Хтось тим часом видирався на ту купу сміття, де колись був рів, і прямував до пролому. Хтось зі скуйовдженим волоссям і довгим мечем у руці.

Хто, як не Лоґен Дев’ятипалий?

— Ох, от лайно, — вилаявся Шукач. Лоґенові раптом стукнула в голову справжня дурня, та це й близько не було найстрашнішим. За ним уздовж того мосту з уламків ішов дехто ще. Дрижак, із сокирою в руці, зі щитом на передпліччі й набурмосеним брудним лицем, як у людини, що думає про якусь темну справу.

— Ох, от лайно!

Мовчун знизав запорошеними плечима.

— Треба за ними піти.

— Ага. — Шукач тицьнув великим пальцем у Червону Шапку, який саме підводився з землі й струшував із плаща купу щебеню. — Збери трохи хлопців, гаразд? — Він показав клинком меча на пролом. — Ми туди.

Трясця, йому, як завжди, хотілося посцяти.

Джезаль задкував тінистою залою, майже не наважуючись навіть дихати й відчуваючи, як піт щипає йому долоні, шию, поперек.

— Чого вони чекають? — пробурмотів хтось.

Угорі щось легенько рипнуло. Джезаль підвів погляд на чорні крокви.

— Ви чули…

Стелю пробив якийсь силует, що полетів білим вихором униз, до коридору, і розплющив одного з Лицарів Тіла. У його нагруднику залишилися дві великі вм’ятини від ніг упалої, а з його забрала бризнула кров.

Жінка всміхнулася Джезалеві.

— Пророк Калул шле вітання.

— Союз! — заревів інший лицар і кинувся вперед.

Ось його меч зі свистом полетів до неї. А ось вона вже по інший бік коридору. Клинок бомкнув об кам’яну підлогу, нікому не заподіявши шкоди, а лицар хитнувся вперед. Жінка схопила його під пахвою, злегка зігнула коліна й пожбурила його так, що він із криком пробив стелю. Згори дощем посипалася розтріскана штукатурка, тимчасом як жінка схопила за шию ще одного лицаря й гепнула його головою об стіну з такою силою, що він так і застряг у розтрощеній кам’яній кладці — тільки ноги в латах повисли. Довкола його обм’яклого трупа попадали з підставок старовинні мечі й загриміли на підлогу коридору.

— Сюди!

Верховний суддя потягнув Джезаля, отетерілого й безпорадного, до золочених подвійних дверей. Ґорст підняв один важкий чобіт і копнув їх так, що вони здригнулися й розчахнулися. Вони ввірвалися до Зали дзеркал, із якої вже зникли численні столи, що стояли там у вечір Джезалевого весілля. Залишився тільки цілий акр порожнього начищеного кахлю.

Джезаль побіг до віддалених дверей. Його гучні кроки й важке, хрипке, нажахане дихання розходилися луною по величезній залі. Він бачив себе на бігу, викривленого у дзеркалах далеко попереду та обабіч себе. Сміховинне видовище. Король-блазень, який рятується втечею у власному палаці. Корона набакир, пошрамоване обличчя всіяне краплями поту та обм’якло від жаху і виснаження. Він загальмував і мало не перекинувся через поспіх, а Ґорст мало не врізався йому в спину.

Поряд із віддаленими дверима сиділа на підлозі одна із близнючок, спершись спиною на дзеркальну стіну й відображаючись у ній так, ніби притулилася спиною до сестри. Вона підняла одну мляву руку, заляпану багрянцем крові, й помахала.

Джезаль крутнувся до вікон. Не встиг він бодай подумати про втечу, як друга близнючка увірвалася до зали. Вона ввалилася досередини з дощем блискучого скла й покотилася по начищеній підлозі, зіп’ялася на ноги й загальмувала.

Вона провела довгою рукою по золотому волоссю, позіхнула і прицмокнула губами. Запитала:

— У тебе коли-небудь виникало відчуття, ніби всі веселощі дістаються комусь іншому?

Червона Шапка мав рацію. Гинути тут причин не було. Принаймні ні в кого, крім Кривавої Дев’ятки. Тому гадові вже давно час визнати свою провину.

— Ще живий, — прошепотів Лоґен, — ще живий.

Він прокрався за ріг якоїсь білої будівлі, а тоді — до парку.

Він пам’ятав це місце повним людей. Вони сміялися, їли, розмовляли. Тепер тут сміху не було. Він бачив на газонах розкидані тіла. Як в обладунках, так і без. Чув якийсь далекий рев — мабуть, від бою десь удалині. Ближче не було нічого, крім сичання вітру в голому гіллі та хрускоту його власних кроків по гравію. Коли Лоґен підкрався до високої стіни палацу, йому защипало шкіру.

Важкі двері зникли: в арковому вході висіли лише перекручені петлі. В садах по той бік було повно трупів. Люди в обладунках, неодмінно пом’ятих і закривавлених. Ціла юрба лежала на стежці, що вела від воріт. Люди були розчавлені й розбиті, неначе по них гамселили велетенським молотом. Один із них був повністю перетятий навпіл, і його половини лежали в калюжі темної крові.

Посеред усього цього стояв чоловік. На ньому були білі обладунки, забризкані й запорошені червоним. У садах здійнявся вітер, і його чорне волосся тріпотіло довкола обличчя. Його темна шкіра була гладенька й бездоганна, як у немовляти. Чоловік насуплено дивився на тіло біля своїх ніг, але, коли Лоґен увійшов у ворота, підвів погляд на нього. Там не було ненависті чи страху, радості чи смутку. Не було нічого особливого.

— Ти далеко від дому, — сказав він північною мовою.

— Ти теж. — Лоґен зазирнув у його порожнє обличчя. — Пожирач чи що?

— Визнаю, в цьому я винен.

— Ми всі в чомусь винні. — Лоґен здійняв меч однією рукою. — Тоді, може, почнемо?

— Я прийшов убити Баяза. І більше нікого.

Лоґен швидко окинув поглядом знівечені трупи, розкидані по садах.

— І як воно тобі?

— Коли налаштовуєшся на вбивства, важко обирати, скільки людей уб’єш.

— Це точно. Батько мені казав: кров не породжує нічого, крім нової крові.

— Мудра людина.

— Якби ж то я його слухав…

— Часом важко буває зрозуміти, що таке… правда. — Пожирач підняв закривавлену правицю й насупився на неї. — Праведній людині годиться мати… сумніви.

— Хтозна. Не можу сказати, що знаю надто багато праведних людей.

— Колись я вважав, що знаю їх. Тепер уже не певен. Ми конче маємо битися?

Лоґен поволі вдихнув і видихнув.

— Схоже на те.

— Хай буде так.

Він надійшов так швидко, що ледве вистачило часу здійняти меч, уже не кажучи про те, щоб ним замахнутися. Лоґен кинувся вбік, але все одно дістав чимось по ребрах — ліктем, коліном, плечем. Це часом важко зрозуміти, коли ти безперестанку котишся по траві, а все довкола тебе перекидається. Він спробував підвестись і зрозумів, що не може. Підняти голову на дюйм було мало не понад його сили. Кожен вдих приносив біль. Лоґен відкинувся назад і витріщився на біле небо. Може, треба було залишатися за стінами. Може, треба було просто дати хлопцям відпочити серед дерев, доки все не владнається.

У його розмитому полі зору показалася висока постать пожирача, що чорніла на тлі хмар.

— Вибач, що так вийшло. Я молитимуся за тебе. Молитимуся за нас обох.

Він підняв ногу в латах.

Чиясь сокира рубонула його по обличчю, і пожирач захитався. Лоґен потрусив головою, щоб отямитись, і втягнув у себе трохи повітря. Сяк-так звівся на лікоть, тримаючись за бік. У нього на очах кулак у білій латній рукавиці полетів униз і гупнув по щиту Дрижака. Вибив шматок із його краю і повалив Дрижака на коліна. Від наплічника пожирача відскочила стріла, і він обернувся. З одного боку його голови зяяла кривава рана. Друга стріла гарно проштрикнула йому шию. В арковому вході стояли Мовчун і Шукач із піднятими луками.

Пожирач потупав до них широчезними кроками, здіймаючи вітер, який шарпав траву.

— Хе, — промовив Мовчун.

Пожирач ударив його броньованим ліктем. Мовчун врізався в дерево за десять кроків звідти й повалився на траву. Пожирач підняв другу руку, щоб рубонути Шукача, і тут якийсь карл настромив його на спис і відштовхнув, доки пожирач люто метався на вістрі. У ворота мчали все нові й нові північани, збираючись довкола, кричачи й волаючи, рубаючи сокирами й мечами.

Лоґен перекотився, поповз по моріжку і схопився за меч, разом із ним вирвавши мокру пригорщу трави. Повз нього пролетів карл із розбитою й залитою кров’ю головою. Лоґен зціпив зуби й пішов у наступ, здійнявши меч обома руками.