— Нічого такого ви, блядь, не зробите! — процідив Ґлокта. — Ви голосуватимете так, як скажу вам я, і срати на Маровію!

«Натиснути ще? Огидно, та хай буде так. Хіба мої руки не забрьохані по лікоть? Порпання ще в одній-двох стічних трубах погоди не зробить». Він понизив голос до єлейного муркотіння:

— Учора мені на очі трапилися ваші доньки в парку.

Лице дворянина остаточно сполотніло.

— Троє юних невинних створінь, які от-от стануть жінками, вбрані за останньою модою, одне вродливіше за інше. Скільки там наймолодшій… п’ятнадцять?

— Тринадцять, — прохрипів Інґелстад.

— А… — Ґлокта розтягнув губи, демонструючи беззубу посмішку. — Як рано розквітла. Вони ще ніколи не бували в Адуа, правильно?

— Ні, — майже пошепки відповів лорд.

— Я так і думав. Захват і радість, із якими ваші доньки гуляли садами Аґріонта, були просто чарівні. Присягаюся, вони мали впасти в око всім завидним кавалерам столиці. — Ґлокта мало-помалу перестав посміхатися. — Лорде Інґелстаде, у мене розбилося б серце, якби я побачив, як таких тендітних створінь раптом хапають і тягнуть до одного з найсуворіших виправних закладів Енґлії. До місця, у якому краса, виховання й лагідна вдача привертають абсолютно інакшу увагу, далеко не таку приємну. — Ґлокта вдавано здригнувся, наче від жаху, і поволі нахилився вперед, щоб зашепотіти: — Я б і собаці такого життя не побажав. А все це через необачність батька, який мав усі можливості виправити ситуацію.

— Але ж мої доньки — вони не були задіяні…

— Ми обираємо нового короля! У цьому задіяні всі! — «Може, це й суворо. Однак суворі часи вимагають суворих дій». Ґлокта насилу звівся на ноги. Його долоня, що лежала на ціпку, задрижала від натуги. — Скажу Його Преосвященству, що він може розраховувати на ваш голос.

Інґелстад здувся — раптово й остаточно. «Наче проколотий міх для вина». Плечі згорбилися, лице обм’якло від жаху та безнадії.

— Але ж верховний суддя… — прошепотів він. — Невже ви не знаєте жалю?

Ґлокта зміг хіба що знизати плечима.

— Колись знав. У дитинстві я був м’якосердий до глупства. Присягаюсь, я плакав, коли бачив муху в павутинні. — Повернувшись до дверей, він скривився: ногу схопив лютий спазм. — Постійний біль вилікував мене від цього.

Це була маленька душевна зустріч. «От тільки товариство аж ніяк не гріє душу». Очільник Ґойл сердито дивився на Ґлокту маленькими очицями на кістлявому обличчі з-за величезного круглого столу у величезному круглому кабінеті. «І, як мені здається, не з ніжними почуваннями».

Його Преосвященство архілектор, голова Королівської Інквізиції, зосередив увагу на дечому іншому. До вигнутої стіни було пришпилено триста двадцять аркушів паперу, які займали, мабуть, із половину периметра кабінету. «По одному аркушу на кожне велике серце нашої шляхетної Відкритої Ради». Вони стиха потріскували від легкого вітерцю з відчинених вікон. «Папірці тріпотять, як тріпотітимуть налякані виборці». Кожен аркуш був позначений іменем. «Лорд такий, лорд сякий, лорд Ім’ярек звідкись там. Великі люди та дрібні. Люди, на чию думку загалом усім було начхати, доки принц Рейнолт не вилетів із ліжка в могилу».

На багатьох аркушах була грудка кольорового воску в кутку. На деяких — дві чи навіть три. «Симпатії. За кого вони голосуватимуть? Блакитний — за лорда Брока, червоний — за лорда Ішера, чорний — за Маровію, білий — за Сульта і таке інше. Усе це, звісно, може змінитися залежно від того, куди їх понесе вітром». Унизу виднілися рядки, написані дрібним, щільним почерком. Надто дрібним, щоб Ґлокта міг їх прочитати зі свого місця, проте він знав, що там написано. «Дружина колись була повією. Небайдужий до парубків. Забагато п’є. Убив слугу під час нападу люті. Борги через азартні ігри, яких йому не виплатити. Таємниці. Чутки. Побрехеньки. Знаряддя цієї шляхетної праці. Триста двадцять імен і стільки ж брудних історійок, кожну з яких слід зауважити, розкопати й наблизити до нас. Політика. Далебі, заняття для праведників».

«То чому я це роблю? Чому?»

Архілектор мав нагальніші проблеми.

— Брок досі попереду, — похмуро буркнув він, вдивляючись у папірці, що ворушились, і зціпивши за спиною руки в білих рукавичках. — Йому дістанеться голосів із п’ятдесят — у цьому можна бути більш-менш упевненими. — «Наскільки можна бути впевненими в ці непевні часи». — Ішер не надто відстає: йому дістанеться не менше сорока. Скалд, наскільки ми можемо судити, нещодавно пішов уперед. Несподівано жорстка людина. Старикландська делегація практично у нього в руках, а це дає йому голосів із тридцять. Приблизно те саме в Барезіна. Наразі ці четверо — основні претенденти.

«Але хто знає? Може, король проживе ще рік і ми повбиваємо один одного, перш ніж дійде до голосування». Подумавши про це, Ґлокта ледь не посміхнувся. Купа розкішно вбраних трупів у Осередку лордів — усі видатні дворяни Союзу й усі дванадцятеро членів Закритої Ради. «Кожен із ножем у спині від сусіда. Огидна правда про врядування…»

— Ви розмовляли з Хюґеном? — різко запитав Сульт.

Ґойл трусонув лисуватою головою і з сильним роздратуванням вишкірився на Ґлокту.

— Лорд Хюґен досі в полоні самообману, буцімто він може стати нашим наступним королем, хоча він точно не зможе забезпечити собі більше ніж дюжину виборців. Ледве виділив час на те, щоб вислухати нашу пропозицію, — так завзято він силкується видурити для себе більше голосів. За тиждень чи, може, два він схаменеться. Тоді його, можливо, вдасться привабити на наш бік, але я б на це не розраховував. Імовірніше, що він пристане до Ішера. Вони, як я розумію, завжди були близькі.

— Ну й молодці, — промовив крізь зуби Сульт. — Як щодо Інґелстада?

Ґлокта засовгався на стільці.

— Я в дуже відвертій формі передав йому ваш ультиматум, Ваше Преосвященство.

— Отже, ми можемо розраховувати на його голос?

«Як би це сказати?»

— Я не можу сказати з абсолютною певністю. Верховний суддя Маровія спромігся висловити майже такі самі погрози через свою людину, Харлена Морроу.

— Морроу? Хіба це не один із блюдолизів Хоффа?

— Він, здається, покращив своє становище у світі.

«Чи погіршив — залежно від того, як на це подивитись».

— Із ним можна розібратися, — заявив Ґойл із украй неприємним виразом обличчя. — Доволі просто…

— Ні! — відрізав Сульт. — Чому ти, Ґойле, завжди хочеш убити проблему, щойно вона з’являється?! Поки що ми маємо діяти обережно й показувати себе розважливими людьми, готовими до переговорів. — Він підійшов до вікна. Яскраве сонячне світло, проникнувши у великий самоцвіт на його архілекторському персні, замерехтіло пурпуром. — А тим часом реальне керування державою занехаяне. Податків не стягують. Злочини не карають. Отой покидьок, якого звуть Дубильником, цей демагог, цей зрадник, публічно виступає на сільських ярмарках, закликаючи до відкритого бунту! Селяни вже щодня покидають свої ферми й переходять до розбійництва, промишляють грабунком і завдають неймовірної шкоди. Хаос шириться, а ми не маємо ресурсів на його знищення. В Адуа зосталося всього два королівські полки, а цього навряд чи досить для збереження порядку в місті. Хто знає — може, котромусь із наших шляхетних лордів обридне чекати й він вирішить спробувати захопити корону дочасно? Я цьому не здивувався б!

— Армія скоро повернеться з Півночі? — запитав Ґойл.

— Навряд. Отой довбень маршал Бурр три місяці просидів під Дунбреком і дав Бетодові більш ніж достатньо часу на перегрупування за Вайтфлоу. Хто знає, коли він таки зробить те, що треба, — і чи зробить узагалі!

«Ми місяцями руйнували власну твердиню. Мало не починаєш шкодувати, що ми витратили стільки сил на її будівництво».

— Двадцять п’ять голосів. — Архілектор насуплено глянув на папірці, що потріскували. — Двадцять п’ять, а в Маровії вісімнадцять? Ми й досі практично тупцюємо на місці! Здобуваючи один голос, ми неодмінно втрачаємо якийсь інший!