— Як щодо тієї жінки?

Северард підвів погляд.

— Що, тієї смаглявої сучки?

— Вона досі в місті, чи не так?

— Начебто так.

— Тоді піди за нею назирці й довідайся, чим вона займається.

Практик трохи помовчав.

— А це конче треба?

— Що таке? Злякався?

Северард підняв маску й почухав лице під нею.

— Є люди, за якими я пішов би назирці з більшою охотою.

— Життя — це низка речей, які ми робимо з неохотою. — Ґлокта оглянув коридор, пересвідчуючись у тому, що там нікого немає. — Також треба поспитати про Кармі дан Рот, гадану матір нашого поточного короля.

— Що саме поспитати?

Ґлокта нахилився до Северарда й тихо зашепотів йому на вухо:

— Щось на кшталт: «Вона справді народила дитину, перш ніж померти? Та дитина справді була плодом любовних пригод короля Гуслава? Та дитина справді є тим самим чоловіком, який тепер сидить на престолі? Сам знаєш, що треба питати.

«Таке, що може довести нас до неабиякої біди. Таке, що дехто може назвати зрадою. А як відомо, це поняття має сумнозвісно гнучке визначення».

Северардова маска залишилася такою, як завжди, зате решта його обличчя виражала явну тривогу.

— Ви впевнені, що нам треба це розкопувати?

— Чому б тобі не спитати архілектора, чи впевнений він? Мені здалося, що він упевнений. Якщо тобі складно, скористайся допомогою Фроста.

— Але… чого ми шукаємо? Як ми…

— Як? — процідив Ґлокта. — Якби я бажав особисто звертати увагу на кожну деталь, то не потребував би твоїх послуг. Іди й зроби це!

Коли Ґлокта був молодий і прекрасний, меткий і перспективний, викликав захват і заздрощі, то проводив чимало часу в тавернах Адуа. «Хоча не пам’ятаю, щоб хоч раз падав так низько, навіть у найпохмурішому настрої».

Тепер, шкандибаючи серед тутешніх клієнтів, він геть не почувався чужим. Тут каліцтво було нормою, а зубів він мав більше, ніж у середньому. Майже всі присутні мали потворні шрами чи тяжкі ушкодження, такі болячки чи бородавки, яких посоромилася б і ропуха. Там були чоловіки з обличчями, шерехатими, як шкірка на мисці з несвіжою кашею. Чоловіки, які трусилися сильніше, ніж листя на вітрі, та смерділи тижневою сечею. Чоловіки, що здавалися ладними розітнути горло дитині, просто щоб не затупився ніж. Біля одного стовпа горбилася п’яна повія в такому настрої, який навряд чи збудив навіть найсамотнішого моряка. «Той самий сморід прокислого пива й безнадії, задавненого поту й ранньої смерті, який я пам’ятаю за місцями найбільших своїх шаленств. Тільки сильніший».

В одному кінці смердючої загальної зали стояло кілька усамітнених столиків під округлими арками, що повнилися жалюгідними тінями і ще жалюгіднішими п’яницями. «І з ким можна зустрітися в такому оточенні?» Ґлокта спинився біля останньої кабінки.

— Оце так. Ніколи не думав, що знову побачу вас живим.

Нікомо Коска мав іще гірший вигляд, аніж тоді, коли Ґлокта зустрівся з ним уперше, якщо таке було можливо. Він розтягнувся попід укритою слизом стіною, звісивши руки, похиливши голову набік і ледь розплющеними очима споглядаючи, як Ґлокта з болем умощується на стільці навпроти. У мерехтливому світлі єдиної жалюгідної свічки, що там горіла, його шкіра відзначалася мильною блідістю, під очима виднілися темні мішки, а по його худому, загостреному обличчю ковзали похмурі тіні. Висип у нього на шиї став яскравішим і розрісся на щелепі збоку, наче плющ на руїні. «Ще трішечки зусиль — і він, можливо, здаватиметься майже таким хворим, як я».

— Очільнику Ґлокто, — прохрипів Коска грубим, як деревна кора, голосом, — дуже радий, що ви отримали моє послання. Яка ж це честь — поновити наше знайомство попри все. Хазяї не нагородили вас розітнутим горлом за працю на Півдні, так?

— Я був здивований так само, як ви, але ні. — «Однак часу ще більш ніж удосталь». — Що було з Дагоскою після мого відбуття?

Штирієць надув запалі щоки.

— Якщо вже ви питаєте, то в Дагосці був справжній рейвах. Багато хто загинув. Багатьох перетворили на рабів. Так і буває, коли гурки приходять до когось на вечерю, хіба ні? Хороші люди скінчили погано, а поганим було ненабагато краще. Всі скінчили погано. Зокрема й ваш друг генерал Віссбрук.

— Наскільки мені відомо, він сам перерізав собі горло. — «А широкий загал радо це схвалив». — Як ви вирвалися?

У Коски піднявся один кутик рота, неначе він хотів усміхнутися, та не мав на це сил.

— Прикинувся дівчиною-служницею й вибрався через ліжко.

— Винахідливо. — «Проте значно ймовірніше, що саме ти відчинив гуркам ворота в обмін на власну свободу. Цікаво, чи вчинив би я в цьому становищі так само? Мабуть, так». — І так удача всміхнулася нам обом.

— Кажуть, удача — жінка. Її приваблюють ті, хто заслуговує на неї найменше.

— Може, й так. — «Хоча я, здається, і не заслуговую на удачу, і не маю її». — Те, що ви з’явилися в Адуа саме зараз, безумовно, добре. Ситуація… нестабільна.

Ґлокта почув, як щось зарипіло й зашурхотіло, і з-під його стільця вибіг великий пацюк, який на мить зупинився на видноті. Коска сягнув незграбною рукою під заляпану куртку й різко викинув кінцівку. Разом із нею з-під куртки вилетів метальний ніж, який зблиснув у повітрі й затремтів, врізавшись у дошки щонайменше за крок-два від цілі. Пацюк іще якусь мить посидів на місці, неначе показуючи свою зневагу, а тоді дременув між столом, ніжками стільців і стертим взуттям відвідувачів.

Коска втягнув повітря крізь брудні зуби, вислизнувши з кабінки, щоб дістати свій клинок.

— Знаєте, колись я блискучо вправлявся з метальним ножем.

— Колись кожне моє слово ловили прекрасні жінки. — Ґлокта посмоктав голі ясна. — Часи змінюються.

— Чув про це. Змінюються по-всякому. Нові правителі — це нові клопоти. Для людей у моїй сфері клопоти — це робота.

— Можливо, доволі скоро ваші таланти стануть мені в пригоді.

— Не можу сказати, що відмовив би вам. — Коска підняв свою пляшку й засунув язика в її горло, злизуючи останню цівку рідини. — У мене в гаманці порожньо, як у сухому колодязі. Власне, так порожньо, що я навіть гаманця не маю.

«Ну, з цим я принаймні можу допомогти». Ґлокта перевірив, чи не стежать за ними, а тоді кинув щось через грубу стільницю й подивився, як дарунок підскакує, цокотить і крутиться, а тоді зупиняється перед Коскою. Найманець узяв його двома пальцями, підніс до полум’я свічки й витріщився на нього одним червоним оком.

— Здається, діамант.

— Уважайте, що вам призначено гонорар. Насмілюся сказати, що ви могли б відшукати собі помічників-однодумців. Надійних людей, які нічого не розпатякують і не ставлять запитань. Хороших людей, які вам підсоблять.

— Тобто поганих людей?

Ґлокта всміхнувся, демонструючи прогалини між зубами.

— Ну… Як на мене, це залежить лише від того, хто ви — замовник чи робота.

— Гадаю, це правда. — Коска опустив порожню пляшку на потворні мостини. — А що у вас за робота, очільнику?

— Наразі — просто чекати й не потрапляти нікому на очі. — Він, скривившись, висунувся з кабінки й поклацав пальцями набурмосеній кельнерці. — Ще одну пляшку того, що п’є мій друг!

— А потім?

— Упевнений, що зможу знайти вам якусь справу. — Ґлокта з болем посунувся вперед, не встаючи зі стільця, щоб зашепотіти: — Між нами кажучи… До мене дійшла чутка, що йдуть гурки.

Коска скривився.

— Знову гурки? Невже? Ці гади не грають за правилами. Бог, праведність, віра. — Він здригнувся. — Це діє мені на нерви.

— Ну, хоч хто там грюкає у двері, я певен, що зможу влаштувати героїчний останній бій усупереч усьому, без надії на допомогу.

«Мені, зрештою, не бракує ворогів».

Коли дівчина гучно поставила на викривлений столик перед найманцем повну пляшку, у нього зблиснули очі.

— Ах, безнадійні справи… Люблю їх понад усе.

Вест сидів у наметі лорд-маршала й безпорадно вдивлявся в порожнечу. За останній рік він не провів без діла майже жодної миті. А тепер він раптом дістав змогу лише чекати. Вест і досі очікував, що побачить, як Бурр проштовхується за запону й іде до мап, стиснувши кулаки за спиною. Досі очікував, що відчує в таборі його заспокійливу присутність, почує, як його розкотистий голос закликає непокірних офіцерів до порядку. Але цьому, звісно, не бувати. Ні зараз, ні будь-коли в майбутньому.