Тоді Кривава Дев’ятка кинувся вперед, ухопив чолов’ягу за горло та обома руками підняв у повітря. Той борсався, хвицався і пручався, проте червоний хват Кривавої Дев’ятки був кригою, що здіймається й розбиває сам кістяк землі.

— Тебе прощено!

Руки в нього були залізні, а великі пальці дедалі глибше вгрузали чоловікові в шию, доки з-під них не показалася кров, а тоді він, витягнувши руку, підняв труп, який іще хвицався, і потримав над головою, доки той не застиг. Пожбурив труп геть, і той упав на землю й дуже гарно покотився.

— Прощено…

Кривава Дев’ятка підійшов до яскравої прогалини серед наляканої юрби, яка сахалася від нього, наче вівці від вовка, і залишив брудну доріжку поміж них, усіяну впалими щитами та зброєю. Далі, на сонці перетинали запорошену долину вершники в яскравих обладунках; їхні мечі блимали, коли вони підіймалися й опускалися, ганяючи сюди-туди якісь швидкі постаті, їдучи між високих знамен, і злегка коливаючись на вітрі. Він стояв у тому нерівному проході, чобітьми на розбитих дверях, поміж трупів своїх друзів і ворогів, і чув, як хтось переможно гукає.

А тоді Лоґен заплющив очі і вдихнув.

Хоча надворі стояв спекотний літній день, у касовій залі банку зберігалися прохолода, напівтемрява й тінь. Вона була повна шепоту й тихого відлуння, збудована з ефектного темного мармуру, наче нова гробниця. Тоненькі промінчики сонячного світла, що проникали у вузькі вікна, повнилися рухливими порошинками. Ніякого помітного запаху там не було. «Окрім смороду облудності, який навіть мені здається майже нестерпним. Тут, може, й чистіше, ніж у Будинку питань, але злочинці, підозрюю, частіше кажуть правду».

Ніде не виднілися гори блискучих золотих зливків. Не було видно навіть якоїсь монетки. Лише пера, чорнило й купи тьмяного паперу. Працівники банку «Валінт і Балк» не кутались у фантастичні мантії, схожі на ті, які носив магістр Каулт із Гільдії мерсерів. Не хизувалися блискучими самоцвітами, як магістр Ейдер із Гільдії спайсерів. То були маленькі людці в сірому з серйозними обличчями. Блищали у приміщенні лише окуляри окремих трудяг.

«То он воно яке, справжнє багатство. Ось як з’явля­ється справжня влада. Строгий храм золотої богині». Ґлокта подивився, як клерки працюють над своїми охайними стосами документів за охайними столами, виставленими охайними рядами. «Ось вони, послушники, обізнані з найпростішими таємницями церкви». Його погляд перейшов на тих, хто чекав. Купців і лихварів, крамарів і шахраїв, торгівців і облудників, які стояли в довгих чергах чи стривожено чекали на жорстких стільцях попід суворими стінами. Одяг у них, може, й був вишуканий, зате манери виказували тривогу. «Настрашені парафіяни, готові зіщулитися від жаху, щойно божество комерції викаже свою жагу помсти».

«Однак я не її створіння». Ґлокта проштовхався до голови найдовшої черги, гучно шкрябаючи кінцем ціпка по плитці, а якщо хтось із комерсантів наважувався глянути в його бік, гарчав: «Я каліка!»

Коли Ґлокта дістався голови черги, клерк кліпнув на нього.

— Чим можу…

— Мотіс, — різко сказав Ґлокта.

— І кого мені йому…

— Каліку.

«Передайте мене верховному жерцеві, щоб я спокутував свої злочини банкнотами».

— Я не можу просто так…

— На вас чекають! — Інший клерк за кілька рядів позаду вже підвівся з-за столу. — Прошу, за мною.

Ґлокта беззубо всміхнувся нещасним людям у черзі, пошкандибавши між столів до дверей у віддаленій стіні, оздобленій панелями, та його усмішки вистачило ненадовго. За дверима здіймалися високі сходи, якими спускалося світло з вузького вікна вгорі.

«Що у владі такого, через що вона конче мусить бути вищою за все інше? Хіба людина не може бути могутньою на першому поверсі?» Ґлокта лайнувся й поплентався за своїм нетерплячим поводирем, а тоді протягнув свою нікчемну ногу довгим коридором, обабіч якого виднілося багато високих дверей. Клерк нахилився вперед і скромно постукав у одні з них, зачекав і, почувши приглушене «Так?», відчинив.

Мотіс сидів за грандіозним письмовим столом і дивився, як Ґлокта шкандибає через поріг. Його обличчя наче вирізали з дерева: стільки в ньому було тепла й ласки. На вичиненій шкірі кривавого кольору перед Мотісом були розставлені з безжальною точністю — наче новобранці на плацу — пера, чорнило й охайні стосики паперів.

— Відвідувач, на якого ви чекали, сер. — Клерк побіг уперед із пачкою документів. — А ще вам адресовано це.

Мотіс перевів на них беземоційний погляд.

— Так… так… так… так… усе це для Таліна…

Ґлокта не став чекати на запрошення. «А ще мені надто довго боліло, щоб я вдавав, ніби мені не боляче». Він ступив один невпевнений крок і опустився в найближче крісло. Жорстка вичинена шкіра неприємно рипнула під його зболілою п’ятою точкою. «Однак цього вистачить».

Мотіс потріскував паперами, гортаючи їх, і підписував кожний із них знизу своїм іменем. На останньому зупинився.

— А тут ні. Оце потребує негайної сплати.

Він сягнув уперед, узявся за штамп із гладенькою від тривалого використання дерев’яною ручкою, а тоді обережно погойдав його на підставці з червоним чорнилом. Штамп із тривожною категоричністю гупнув об папір. «І як ми гадаємо: цей штамп розчавив життя якогось купця? Когось так не­обережно прирекли на розорення і відчай? Чиїхось дружин і дітей викидають на вулицю? Тут ані крові, ні криків, однак людей нищать не менш остаточно, ніж у Будинку питань, а зусиль до цього докладають незмірно менше».

Ґлокта провів поглядом клерка, коли той вибіг із документами. «Чи це просто відмова у квитанції на десять бітів? Хто його знає?» Двері тихо та обережно зачинилися, ледь чутно і плавно клацнувши.

Мотіс загаявся, щоб просто покласти перо паралельно до краю письмового столу, а тоді поглянув на Ґлокту.

— Я направду радий, що ви відгукнулися оперативно.

Ґлокта пирхнув.

— Ваша записка мала такий тон, що зволікання здавалося неприпустимим. — Він скривився, обома руками піднявши зболілу ногу й поставивши брудний чобіт на крісло поряд із собою. — Сподіваюся, ви віддячите за це, швидко перейшовши до суті. Я надзвичайно заклопотаний.

«Мені треба нищити магів і скидати королів, а якщо ні того, ні того не вдасться, то я мушу зовсім скоро піти туди, де мене кинуть у море, перерізавши горло».

Мотісове лице навіть не смикнулося.

— Я знову помітив, що мої зверхники не надто задоволені напрямом ваших розслідувань.

«Та невже?»

— Ваші зверхники — люди з глибокими кишенями та скромним запасом терпіння. Що тепер ображає їхні ніжні почуття?

— Ваше розслідування походження нашого нового короля, його королівської величності Джезаля Першого. — Ґлокта відчув, як у нього засіпалось око, і притиснув до нього долоню, кисло втягнувши повітря крізь ясна. — Зокрема ваші пошуки відомостей про Кармі дан Рот, обставини її передчасної кончини та близькість її дружніх стосунків із нашим попереднім королем, Гуславом П’ятим. Як гадаєте, я підійшов достатньо близько до суті?

«Навіть трохи заблизько, як на мій смак».

— Ці пошуки ледве почалися. Мене дивує, що ваші зверхники так добре поінформовані. Вони дістають відомості з кришталевої кулі чи від чарівного дзеркала?

«Чи від якогось любителя побалакати з Будинку питань? Чи, може, від когось іще ближчого до мене?»

Мотіс зітхнув — чи принаймні випустив із себе трохи повітря.

— Я казав вам, що треба вважати, ніби вони знають усе. І ви переконаєтеся, що це не перебільшення, особливо якщо спробуєте їх обманути. Усіляко радив би вам не вдаватися до таких дій.

— Повірте мені на слово, — стиха, крізь зуби відповів Ґлокта, — мене нітрохи не цікавить, ким були батьки короля, проте така була вимога Його Преосвященства, і він із нетерпінням чекає на звіт про мої успіхи. Що йому сказати?