Меч вгризся пожирачеві у плече, розрізав йому обладунки й розітнув його самого аж до грудей, заливши Шукачеві обличчя кров’ю. Майже одночасно один із карлів добряче вгатив йому в бік булавою, зламав йому другу руку й залишив у його нагруднику велику вм’ятину.
Пожирач хитнувся, і Червона Шапка залишив велику рану в нього на нозі. Він повалився на коліна. Кров лилася з його ран і стікала по зім’ятому білому обладунку, а тоді збиралася в калюжу на стежці під ним. Він усміхався — наскільки Лоґен міг зрозуміти, зважаючи на те, що в пожирача відвисла половина обличчя.
— Вільний, — прошепотів він.
Лоґен здійняв клинок Творця й відрубав йому голову.
Раптом повіяв вітер, кружляючи забрудненими вулицями, зі свистом вириваючись із вигорілих будівель і несучи попіл і порох у лице Вестові, який саме їхав у бік Аґріонта. Цей вітер довелося перекрикувати.
— Як наші справи?
— Бойовий дух їх покинув! — заревів Брінт. Черговий порив вітру шарпнув його волосся вбік. — Вони повноцінно відступають! Здається, їм надто кортіло оточити Аґріонт, а до нас вони були не готові! Тепер вони наввипередки тікають на захід. Довкола стіни Арно ще точаться бої, зате у Трьох Фермах Орсо обернув їх навтіки!
Над однією з руїн Вест побачив знайомий силует Великої вежі й погнав коня до неї.
— Добре! Якщо ми зуміємо просто відігнати їх з-під Аґріонта, перевага буде за нами! Тоді можна буде…
Він замовк, коли вони завернули за ріг і побачили місцевість аж до західних воріт цитаделі. Точніше, до того місця, де колись стояли західні ворота.
Він не одразу зрозумів, що сталося. По один бік від колосального пролому в стіні Аґріонта бовваніла Велика вежа. Хтось якимось робом завалив усю вартівню разом із великими ділянками стіни обабіч неї. Їхні рештки засипали рів унизу й розсіялися по зруйнованих вулицях попереду.
Гурки опинилися в Аґріонті. Самісіньке серце Союзу залишилося оголеним.
Перед цитаделлю, тепер уже недалеко, досі лютував безладний бій. Вест підігнав коня ближче, їдучи між відсталих і поранених, і доїхав аж до затінку стін. У нього на очах шеренга арбалетників, стоячи на колінах, випустила нищівний залп у юрбу гурків, валячи додолу їхні тіла. Поряд із ним якийсь чолов’яга кричав на вітер, тимчасом як інший намагався закріпити джгут на закривавленій куксі його ноги.
Пайкове обличчя було навіть похмуріше, ніж зазвичай.
— Нам слід бути позаду, сер. Тут небезпечно.
Вест не став на нього зважати. Кожен без винятку має зробити свій внесок.
— Нам треба тут вишикуватися! Де генерал Крой?
Сержант уже його не слухав. Його погляд перейшов угору, а рот дурнувато роззявився. Вест розвернувся в сідлі.
Над західним краєм цитаделі здіймався чорний стовп. Попервах здавалося, ніби то крутиться якийсь дим, але, більш-менш оцінивши масштаби, Вест усвідомив, що то крутиться матерія. Цілі купи матерії. Незліченні тонни матерії. Він провів її поглядом угору, дивлячись усе вище й вище. Рухалися навіть хмари, які несамовито крутилися по спіралі в центрі й поволі сунулися над ними по колу. Бій поступово припинився: і союзники, і гурки з роззявленими ротами витріщилися на стовп, який корчився над Аґріонтом. Перед ним стирчала чорним пальцем Велика вежа, а позаду виднівся незначною дрібничкою Будинок Творця.
З неба почали сипатися предмети. Попервах дрібні — тріски, пил, листя, клаптики паперу. А тоді полетів додолу шмат дерева завбільшки з ніжку від стільця, відскочив від бруківки й закрутився. Вереснув якийсь боєць, коли йому в плече врізався камінь завбільшки з кулак. Ті, хто не бився, тепер задкували, припадали до землі, тримали над головами щити. Вітер ставав лютішим, буря шарпала одяг, люди спотикалися через неї, занурювалися в неї, зціпивши зуби та примруживши очі. Стовп, який крутився, ставав дедалі ширшим, темнішим, швидшим, вищим і вже торкався самого неба. Вест бачив, як на тлі білих хмаринок танцюють цятки з одного краю стовпа, схожі на рої мошок у літній день.
От тільки це падали кам’яні брили, шматки дерева, грудки землі й метал, що через якусь примху природи були втягнуті в небеса й полетіли. Він не знав, що та як відбувається, й міг хіба що витріщатися на це.
— Сер! — заревів йому у вухо Пайк. — Сер, треба забиратися звідси!
Він схопився за повід Веста. У бруківку неподалік від них врізався чималий шмат кам’яної кладки. Вестів кінь став дибки, нажахано заіржавши. Світ захитався, закрутився, почорнів — як надовго, Вест не знав.
Він лежав долілиць із повним ротом гравію. Підвів голову, п’яно захитався, зіп’явшись накарачки. У вухах в нього ревів вітер, а обличчя дряпав летючий гравій. Довкола було темно, як у сутінках. У повітрі рясно сипалося сміття. Воно дряпало землю, будівлі, людей, які тепер скупчилися, наче вівці, вже давно геть забувши про бій. Живі лежали долілиць разом із мертвими. Велика вежа була пошкрябана уламками, з її крокв злітав шифер, а потім віднесло геть із бурею й самі крокви. Одна велетенська балка полетіла донизу і врізалася у бруківку, а тоді почала перекидатися, розкидаючи на всі боки трупи, і пробила стіну якогось будинку так, що його дах з’їхав усередину.
Вест тремтів. Очі йому щипало, з них злітали сльози, і він був абсолютно безпорадний. Оце таким буде кінець? Не кривавим і славним, на чолі безглуздої атаки, як у генерала Полдера. Не тихою кончиною серед ночі, як у маршала Бурра. І навіть не в каптурі на ешафоті через убивство кронпринца Ладісли.
Його випадково роздушить велетенський шмат сміття, що впаде з неба.
— Прости мені, — шепнув він у бурю.
Вест побачив, як чорний силует Великої вежі рухається. Побачив, як він похилився назовні. Уламки каменю посипалися дощем, полетіли до збуреного рову. Вся величезна будівля захиталася, розбухла й розвалилася, до абсурду повільно сиплючись назовні, крізь несамовиту бурю в місто.
Під час падіння вона розлетілася на страхітливі шматки й завалилася на будинки, чавлячи настрашених людей, як мурах, і навсібіч розкидаючись смертоносними уламками.
І на цьому все.
Тепер довкола того місця, що колись було площею Маршалів, не стояло жодної будівлі. Бурхливі фонтани, величні статуї на Алеї Королів, повні м’яких біляків палаци.
Усе це вмить щезло.
Із Осередку лордів зірвався позолочений купол, тріснув, розпався, а тоді його розірвало на шматки. Висока стіна Зали військової слави обернулася на розбиту руїну. Від решти гордих будівель не залишилося нічого, крім розтрощених недогризків: вони розвалилися до самісінького фундаменту. Вони всі зникли на очах у Ферро, поки з тих очей норовили потекти сльози. Розчинились у безформній масі люті, що з вереском крутилася довкола Першого з-поміж магів, нескінченно голодній від землі до самісіньких небес.
— Так! — Ферро, попри шум бурі, чула його захоплений сміх. — Я видатніший за Джувенса! Видатніший за самого Еуза!
Це що, помста? Тоді скільки її знадобиться, щоб вона стала цілою? Ферро отетеріло замислилася про те, скільки людей нажахано ховалися в тих, зниклих будівлях. Мерехтіння довкола Сімені розросталося й дотягнулося до її плеча, тоді до шиї, а відтак поглинуло її.
Світ затих.
Десь далеко тривала руйнація, тільки тепер вона була якась розмита, а її звуки доходили до Ферро приглушеними, наче крізь воду. Рука в неї була більш ніж холодна. Ферро відчувала, що вона заніміла до плеча. Вона побачила, як Баяз усміхається, здійнявши руки. Довкола них мчав вітер, схожий на стіну нескінченного руху.
Однак усередині нього виднілися силуети.
І доки все інше на світі втрачало чіткість, вони стали виразнішими. Обступили зовнішнє коло. Тіні. Привиди. Цілий голодний натовп.
— Ферро… — долинув їхній шепіт.
У садах раптом здійнялася буря, навіть більш несподівана, ніж бурі у Високогір’ї. Світло померкло, а тоді з темного неба полетіло все на світі. Шукач не знав, звідки воно береться, та й не дуже про це дбав. У нього були й нагальніші турботи.
Вони втягнули поранених досередини крізь високий дверний проріз. Ті стогнали, лаялись або ж — і це було найгірше — мовчали. Кількох залишили надворі: вони вже возз’єдналися з землею. Безглуздо витрачати сили на тих, кому вже давно не допомогти.
