Ці слова, звісно, завдавали болю. Але значно, значно гіршим був той нестерпний біль, що розтинав Джезалеві хребет, дер йому очі, пік шкіру, обпалював волосся аж до коренів і змушував його метатися, наче жаба в окропі.

— Звісно, у мене в запасі були й інші. Я надто розумний, щоб ставити все на один кидок костей. Інші сини таємничих батьків, готові перебрати на себе цю роль. Мені згадується така собі родина Брінт, а також чимало інших. Але ти, Джезалю, сплив на поверхню, як гівно у ванні. Перетнувши той міст до Аґріонта й побачивши тебе дорослим, я зрозумів, що ти ідеальний. У тебе просто була потрібна зовнішність, а такого навчити не можна. Ти навіть почав розмовляти як король, а такої приємної дрібнички я взагалі не очікував.

Джезаль стогнав і пускав слину, не в змозі навіть закричати. Відчув, як під нього прослизнув Баязів чобіт, а тоді перекинув його на спину. Над ним замаячило насуплене лице мага, розмите через сльози.

— Та якщо ти вперто бажаєш завдавати прикрощів… якщо ти вперто бажаєш іти своїм шляхом… що ж, є інші варіанти. Навіть королі помирають за несподіваних обставин. Їх скидають із себе коні. Вони вдавлюються оливковими кісточками. Падають із великої висоти на жорстку-прежорстку бруківку. Або ж їх просто знаходять мертвими зранку. У вас, комашок, життя завжди коротке. Однак у тих, хто не приносить користі, воно може бути дуже коротким. Я створив тебе з нічого. З порожнечі. І можу знищити тебе одним словом. — Баяз клацнув пальцями. Цей звук мечем проштрикнув Джезалеві живіт. — І так тебе можна замінити.

Перший з-поміж магів нахилився нижче.

— А тепер, йолопе, бастарде, сину повії, ретельно обдумай відповіді на такі запитання. Ти чинитимеш так, як радитиме твій архілектор, так?

Судоми милосердно послабилися — зовсім трішки. Достатньо, щоб Джезаль прошепотів:

— Так.

— Він скеровуватиме тебе в усьому?

— Так.

— Ти слухатимешся його наказів на людях і в приватному житті?

— Так, — видихнув він, — так.

— Добре, — промовив маг і випростався. Тепер він височів над Джезалем так, як колись височіла його статуя над людьми на Алеї Королів. — Я знав, що ти так скажеш, адже, хоч я і знаю, що ти нахабний і невдячний невіглас, я знаю й дещо ще… Ти боягуз. Пам’ятай про це. Гадаю, цього уроку ти не проігноруєш.

Нестерпний біль раптом ущух. Достатньо, щоб Джезаль підвів із кахлів голову, попри запаморочення.

— Ненавиджу тебе, — прохрипів він.

Баяз пирснув зі сміху.

— Ненавидиш? От нахаба! Подумав, ніби мене це обходить… Мене, Баяза, першого учня великого Джувенса! Мене, який скинув майстра Творця, викував Союз, знищив Сто Слів! — Маг поволі підняв ногу й поставив її Джезалеві на щелепний суглоб. — Дурню, мене не обходить, чи подобаюсь я тобі. — Він втиснув Джезалеве обличчя чоботом у заляпану блювотинням підлогу. — Мене обходить те, слухаєшся ти чи ні. А ти будеш слухатися. Так?

— Так, — промимрив розчавленими вустами Джезаль.

— Тоді, ваша величносте, я йду геть. Моліться, щоб ви так і не дали мені приводу повернутися.

Нищівний тиск на обличчя Джезаля зник, і він почув, як маг крокує до віддаленого боку кімнати. Двері рипнули, відчинились, а тоді клацнули і твердо зачинилися.

Він лежав на спині, дивлячись на стелю і швидко, важко дихаючи. За якийсь час він набрався відваги й перекотився, а тоді невпевнено звівся накарачки. Відчувався неприємний сморід, і не лише від розмазаного по його обличчю блювотиння. Джезаль із легким соромом усвідомив, що обгидився. Підповз до вікна, досі кволий, наче викручена ганчірка, важко дихаючи, підвівся на коліна й поглянув униз, на студені сади.

Усього за мить у полі зору з’явився Баяз, який крокував гравійною доріжкою між охайних газонів. Його лисе тім’я виблискувало ззаду. За ним ішов Йору Сульфур із жезлом в одній руці та скринею з темного металу під пахвою другої руки. Тією самою скринею, що разом із Джезалем, Лоґеном і Ферро об’їздила на возі половину Земного кола. Якими ж щасливими ті дні здавалися тепер!

Баяз раптом зупинився, обернувся й підвів голову. Поглянув угору, просто на вікно.

Джезаль сховався серед штор, писнувши від жаху, і затремтів усім тілом. У нього в нутрощах досі сиділа холодна, як крига, примара того нестерпного болю. Перший з-поміж магів постояв на місці ще якусь мить із ледь помітною тінню усмішки на обличчі. А тоді елегантно відвернувся, пройшов між Лицарями Тіла, що вклонились йому обабіч воріт, і зник.

Джезаль стояв на колінах і тримався за фіранки, як дитина за матір. Згадував, яким щасливим був колись і як слабко це усвідомлював. Грав у карти в оточенні друзів, розраховував на яскраве майбутнє. Він важко вдихнув; напруження від бажання заплакати стиснуло йому горло, а тоді розійшлося довкола очей. Він іще ніколи в житті не почувався таким самотнім. Син королів? Та в нього немає нікого й нічого. Він захлинався і шморгав носом. Перед очима все розпливлося. Він трусився від безнадійних ридань, його пошрамовані вуста тремтіли, а сльози крапали вниз і падали на кахлі.

Джезаль ридав від болю та страху, від сорому і гніву, від розчарування й безпорадності. Однак Баяз мав рацію. Він боягуз. Тож понад усе він ридав від полегшення.

У холодних мокрих садах тривав сірий ранок, а Шукач просто стояв на місці й думав про те, що раніше було краще. Стояв на місці посеред отого кола бурих могил і дивився на скопану землю над Хардінгом Мовчуном. Просто дивно, що людина, яка говорила так мало, може лишити по собі таку порожнечу.

Останні кілька років Шукач провів у мандрах — довгих і дивних. З нізвідки в нікуди, ще й утратив безліч друзів дорогою. Він згадав усіх тих, хто возз’єднався з землею. Хардінг Мовчун. Тул Дуру Грозова Хмара. Руд Тридуба. Форлі Найслабший. А за що? Кому від цього стало краще? Стільки всього змарновано. Від цього могло знудити до глибини душі. Навіть людину, знамениту спокійною вдачею. Всі вони пішли з життя, і тепер Шукач почувався самотнім. Без них світ змалів.

Він почув кроки на мокрій траві. То Лоґен ішов до нього крізь мряку. Довкола його обличчя курилося видихнуте повітря. Шукач згадав, як радів тієї ночі, коли Лоґен, іще живий, увійшов у коло світла від багаття. Тоді це здавалося новим початком. Гарною миттю, що обіцяла ще ліпші часи. Вийшло ж не зовсім так. Дивина, та тепер Шукач уже не почувався таким щасливим, коли бачив Лоґена Дев’ятипалого.

— Король північан, — пробурмотів він. — Кривава Дев’ятка. Як минув день?

— Мокро — от як. Рік наближається до кінця.

— Ага. Скоро зима. — Шукач пошкрябав жорстку шкіру в себе на долоні. — Вони надходять дедалі швидше.

— Тоді, мабуть, мені вже час вертати на Північ? Кальдер і Скейл досі на волі, баламутять, і мертві його знають, яку кашу там заварив Доу.

— Так, можна й так сказати. Нам пора вшиватися.

— Залишся тут.

Шукач підвів погляд.

— Га?

— Треба, щоб хтось поговорив із південцями, домовився. Я ніколи не знав нікого, хто говорив би краще за тебе. Ну, хіба що, може, Бетода, але… тепер він не варіант, авжеж?

— Про що домовлятися?

— Може, нам знадобиться їхня допомога. На Півночі буде повно людей, яким не надто сподобається, як усе склалося. Народ не хоче собі короля — чи принаймні не хоче такого короля, як я. Підтримка Союзу стане нам у пригоді. А ще незайве було б, якби ти повернувся з якоюсь зброєю.

Шукач скривився.

— Зброєю, так?

— Краще мати зброю й не потребувати її, ніж потребувати її й…

— Решту я знаю. А як же «ще один бій — і на тому все»? А як же вирощування чого-небудь?

— Поки що, мабуть, вирощувати все доведеться без нас. Послухай, Шукачу, я ніколи не наривався на бійки, ти сам знаєш, але треба дивитися…

— Навіть. Не. Продовжуй.

— Шукачу, я зараз намагаюся стати кращим.

— Що, справді? Щось не бачив, щоб ти дуже старався. Це ти вбив Тула?

Лоґенові очі примружилися.

— Доу щось патякав, так?