— Де Юлвей?

Перший з-поміж магів поглянув на неї.

— Сама знаєш де.

Ферро згадала лункий удар, який почула, тікаючи з вежі. Наче якісь двері зачинилися. Двері, яких не може відчинити жоден клинок, жоден вогонь, жодна магія. Ключ від них має лише Баяз.

— Ти не повернувся. Ти запечатав браму, лишивши їх усередині.

— Ферро, ти сама знаєш, чимось завжди треба жертвувати. Сьогодні я приніс велику жертву. Власного брата. — Перший з-поміж магів пошкандибав через усю кімнату до неї. — Толомей порушила Перший закон. Уклала угоду з Оповідачами Таємниць. Хотіла відчинити ворота до світу внизу за допомогою Сімені. Вона могла бути небезпечнішою за всіх пожирачів Калула. Будинок Творця має лишатися запечатаним. Якщо знадобиться, то до кінця світу. Цей фінал по-своєму іронічний. Толомей почала життя ув’язненою в тій вежі. А тепер повернулася. Історія ходить по колу, як завжди казав Джувенс.

Ферро насупилася.

— До сраки твоє коло, біляче. Ти збрехав мені. Про Толомей. Про Творця. Про все.

— І що?

Вона насупилася ще сильніше.

— Юлвей був хорошою людиною. Допоміг мені в пустелі. Врятував мені життя.

— І мені, до того ж не раз. Але хороші люди, йдучи темними стежками, не заходять далеко. — Баяз опустив погляд ясних очей на куб із темного металу, прикритий долонею Ферро. — Решту шляху мають долати інші.

У двері ввійшов Сульфур, і Баяз витягнув з-під плаща зброю, яку приніс із Будинку Творця. Її сірий метал заблищав у м’якому світлі з вікон. Реліквія зі Старого часу. Зброя, що на очах у Ферро різала камінь, наче масло. Сульфур збентежено й водночас шанобливо забрав її в Баяза, а тоді обережно загорнув у стару церату. Відтак розгорнув свою торбу й витягнув звідти стару чорну книжку, яку Ферро вже якось бачила.

— Зараз? — пробурмотів він.

— Зараз.

Баяз забрав у нього книжку, обережно поклав руку на подряпану обкладинку, заплющив очі й поволі вдихнув. Розплющивши очі, він поглянув просто на Ферро.

— Шляхи, якими ми з тобою маємо йти тепер, по-справж­ньому темні. Ти це бачила.

Вона не мала що відповісти. Юлвей був хорошою людиною, та браму Будинку Творця було запечатано, і він полинув чи то до раю, чи то до пекла. Ферро поховала вже багатьох людей у різні способи. У черговій купці землі серед пустелі не було нічого особливого. Їй набридло здобувати помсту по краплині. Темні шляхи її не лякали. Вона ходила ними все життя. Їй здавалося, що вона навіть крізь метал скрині чує ледь чутний шепіт, який звертається до неї.

— Я хочу лише помсти.

— І ти її матимеш, як я і обіцяв.

Ферро стояла лицем до лиця з Баязом і знизала плечима.

— То яке значення тепер має, хто кого вбив тисячу років тому?

Перший з-поміж магів хворобливо всміхнувся. Його очі яскраво виділялися на блідому закривавленому обличчі.

— Ти читаєш мої думки.

Копита сірого бойового коня Джезаля слухняно тупали по чорній землі. То була велична тварина, саме така, на якій він завжди мріяв їздити. Джезаль не сумнівався, що ця кінська туша коштує кілька тисяч марок. Такий кінь міг би надати королівського вигляду будь-якому нікчемі. Його блискучі обладунки були з найкращої штирійської сталі, оздобленої золотом. Плащ — із найвишуканішого сулджукського шовку, оторочений горностаєм. Руків’я його шпаги було інкрустоване діамантами й заблищало, коли хмари вгорі попливли і трохи відкрили сонце. Сьогодні Джезаль не став надягати корону, а обрав простий золотий вінець. Його вага значно менше тиснула на хворі місця, що з’явилися в нього довкола скронь.

Усі атрибути величності. Джезаль від самого дитинства мріяв про звеличення, обожнювання, покору інших. Тепер же його нудило від усієї цієї катавасії. А втім, можливо, його нудило лише через те, що він майже не спав уночі й майже не їв уранці.

Праворуч від Джезаля їхав лорд-маршал Варуз. Він мав такий вигляд, ніби на ньому раптово позначився вік. У своїй формі він здавався зморщеним, якимось зігнутим і згорбленим. Його рухи втратили сталеву точність, а погляд — крижану зосередженість. У ньому чомусь почала ледь помітно проявлятися розгубленість.

— У Арках досі точаться бої, ваша величносте, — пояснював він, — але ми там майже не закріпилися. Гурки міцно тримають у руках Три Ферми. Вони пересунули катапульти вперед, до каналу, і вночі метали запалювальні снаряди вглиб центрального району. Аж до Мідлвей і далі. Пожежі палали до світанку. Подекуди палають і досі. Шкода вийшла… значною.

Кричуще применшення дійсності. Вогонь спустошив цілі райони міста. Від цілих рядів споруд, які Джезаль пам’ятав розкішними будинками, жвавими тавернами, галасливими майстернями, залишилися тільки почорнілі руїни. Дивитися на них було так само жахливо, як бачити у розтуленому роті давньої коханої два ряди розтрощених зубів. Сморід диму, вогню та смерті постійно дряпав Джезалеві горло, і його голос перетворився на грубе хрипіння.

Підвів погляд чоловік у сажі й багні, який саме порпався в руїнах будинку, що досі димів. Витріщився на Джезаля та його охоронців, які клусом їхали повз нього.

— Де мій син? — раптом прокричав чоловік. — Де мій син?

Джезаль обережно відвів погляд і ледь-ледь пришпорив коня. Йому не треба було давати своєму сумлінню нову зброю, якою його можна буде штрикати. Воно вже й так було пречудово озброєне.

— Однак стіна Арно досі тримається, ваша величносте. — Варуз говорив відчутно голосніше, ніж було потрібно, марно намагаючись заглушити розпачливі зойки, що досі розходилися поміж руїн у них за спинами. — До центрального району міста ще не ступала нога жодного гуркського вояка. Жодного.

Джезаль замислився, як довго вони ще матимуть змогу цим хвалитися.

— Є якісь новини від лорд-маршала Веста? — запитав він удруге за останню годину і вдесяте за день.

Варуз відповів Джезалеві так само, як, поза сумнівом, відповість іще десять разів, перш ніж Джезаль засне вночі неспокійним сном:

— На жаль, ваша величносте, ми майже повністю відрізані від зовнішнього світу. Новини рідко прориваються через гуркський кордон. Але біля берегів Енґлії були шторми. Ми маємо припустити, що армія може затриматися.

— Суцільні нещастя, — пробурчав із другого боку Бремер дан Ґорст. Його вузькі очі безперестанку оглядали руїни в пошуках найменших ознак якоїсь загрози. Джезаль стурбовано пожував солоний огризок нігтя на великому пальці. Він уже й не пам’ятав, коли востаннє надходили хоч якісь гарні новини. Шторми. Затримки. Здавалося, проти них виступали навіть стихії.

Варуз нічим не міг покращити настрою.

— А тепер в Аґріонті почався спалах хвороби. Швидкої й немилосердної чуми. Від неї одночасно померла велика група цивільних, яким ви відчинили ворота. Вона проникла навіть до палацу. Вже померли двоє Лицарів Тіла. Ось вони, як завжди, несли варту на воротах. А наступної ночі вже лежали у трунах. Тіла в них висохли, зуби згнили, волосся повипадало. Трупи спалюють, але з’являються нові випадки. Лікарі ще ніколи не бачили нічого подібного, гадки не мають, як це можна лікувати. Дехто каже, що це — гуркське прокляття.

Джезаль ковтнув. Величне місто, створене за багато довгих століть безліччю рук, усього за кілька коротких тижнів його лагідної турботи перетворилося на обвуглену руїну. Його горді люди здебільшого стали смердючими жебраками, верескливими пораненими, заплаканими жалібниками. Ті, хто такими не стали, перетворилися на трупи. Він — найжалюгідніша пародія на короля, яку тільки міг породити Союз. Він не може зробити щасливим власний шлюб, гіркий і фальшивий, а тим паче — країну. Його репутація ґрунтується лише на брехні, заперечити яку йому бракує відваги. Він безсиле, безхребетне, безпорадне нікудишко.

— Де ми зараз? — пробелькотів він, коли вони виїхали на великий, овіяний вітрами відкритий простір.

— Та це ж Чотири Кути, ваша величносте.

— Це? Не може… — Джезаль поступово замовк: раптово, наче від ляпаса, впізнав площу.