— …хлопчику мій, ти взагалі слухаєш?

— Е? Гм… так, звісно. Харод Великий і так далі. Його велика повага до простих людей.

— Удавана, — пробурчав Баяз. — А ще він умів учитися.

Тепер вони наближалися до Адуа, полишивши сільськогосподарські землі й проминувши одне зі скупчень хиж, імпровізованих помешкань, дешевих заїздів і ще дешевших борделів, які виросли довкола кожної з брам міста й трималися дороги, мало не вирісши в окремі містечка. Пірнули у видовжену тінь стіни Казаміра, зовнішньої лінії оборони міста. Обабіч високої арки стояли двоє понурих вартових. Ворота, позначені золотим сонцем Союзу, стояли відчинені. Вони пройшли крізь темряву й опинилися на світлі. Джезаль кліпнув.

На бруківці за воротами зібралося чимало людей, які насували на дорогу з обох боків, хоча їх стримувала міська варта. Побачивши, як Джезаль в’їздить у ворота, люди всі як один радісно загукали. На мить він замислився: а може, його з кимось переплутали і насправді тут чекали когось дійсно важливого? Може, навіть самого Харода Великого. Проте невдовзі зауважив, що серед цього гамору повторюється прізвище «Лютар». Одна дівчина спереду кинула в нього квіткою (та загубилася під копитами його коня) і щось крикнула — що саме, він не розібрав, але її поведінка розвіяла всі Джезалеві сумніви. Всі ці люди зібралися заради нього.

— Що відбувається? — шепнув він Першому з-поміж магів.

Баяз усміхнувся так, ніби саме цього очікував.

— Гадаю, мешканці Адуа бажають відсвяткувати твою перемогу над бунтівниками.

— Та невже?

Джезаль скривився і мляво помахав рукою. Радісні вигуки стали помітно гучнішими. Коли вони ввійшли до міста і простору стало менше, юрба лише стала щільнішою. Люди розсіялися по вузеньких вуличках, визирали з вікон на перших поверхах і вище, кричали й раділи. Із балкона високо над дорогою полетіли ще якісь квіти. Одна квітка застрягла в сідлі, і Джезаль підібрав її й почав крутити в руці.

— І все це… для мене?

— Хіба ти не врятував міста? Хіба не зупинив бунтівників так, що з обох боків не пролилося жодної краплі крові?

— Але ж вони здалися без причини. Я нічого не зробив!

Баяз знизав плечима, вихопив у Джезаля з руки квітку й понюхав її, а тоді викинув і кивнув на компанію ремісників, які скупчилися на розі вулиці й голосно раділи.

— Вони, вочевидь, з цим незгодні. Просто тримай рота на замку й усміхайся. Це завжди гарний вибір.

Джезаль старанно слухався його поради, та всміхатися було непросто. Він не надто сумнівався в тому, що Лоґен Дев’яти­палий цього не схвалив би. Це ж явно ідеальна протилежність намаганням здаватися меншим, ніж насправді. Джезаль нервово роззирався довкола, впевнений, що люди раптом здогадаються, що він справжнісінька фальшивка, і на зміну квітам і захопленим вигукам прийдуть сердиті насмішки та вміст людських нічних ваз.

Однак цього не сталося. Радісні вигуки лунали далі, поки Джезаль і його довга колона вояків поволі просувалися районом Три Ферми. Із кожною пройденою вулицею Джезаль трохи розслаблявся. Йому мало-помалу почало здаватися, що він, найпевніше, справді досяг чогось вартого таких почестей. Замислився, чи не є він насправді безстрашним командиром, майстром переговорів. Почав думати: якщо мешканці міста бажають шанувати його як свого героя, відмовитися від цього буде грубістю.

Вони пройшли у ворота в стіні Арно й опинились у центральному районі міста. Джезаль випрямився в сідлі й випнув груди. Баяз відстав від нього, тримаючи шанобливу дистанцію й дозволяючи очолювати колону самому. Вони тупали широкою Мідлвей, перетнули Чотири Кути й наближалися до Аґріонта, а вигуки все наростали. Щось подібне він відчував після перемоги на Турнірі, хіба що працювати для цього тепер довелося значно менше, а чи так це вже жахливо насправді? Яка від цього може бути шкода? Хай буде проклятий Дев’ятипалий із його скромністю. Джезаль заслужив на таку увагу. Він начепив на обличчя променисту усмішку. Із самовдоволеною впевненістю підняв руку й помахав нею.

Попереду здіймалися великі мури Аґріонта, і Джезаль перетнув рів перед високою південною вартівнею, а тоді проїхав довгим тунелем до фортеці. Позаду нього лунко стукали копита й тупали чоботи бійців королівських полків. Він поволі здолав Алею Королів під схвальними поглядами видатних кам’яних монархів минулого та їхніх радників, пройшов між високих будівель, напхом напханих роззявами, й опинився на площі Маршалів.

Юрби обережно розставили обабіч величезного відкритого простору, залишивши посередині довгу смугу оголеного каменю. На тому її кінці було зведено широку трибуну з лавами й багряним навісом посередині, що вказував на присутність членів королівської родини. Від тутешнього гамору й блиску запирало дух.

Джезаль згадав, який тріумф улаштували маршалові Варузу, коли той повернувся після перемоги над гурками, згадав, як сам іще майже дитиною споглядав це круглими очима. Один раз побачив і самого маршала, який сидів на високому сірому коні, та ніколи не думав, що колись теж зможе проїхати на почесному місці. Правду кажучи, це й досі видавалося дивним. Він же, як-не-як, здолав купку селян, а не наймогутнішу країну Земного кола. Втім, навряд чи йому можна було судити, хто вартий тріумфу, а хто ні.

Тому Джезаль пришпорив коня, женучи його вперед, і їхав між рядами усміхнених облич, махаючи обома руками в повітрі, переповненому підтримкою і схваленням. Він побачив, що видатні люди Закритої Ради сидять у передньому ряду трибуни. Упізнав архілектора Сульта у блискучому білому одязі, верхов­ного суддю Маровію в похмурих чорних шатах. Був там і його колишній учитель фехтування, лорд-маршал Варуз, а зовсім поряд із ним — лорд-камергер Хофф. Усі аплодували, здебільшого з легким презирством, яке видалося Джезалеві доволі неґречним. Посередині, на високому позолоченому кріслі, сидів сам король.

Джезаль, який уже остаточно пристосувався до ролі героя-переможця, добряче смикнув за вуздечку, і його кінь став дибки, театрально б’ючи передніми копитами в повітрі. Джезаль зіскочив із сідла, підійшов до королівського помосту і граційно опустився на одне коліно, схиливши голову під лункі оплески натовпу й чекаючи на подяку від короля. Чи надто сміливо буде сподіватися на нове підвищення? Або навіть на власний титул? Раптом йому стало важко повірити, що не так давно він був змушений замислитися про тихе життя в невідомості.

— Ваша величносте… — почув він голос Хоффа й підвів погляд, не здіймаючи голови.

Король спав, міцно заплющивши очі й роззявивши рота. Якщо подумати, це не надто дивувало, бо найкращі роки короля вже давно минули, та Джезаль не зміг не образитися. Зрештою, король уже вдруге проспав мить Джезалевої слави. Хофф якомога непомітніше штурхнув монарха ліктем, але той не прокинувся. Хоффові довелося нахилитися до короля поближче й зашепотіти йому на вухо:

— Ваша величносте…

Він не сказав більше нічого. Король похилився вбік, його голова звісилася, і раптом він упав зі свого позолоченого крісла й розтягнувся на спині перед враженими членами Закритої Ради, наче кит на березі. Його шарлатова мантія розійшлась, явивши велику мокру пляму на штанях, а з голови звалилася корона, підскочила один раз і з дзенькотом покотилася по плитах.

Усі охнули, а одна дама в задніх рядах вереснула. Джезаль просто витріщився з роззявленим ротом на лорд-камергера, який гепнувся на коліна і схилився над ураженим королем. Минула одна мить тиші, на яку всі присутні на площі Маршалів затамували подих, а тоді Хофф поволі звівся на ноги. Його обличчя вже не було червоним.

— Король помер! — заволав він, і його голос відбився змученою луною від веж і будівель довкола площі. Джезаль зміг хіба що скривитися. Такий уже в нього талан. Тепер його ніхто не вітатиме.

Лоґен сидів на брилі за двадцять кроків від стежки, якою вів їх Краммок. Він, цей Краммок-і-Фаїл, знав усі, геть усі шляхи на Півночі. Так стверджували чутки, і Лоґен сподівався, що це правда. Йому не хотілося, щоб його привели просто до ворожої засідки. Вони прямували на північ, до гір. Сподівалися виманити Бетода з пагорбів до Високогір’я. Сподівалися, що союзники підуть за ним іззаду й заженуть його в пастку. Страх які великі сподівання.