Її усмішка лише поширшала.

— Сподіваюся, мої люди не заподіяли вам шкоди. Я просила їх діяти обережно. Принаймні поки що.

— Проте обережне викрадення — це все одно викрадення, хіба не так?

— «Викрадення» — дуже негарне слово. Чому б не вважати це запрошенням, від якого важко відмовитися? Я ж принаймні залишила вам одяг, хіба ні?

— Конкретно ця послуга пішла на користь нам обом, повірте. І дозвольте спитати: на що ви мене запросили, крім болючого і грубого поводження й короткої розмови?

— Мене ображає те, що вам потрібно більше. Але, якщо ви вже про це сказали, було і ще дещо. — Ейдер відчикрижила ножицями ще один кавалок нігтя й зазирнула Ґлокті в очі. — Невеличкий борг із Дагоски. Боюся, не зможу спати спокійно, доки його не буде сплачено.

«Кілька тижнів у чорній камері й задушення? І як мені можуть за це сплатити?»

— Тоді прошу, — процідив Ґлокта крізь ясна. Поки він дивився, як оті леза чикають, у нього затріпотіла одна повіка. — Це напруження для мене нестерпне.

— Гурки йдуть.

Він трохи помовчав, заскочений зненацька.

— Йдуть сюди?

— Так. До Міддерланду. До Адуа. До вас. Вони потай збудували флот. Почали будівництво після минулої війни, а тепер він готовий. Його кораблі можуть позмагатися з чим завгодно в арсеналі Союзу, — Ейдер кинула ножиці на стіл і протяжно зітхнула. — Принаймні я таке чула.

«Гуркський флот, як і казав мій опівнічний гість Юлвей. Може, це й справді чутки й примари. Але чутки не завжди брешуть».

— Коли вони прибудуть?

— Якщо чесно, не можу сказати. Влаштувати таку виправу — це титанічна організаторська праця. А втім, гурки зав­жди були незмірно краще організовані, ніж ми. Тому з ними так приємно вести справи.

«Мої відносини з ними не були аж такими чудовими, але менше з тим».

— Скільки їх прийде?

— Гадаю, дуже багато.

Ґлокта пирхнув.

— Вибачте, якщо моє ставлення до слів відомої зрадниці дещо скептичне, тим паче з огляду на те, що ви доволі скупі на деталі.

— Хай буде по-вашому. Вас привели сюди, щоб попередити, а не переконати. Гадаю, я мушу зробити це для вас за те, що зберегли мені життя.

«Яка чудова старомодність».

— І все?

Вона розвела руками.

— А що, дама вже не може постригти собі нігті, нікого не образивши?

— А ви не могли просто написати, — зірвався Ґлокта, — щоб мені не натерло під пахвами?

— Ой, та ну вас. Мені завжди здавалося, що невеликому натиранню вас не злякати. До того ж це дало нам можливість поновити цілком приємні дружні стосунки. А ще ви маєте дозволити мені трохи потішитися після того, до чого мене довели.

«Мабуть, це так. Я стикався і з менш симпатичними загрозами, і до того ж їй вистачає смаку не зустрічатись у свинарнику».

— То я можу просто піти звідси?

— Хтось узяв ціпок?

Ніхто не озвався. Ейдер радісно всміхнулася, показавши Ґлокті бездоганні білі зуби.

— Тоді можете поповзти геть. Як вам таке?

«Це краще, ніж сплисти в каналі після кількох діб на дні, роздувшись, наче великий блідий слимак, і пахнучи, як усі могили міста».

— Гадаю, цілком незле. Однак мене цікавить от що… Що завадить мені пустити своїх практиків по сліду з дорогих парфумів, наказавши їм завершити розпочате, коли ми закінчимо тут?

— Надзвичайно характерні для вас слова, — зітхнула Ейдер. — Мушу вам сказати, що один мій давній і надійний діловий знайомий має запечатаного листа. У разі моєї смерті його буде надіслано архілекторові, щоб розповісти йому, до чого саме мене було засуджено в Дагосці.

Ґлокта кисло втягнув повітря крізь ясна. «Саме те, що треба — ще один ніж для жонглювання».

— А що станеться, якщо ви без жодних зусиль із мого боку помрете від гнилі? Чи на вас завалиться будинок? Чи ви вдавитеся шматочком хліба?

Ейдер дуже широко розплющила очі — так, ніби це вперше спало їй на думку.

— У будь-якому з цих випадків… гадаю… листа все одно буде надіслано, хоч ви й будете невинуваті. — Жінка безпорадно засміялася. — Світ, на мою думку, далеко не такий справедливий, яким має бути, і насмілюся сказати, що тубільці Дагоски, найманці в рабстві й перерізані вояки Союзу, яких ви змусили боротися за свою програну справу, погодилися б із цим. — Вона всміхнулася так мило, ніби вони розмовляли про садівництво. — Мабуть, вам усе-таки було б незмірно простіше, якби ви наказали мене задушити.

— Ви читаєте мої думки.

«От тільки тепер уже пізно. Я зробив добре діло, а за нього, звісно, треба заплатити».

— До речі, а скажіть-но мені, перш ніж ми знову розійдемося — сподіваймося, що востаннє, — ви задіяні в цій історії з голосуванням?

Ґлокта відчув, як у нього засіпалось око.

— Скидається на те, що мої обов’язки з ним пов’язані.

«Ба більше, я присвячую йому весь свій час, вільний від сну».

Карлот дан Ейдер нахилилася вперед, близько, наче змовниця, поставила лікті на стіл і поклала підборіддя на руки.

— І хто ж, на вашу думку, буде наступним королем Союзу? Брок? Ішер? Хтось інший?

— Про це ще трохи зарано говорити. Я над цим працюю.

— Тоді кульгайте собі далі. — Ейдер випнула нижню губу. — І вам, мабуть, краще не розповідати про нашу зустріч Його Преосвященству.

Вона кивнула, і Ґлокта відчув, як йому на обличчя знову натягнули мішок.

Командний пункт Джезаля, якщо так можна сказати про місце перебування такої спантеличеної й безпорадної людини, стояв на гребені довгого схилу. Звідти відкривався прекрасний краєвид на неглибоку долину внизу. Принаймні цей краєвид був би прекрасним у щасливіші часи. Тепер же він, ніде правди діти, був аж ніяк не приємним видовищем.

Основна частина бунтівників повністю зайняла кілька великих полів ближче до дна долини, і вони скидалися на темну, брудну, страхітливу заразу, що подекуди виблискувала ясною сталлю. Лише фермерський реманент і ремісницьке знаряддя, зате все це було гостре.

Підозрілі ознаки організації було видно навіть із цієї відстані. Рівні регулярні прогалини між людьми, що дозволяли швидко переміщуватися гінцям і запасам. Навіть недосвідченому оку Джезаля було чудово видно, що це не лише юрба, а й військо, і що хтось там знає своє діло. Найпевніше, значно краще за нього.

Менші, не такі організовані групи бунтівників були розсіяні по всьому краєвиду, і кожна з них була чимала сама собою. Бійці, яких відправили шукати харчів і води, оббирали місцевість дочиста. Ця повзуча чорна маса на зелених полях нагадувала Джезалеві орду чорних мурах, що повзе по купі викинутих яблучних шкірок. Він і близько не здогадувався, скільки там людей, але з цієї відстані здавалося, що, мабуть, значно більше за сорок тисяч.

У селі на дні долини, позаду основної маси бунтівників, палав вогонь. Багаття чи будівлі там палали, важко було сказати, проте Джезаль серйозно боявся останнього. Три високі стовпи темного диму здіймалися далеко вгору й розходилися, надаючи повітрю ледь помітного й підозрілого смаленого запаху.

Командир мусив подавати такий приклад безстрашності, якого просто не зможуть не наслідувати його бійці. Джезаль, безумовно, знав це. Однак, дивлячись на те довге похиле поле, мимоволі замислювався про безліч людей на тому його кінці, сповнених такої зловісної рішучості. Його очі знов і знов позирали назад, на його власні лави, такі ріденькі, вбогі й невпевнені. Джезаль мимохіть кривився й ніяково смикав себе за комірець. Ця клята штука досі здавалася надто тісною.

— Як ви бажаєте розгорнути полки, сер? — запитав його ад’ютант, майор Опкер, не знати як примудрившись набути зверхнього й водночас підлесливого вигляду.

— Розгорнути? Гм… ну…

Джезаль чесно спробував відшукати хоч трохи доречні — навіть не правильні — слова. Вже на початку своєї військової кар’єри він виявив: якщо вище за тебе є ефективний і досвідчений офіцер, а нижче — ефективні й досвідчені солдати, то не треба нічого робити чи знати. Ця стратегія чудово служила йому кілька комфортних мирних років, але тепер яскраво проявився єдиний її недолік. Якщо ти якимось дивом підіймаєшся до командирського звання, вся система завалюється.