Морроу повалився на коліна. Окуляри на його обличчі перекосились, однією рукою він учепився в розітнуту шию, а тим часом йому під комірець сорочки з бульканням текла кров.
На очах у Ґлокти клерк перекинувся на спину й захвицав ногою по підлозі. Його підбор залишив у смердючій багнюці кілька довгих борозен. «Яке нещастя для свиней на фермі. Вони вже не побачать, як молодий пан Морроу вертає з-за пагорба після чудесного життя у блискучому місті, а його дихання клубочиться серед холодного-прехолодного ранку…»
Конвульсії секретаря поступово затихали, і він застиг на підлозі. Ґлокта трохи потримався за загороду, споглядаючи труп. «І коли я лишень став… таким? Мабуть, це сталося поступово. За однією дією швидко йде інша, долаючи шлях, яким нам тоді хоч-не-хоч доводиться йти, і щоразу на це знаходяться причини. Ми робимо те, що мусимо, робимо те, що нам кажуть, робимо те, що зробити найлегше. А що ще нам залишається, крім розв’язання жахливих проблем, одної за іншою? А відтак настає день, коли ми підводимо погляд і розуміємо: ми… отакі».
Ґлокта поглянув на кров, що виблискувала у нього на чоботі, наморщив носа й витер її об штанину Морроу. «Ну, гаразд. Я б радо присвятив більше часу філософуванню, та мені ще треба підкупати чиновників, шантажувати дворян, фальсифікувати вибори, вбивати секретарів і погрожувати закоханим. Я мушу жонглювати безліччю ножів. І коли один із дзенькотом падає на забрьохану підлогу, другий мусить полетіти вгору, так, щоб його клинок, гострий, як бритва, крутився в нас над головами. Легше не стає ніколи».
— Наші чарівні друзі повернулися.
Северард підняв маску й почухав обличчя.
— Маги?
— Перший з-поміж цих гадів власною персоною та його смілива ватага героїв. Він, його потайний учень і та жінка. А також навігатор. Попильнуйте за ними й подивіться, чи нема серед них того, кого можна відірвати від решти. Нам час дізнатися, що вони задумали. Ти досі володієш отим прегарним будиночком біля води?
— Звісно.
— Добре. Можливо, ми нарешті зуміємо вирватися вперед, а коли Його Преосвященство почне вимагати відповідей, вони в нас знайдуться.
«І господар нарешті погладить мене по голівці».
— Що нам робити з ними? — спитала Вітарі, різко кивнувши їжакуватою головою на трупи.
Ґлокта зітхнув.
— Кабани, судячи з усього, ладні з’їсти що завгодно.
Коли в місті вже сутеніло, Ґлокта потягнув знівечену ногу дедалі безлюднішими вулицями до Аґріонта. Крамарі зачиняли свої двері, домовласники запалювали ліхтарі, і в напівтемні провулки крізь щербинки довкола віконниць лилося сяйво свічок. «Поза сумнівом, це щасливі сім’ї сідають щасливо повечеряти. Люблячі батьки з прекрасними дружинами, милими дітьми, повним і осмисленим життям. Щиро вітаю їх».
Ґлокта втиснув останні зуби у зболілі ясна, стараючись не збавляти темпу; його сорочка починала намокати від поту, а нога з кожним хистким кроком палала сильніше. «Але я не спинюся через цей нікчемний шматок мертвечини». Біль поступово піднявся від гомілки до коліна, від коліна до стегна, а після стегна охопив його перекручений хребет і дістався черепа. «Стільки зусиль заради вбивства якогось чиновника середнього рангу, який усе одно працював щонайбільше за кілька споруд від Будинку питань. Це, хай йому грець, марнування мого часу — ось що це таке; це, хай йому грець…»
— Очільник Ґлокта?
До нього шанобливо підступив якийсь чоловік. Його лице залишалося в тіні. Ґлокта примружився на нього.
— Я…
Це було гарно зроблено, ніде правди діти. Ґлокта й не здогадувався про другого чоловіка, доки в нього на голові не з’явився мішок і йому не завели за спину одну руку, грубо штовхнувши його вперед. Він заточився, впустив ціпок і почув, як той загрюкав об бруківку.
— А-а-а-а!
Коли Ґлокта марно спробував вирвати руку, його спину пронизав пекучий спазм, і він був змушений безвільно обм’якнути, задихаючись від болю під мішком. За мить йому зв’язали зап’ястки, і він відчув, як під кожну пахву йому просовують сильну руку. Ґлокту швидко повели геть, обступивши його з обох боків; його ноги при цьому ледве торкалися бруківки. «Хай там як, я вже давненько не ходив так швидко». Їхній хват не був грубим, але опиратись йому було неможливо. «Професіонали. Ці головорізи в усьому кращі за тих, на яких здобувся Морроу. Той, хто наказав це зробити, не дурень. То хто наказав це зробити?
Сам Сульт чи хтось із Сультових ворогів? Якийсь його суперник у боротьбі за престол? Верховний суддя Маровія? Лорд Брок? Узагалі хтось із Відкритої Ради? А може, то гурки? Вони ніколи не були моїми найближчими друзями. А може, банківський дім “Валінт і Балк” нарешті вирішив стягнути заборгованість? Чи, може, я взагалі серйозно недооцінив молодого полковника Лютара? А може, то був лише очільник Ґойл, якому вже неохота ділитися роботою з калікою?» Якщо замислитися, список виходив чималий.
Ґлокта почув тупіт кроків довкола себе. Вузькі провулки. Як далеко вони зайшли, він гадки не мав. Його дихання, хрипке й гортанне, відлунювало в мішку. «Серце калатає, шкіру щипає від холодного поту. Збудження. Навіть переляк. Чого вони від мене хочуть? Людей, на жаль, хапають на вулицях не для того, щоб присудити підвищення, почастувати ласощами чи ніжно поцілувати. Я знаю, чому людей хапають на вулицях. Мало хто знає це краще за мене».
Вони спустилися зі сходів. Носаки його чобіт при цьому безпорадно чиркали об сходинки. Важко зачинилися важкі двері. Лункі кроки у викладеному кахлями коридорі. Зачинилися ще одні двері. Ґлокта відчув, як його безцеремонно кинули на стілець. «А тепер — на добре чи на зле — ми, поза сумнівом, дізнаємося…»
Раптом із його голови зірвали мішок, і Ґлокта закліпав: йому різонуло очі жорстоке світло. Біла кімната, надто яскрава, щоб у ній було комфортно. «На жаль, я знайомий із такими кімнатами. А втім, по цей бік столу вона здається набагато потворнішою». Навпроти хтось сидів. «Точніше, розмитий силует когось». Ґлокта заплющив одне око й придивився іншим: його зір поступово пристосовувався.
— Що ж… — пробурмотів він. — Оце так сюрприз.
— Сподіваюся, приємний.
— Мабуть, побачимо.
Карлот дан Ейдер змінилась. «І, вочевидь, те вигнання подіяло їй не лише на шкоду». Волосся в неї відросло — може, й не повністю, та його більш ніж вистачало для привабливої зачіски. Синці довкола горла поблякли, а на місці струпів, які вкривали її щоку, залишилися тільки ледь-ледь помітні відмітини. Вона змінила мішковину зрадниці на дорожній одяг заможної пані й мала в ньому надзвичайно гарний вигляд. На пальцях і на шиї в неї виблискували самоцвіти. Вона здавалася такою ж багатою й доглянутою, як під час їхньої першої зустрічі. А ще вона всміхалася. «Це усмішка гравця, який має всі виграшні карти. І чому я ніяк не можу цього вивчити? Ніколи й нікому не роби добра. Особливо жінці».
На столі перед нею — там, де до них легко було дотягнутися, лежали маленькі ножиці. Із тих, якими багатійки обрізають собі нігті. «Однак ними так само добре зрізати шкіру з людських підошов, розширювати людині ніздрі, відрізати вуха — поволі, смужка за смужкою…»
Ґлокта зрозумів, що йому неймовірно важко відвести погляд від цих маленьких начищених лез, які блистіли в яскравому світлі ламп.
— Я ж наче сказав вам більше не вертатися, — промовив він, але без звичної владності в голосі.
— Сказали. Але відтак я подумала: а чому б не повернутись? Я не побажала розлучатися з певними активами в місті й дуже хочу скористатися певними діловими можливостями. — Ейдер узяла ножиці, відрізала від нігтя на великому пальці — й без того вже ідеального — тонесеньку смужечку, а тоді насуплено поглянула на результат. — А тепер ви навряд чи розкажете комусь, що я тут, авжеж?
— За вашу безпеку я більше не тривожуся, — пробурчав Ґлокта. «А за свою, на жаль, тривожуся дедалі дужче. Зрештою, немає такого каліки, якого не можна скалічити ще більше». — Вам справді треба було докласти таких зусиль, просто щоб розповісти про свої приготування до мандрів?
