Хтось мусив розслідувати зраду лорда Брока. Відкопати його й викорінити його поплічників. Займатись арештами й витягати зізнання. «А хто ще у нас є? Архілектор Сульт? Ой, лишенько, ні».

Ґлокта підійшов до дверей, важко дихаючи та шкірячи нечисленні зуби через безкінечні болі в ногах. «Принаймні я доречно вирішив переїхати до східної частини Аґріонта. Треба радіти життєвим дрібничкам, як-от місцю, в якому можна вкласти свою скалічену оболонку. Моє старе помешкання, без сумніву, зараз томиться під тисячею тонн щебеню, як і решта…»

Його двері були зачинені не до кінця. Він ледь-ледь їх підштовх­нув, і вони зарипіли й відчинилися. В коридор пролилося м’яке світло лампи, впавши сяйливою смугою на запорошені мостини, на основу Ґлоктиного ціпка й на забрьоханий носак його чобота. «Я не лишав жодних дверей незамкненими і, звісно, не лишав запаленою жодної лампи». Його язик нервово ковзнув по голих яснах. «Отже, гість. Непроханий. Мені ввійти й запросити його до своїх кімнат?» Його очі ковзнули вбік, до тіней у коридорі. «Чи кинутися навтіки?» Він, мало не всміхаючись, почовгав через поріг; спершу переніс ціпок, тоді — праву ногу, а відтак — ліву, що з болем потягнулася слідом.