День був спекотний і сонячний, і землю під деревами вкривали клапті тіні та смуги яскравого сонця, що ворушилися разом із гіллям на вітрі. Сонце прослизало крізь нього й раз у раз кололо Лоґена в обличчя. Щебетали й співали птахи, рипіли й шелестіли дерева, ширяли в нерухомому повітрі комахи, а трава в лісі була всіяна купками квітів, білих і блакитних. Таке воно, Північне літо — щоправда, Лоґенові все це настрій не покращувало. Літо — найкраща пора для вбивств, і він бачив значно більше смертей у гарну погоду, ніж у погану. Тому Лоґен тримав очі розплющеними, вдивлявся в дерева, уважно за всім пильнував і ще уважніше слухав.

Таке завдання дав йому Шукач. Залишатися на правому фланзі й постаратися, щоб жоден із Бетодових хлопців не підкрався до них, поки вони йтимуть цією козячою стежиною, розтягнувшись вервечкою. Лоґенові це цілком підходило. Так він залишався насторожі, тож ні в кого з його поплічників не могло виникнути спокуси посягнути на його життя.

Дивлячись, як люди тихо йдуть між дерев, неголосно перемовляючись і тримаючи зброю напоготові, він мимоволі почав згадувати різне. І добре, і погане. Правду кажучи, здебільшого таки погане. Тут один із бійців на очах у Лоґена відірвався від решти й попрямував до нього між деревами. На його обличчі виднілася широка й дуже товариська усмішка, та це нічого не означало. Лоґен знав достатньо людей, які могли замислювати вбивство й усміхатися. Він і сам так робив, до того ж не раз.

Лоґен трохи повернув тулуб, опустив руку так, щоб її не було видно, а тоді міцно обхопив нею руків’я ножа. Батько казав йому, що ножів забагато не буває, і це була важлива порада. Лоґен поволі, невимушено роззирнувся, просто пересвідчуючись, що в нього за спиною нікого немає, та побачив лише безлюдні зарості дерев. Тож він посунув ноги задля кращої рівноваги й сидів собі далі, намагаючись удати, ніби його нічого не турбує, хоча всі його м’язи напружилися й підготувалися до стрибка.

— Мене звати Червона Шапка.

Чоловік зупинився щонайбільше за крок від нього, не припиняючи всміхатися. Його ліва рука мляво лежала на ефесі меча, а друга просто висіла.

Лоґен гарячково замислився, перебираючи в голові всіх, кого скривдив, кому завдав шкоди і з ким віддавна ворогував. Принаймні тих, кого залишив у живих. Червона Шапка. Це ім’я йому не згадувалось, але це не заспокоювало. Навіть десятеро людей із десятьма великими книгами не змогли б записати всіх ворогів, яких він нажив, а також друзів, рідних і союзників його ворогів. А він же й не думав про тих, хто спробує вбити його без особливої причини, просто щоб прославити своє ім’я.

— Щось я не впізнаю твого імені.

Червона Шапка знизав плечима.

— А чого б тобі його впізнавати? Я колись давно бився за Старого Яла. Ял був хороший чолов’яга, вартий поваги.

— Так, — погодився Лоґен, який досі стерігся раптового поруху.

— Та коли він возз’єднався з землею, я знайшов місце у Дрібнокоста.

— Ми з ним ніколи не ладнали, навіть тоді, коли були на одному боці.

— Я теж, якщо чесно. Ще той покидьок. Гнув кирпу через перемоги, які здобув для нього Бетод. Мені це було не до вподоби. Тому я й перейшов на інший бік, розумієш? Як почув, що тут Тридуба. — Червона Шапка шморгнув носом і опустив погляд на землю. — З тим йобаним Страховидлом треба щось зробити.

— Напевно.

Лоґен багацько чув про цього Страховидла, і всі ці чутки були кепські, та щоб змусити його прибрати руку з ножа, було потрібне щось більше, ніж кілька правильних слів.

— Та, як на мене, Шукач — теж добрий отаман. Один із найкращих у моєму житті. Знає своє діло. Доста обережний. Усе обдумує.

— Так. Я завжди вважав, що він таким буде.

— Як гадаєш, Бетод іде за нами?

Лоґен невідривно дивився в очі Червоній Шапці.

— Може, й так, а може, й ні. Гадаю, ми не взнаємо, доки не заліземо в гори й не почуємо, як він стукає у двері.

— А Союз дотримає слова, що думаєш?

— А чом би й ні? Той Бурр, по-моєму, знає, що робити, і його хлопака Лютий теж. Вони сказали, що прийдуть, і я думаю, що таки прийдуть. Однак тепер ми мало чим можемо цьому зарадити, хіба ні?

Червона Шапка витер піт із чола і примружено глянув на дерева.

— Гадаю, ти маєш рацію. Хай там як, я просто хотів сказати: я був у бою під Айнвордом. Не на твоєму боці, та я бачив, як ти б’єшся, і тримався подалі. Ось що я можу тобі сказати. — Він похитав головою й усміхнувся. — Не бачив нічого подібного ні до того, ні після. І, мабуть, хочу сказати ось що: радий, що ти з нами. Дійсно радий.

— Та невже? — кліпнув Лоґен. — Ну, гаразд. Добре.

Червона Шапка кивнув.

— Що ж… На цьому все. Мабуть, побачимося в бою.

— Так. У бою.

Лоґен дивився йому вслід, поки той ішов геть поміж дерев, але навіть тоді, коли Червона Шапка давно зник із поля зору, чомусь не міг прибрати долоню з руків’я ножа, досі не міг позбутися відчуття, що йому треба пильнувати спину.

Здавалося, він дозволив собі забути, яка вона — Північ. Або ж дозволив собі вдати, ніби вона буде інакша. Тепер Лоґен бачив, як помилився. Ще багато років тому поставив пастку на самого себе. Викував ланка за ланкою здоровезний ланцюг і обплутав себе ним. Так чи інак, йому дали можливість звільнитися, можливість, якої він і близько не заслужив, але натомість він поплентався назад, і тепер, найпевніше, почнеться кровопролиття.

Лоґен відчував, що воно насуває. Відчував великий тягар смерті, наче на нього падала тінь від гори. Щоразу, коли він щось казав, кудись ступав чи навіть про щось думав, здавалося, ніби він не знати як наблизив це. Лоґен упивався цим із кожним ковтком, втягував у себе з кожним подихом. Він згорбив плечі та вп’явся поглядом у свої чоботи, на носаках яких смужками лежало сонячне світло. Нізащо не треба було відпускати Ферро. Треба було триматися за неї, як дитина за матір. Як багато доброго — хоч трохи доброго — діставалось йому в житті? А тут він відмовився від однієї такої речі й вирішив, що краще повернутись і де з ким розквитатись. Лоґен облизав зуби і сплюнув кислою слиною на землю. Треба було бути мудрішим. Відомста — це завжди далеко не так просто чи солодко, як здається.

— Ти, певно, шкодуєш, що взагалі повернувся. Так?

Лоґен рвучко підвів голову, готовий витягнути ніж і взятися до роботи. А тоді побачив, що це просто Тул стоїть над ним. Відсунув клинок і опустив руки.

— Знаєш що? Мені таке спадало на думку.

Грозова Хмара сів навпочіпки біля Лоґена.

— Часом мені здається важким власне ім’я. Страшно й подумати, як має обтяжувати людину таке ім’я, як у тебе.

— Воно й справді буває тягарем.

— Не сумніваюся. — Тул подивився на бійців, які один за одним ішли повз них уздовж запорошеної стежки. — Не зважай на них. Вони до тебе звикнуть. А якщо стане кепсько, ну… Завжди можна покластися на усмішку Чорного Доу, хіба ні?

Лоґен усміхнувся на весь рот.

— Авжеж. Усмішка в нього неабияка. Наче весь світ осяває, чи не так?

— Як сонячне світло у хмарний день. — Тул сів на брилу поряд із Лоґеном, витягнув корок зі своєї фляги і простягнув її. — Вибач.

— «Вибач»? За що?

— За те, що не шукали тебе, коли ти полетів за ту кручу. Думали, що ти загинув.

— Не можу сказати, що дуже на це ображений. Я й сам, хай йому грець, був цілком певен, що загинув. І гадаю, це мені треба було піти вас шукати.

— Що ж… Може, нам треба було шукати один одного. Але, гадаю, за якийсь час людина навчається не тішити себе надією. Життя навчає очікувати гіршого, еге ж?

— Гадаю, завжди треба дивитися на речі реально.

— Що правда, те правда. Однак усе скінчилося добре. Ти знову з нами, так?

— Так. — Лоґен зітхнув. — Знову воюю, харчуюся казна-чим і скрадаюся лісом.

— Ліс, — буркнув Тул і широко всміхнувся. — Чи набридне він мені коли-небудь?

Лоґен надпив із фляги, а тоді повернув її, і Тул добряче хильнув сам. Вони якусь хвилю мовчки посиділи на місці.

— А знаєш, Туле, я цього не хотів.