Лоґен тримав Мовчуна під пахвами, а Шукач — за чоботи. Лице в нього було біле, мов крейда, якщо не брати до уваги червоної крові на губах. Із його обличчя легко було здогадатися, що справи кепські, та він геть не скаржився: Хардінг Мовчун так не може. Якби скаржився, Шукач цьому не повірив би.

Вони поклали його на підлогу в темряві по той бік дверей. Шукач чув, як щось гримить об вікна, гупає об землю надворі, стукотить об дахи вгорі. Заносили все нових людей — зі зламаними руками, зламаними ногами й навіть гіршими ранами. Останнім увійшов Дрижак із закривавленою сокирою в одній руці. Друга рука, якою він тримав щит, тепер безглуздо висіла.

Шукач іще ніколи не бачив такої зали. Підлога в ній була із зеленого й білого каменю. Він був бездоганно відшліфований і сяяв яскраво, наче скло. Стіни були обвішані великими картинами. Стеля — вкрита квітами й листям, вирізьбленими так витончено, що вони мало не здавалися справжніми; щоправда, вони були з золота й поблискували у тьмяному світлі, яке проникало у вікна.

Люди, схилившись, доглядали постраждалих товаришів, тішили їх водою й лагідними словами, дехто майстрував шини. Лоґен і Дрижак просто стояли на місці, гнівно дивлячись один на одного. Не зовсім із ненавистю, проте й не з повагою. Шукачеві важко було сказати, з чим саме, та це його не дуже обходило.

— Що ти собі думав?! — насварився він. — Отак звалити від своїх?! А я ж гадав, що ти у нас тепер маєш бути отаманом! Кепсько в тебе вийшло, еге ж?

Лоґен лише дивився на нього у відповідь. Його очі поблискували в мороці.

— Треба допомогти Ферро, — пробурмотів він, почасти звертаючись до самого себе. — І Джезалеві теж.

Шукач витріщився на нього.

— Кому-кому допомогти?! Ось тут справжні люди, яким потрібна допомога.

— Я не мастак давати раду пораненим.

— А тільки ранити людей! Ну, то йди, Кривава Дев’ятко, якщо мусиш. Уперед.

Шукач побачив, як у Лоґена здригнулося лице, коли він почув оте ім’я. Він позадкував, притиснувши одну руку до боку, а другою тримаючись за закривавлений меч. Відтак повернувся й пошкандибав блискучою залою.

— Болить, — поскаржився Мовчун, коли Шукач сів біля нього навпочіпки.

— Де?

Мовчун криваво всміхнувся.

— Усюди.

— Ну, що ж…

Шукач задер його сорочку. З одного боку його груди ввалилися, по них розповзся великий блакитно-чорний синець, схожий на пляму від дьогтю. Шукачеві аж не вірилося, що з такою раною ще можна дихати.

— Ох… — пробурмотів він, гадки не маючи, з чого взагалі починати.

— Здається… Мені кінець.

— Що, оце? — Шукач спробував усміхнутись, але не зміг. — Це ж подряпина, не більше.

— Подряпина, так? — Мовчун спробував підвести голову, скривився й упав назад, неглибоко дихаючи. Подивився вгору широко розкритими очима. — Стеля тут просто охуєнна.

Шукач ковтнув.

— Ага. Мабуть.

— Я мав би загинути вже давно, в бою з Дев’ятипалим. Усе решта було подарунком. Однак я радий, що так вийшло, Шукачу. Завжди обожнював… наші розмови.

Він заплющив очі й перестав дихати. Хардінг Мовчун ніколи не говорив багато. І славився цим. Тепер він мовчатиме вічно. Помер він безглуздо, далеко від дому. Не за щось таке, у що вірив, що розумів чи з чого міг мати зиск. Просто втратив життя ні за що. А втім, Шукач бачив, як возз’єдналося з землею безліч людей, і в цьому ніколи не було нічого гарного. Він протяжно вдихнув і опустив погляд додолу.

Світло єдиної лампи відкидало повзучі тіні через усю напіврозвалену залу, на шерехатий камінь і штукатурку, що сипалася. Через них силуети найманців здавалися лиховісними, а обличчя Коски й Арді — якимись незнайомими масками. Темрява неначе скупчувалась у важкій кам’яній кладці аркового входу й довкола дверей усередині — явно дуже старих, вузлуватих і зернистих, усіяних заклепками із чорного заліза.

— Згадали щось кумедне, очільнику?

— Я стояв тут, — стиха відповів Ґлокта. — На цьому-таки місці. Разом із Сільбером. — Він простягнув руку й легенько торкнувся залізної ручки дверей кінчиками пальців. — Моя рука опинилася на засуві… і я пішов далі.

«Ох, яка іронія долі. Відповіді на запитання, що їх ми шукаємо так довго й далеко, дуже часто від початку лежать у нас під рукою».

Нахилившись поближче до дверей, Ґлокта відчув, як по його перекошеному хребту біжить дрож. Він чув із-за дверей якийсь звук, приглушене бубоніння мовою, якої він не впізнавав. «Адепт-демонолог прикликає мешканців безодні?» Ґлокта облизав губи. Він іще добре пам’ятав, як побачив заморожені рештки верховного судді Маровії. «Було б необачно просто взяти й увірватися туди, хай як нам кортить дізнатися відповіді на свої запитання. Дуже необачно…»

— Очільнику Ґойле, якщо вже ви привели нас сюди, то, може, зволите піти першим?

— І-і-і-і? — писнув Ґойл крізь кляп. Його очі, вже й без того вирячені, стали ще круглішими.

Коска взяв очільника Адуа за комір, другою рукою схопився за залізну ручку дверей, хутко розчахнув їх і приклав чобота до верхівки задньої частини штанів Ґойла. Той заточився й опинився за порогом, волаючи якісь безглузді нісенітниці у кляп. Із-за дверей долинув металевий звук розрядки арбалета, а також той самий спів — тепер набагато гучніший і різкіший.

«Що сказав би полковник Ґлокта? Вперед, до перемоги, хлопці!» Ґлокта незграбно ввійшов у двері, на порозі мало не перечепившись об власну зболілу ногу, і здивовано роззирнувся довкола себе. Велика кругла зала зі склепінчастою стелею й затіненими стінами, на яких була намальована величезна фреска з вишуканими деталями. «І ця фреска видається неприємно знайомою». Над залою височів Канедіас, майстер Творець, із розкинутими руками, щонайменше вп’ятеро вищий за людину, а позаду нього палало яскраве полум’я — багряне, жовтогаряче, біле. На протилежній стіні лежав його брат Джувенс, розтягнувшись на траві під квітучими деревами. Із його численних ран точилася кров. Між ними йшли мститися маги, шестеро з одного боку, п’ятеро з другого, а попереду — лисий Баяз. «Кров, вогонь, смерть, помста. Просто дивовижно доречно, зважаючи на обставини».

На просторій підлозі було з нав’язливою ретельністю викладено складний візерунок. Кола всередині кіл, фігури, символи, рисунки, що жахали своєю складністю — і все це виведено охайними лініями з білого порошку. «Якщо не помиляюся, це сіль». За крок чи два від дверей, на краю зовнішнього кола, лежав долілиць Ґойл. Руки в нього досі були зв’язані за спиною. Із-під нього розтікалася темна кров, а зі спини стирчало вістря арбалетної стріли. «Саме там, де в нього має бути серце. Нізащо не подумав би, що це його слабке місце».

Там стояли четверо Адептів Університету, кожен тією чи тією мірою вражений. Троє з них — Чайл, Денка й Канделау — тримали обома руками свічки. Їхні ґноти шипіли й видавали задушливий трупний сморід. Сауризин, Адепт-хімік, тримав розряджений арбалет. Обличчя стариганів, на які знизу лилося неприємне жовте світло, здавалися театральними масками страху.

У віддаленому кінці зали стояв за кафедрою Сільбер. Перед ним лежала велика розгорнута книжка, і він надзвичайно зосереджено дивився вниз у світлі однієї-єдиної лампи. Його палець шурхотів по сторінці, а тонкі губи безупинно ворушилися. Навіть із цієї відстані Ґлокта бачив, як по його худому обличчю стікають товсті краплі поту, хоча у приміщенні панував крижаний холод. Поряд із ним до болю прямо стояв архілектор Сульт у чисто-білому плащі й люто дивився блакитними очима на протилежний бік зали.

— Ґлокто, падло ти калічне! — загарчав він. — Якого хріна ти тут робиш?!

— Цілком міг би запитати те саме й у вас, Ваше Преосвященство. — Ґлокта змахнув ціпком, обводячи все довкола. — Щоправда, свічки, стародавні книжки, співи й соляні кола цілком викривають вашу гру. Чи не так?

«І ця гра раптом здається доволі дитячою. Увесь цей час, поки я катував мерсерів, ризикував життям у Дагосці, шантажем здобував голоси на ваше ім’я, ви займалися… цим?»