Але Сульт, вочевидь, сприймав її доволі серйозно.

— Забирайся звідси, бовдуре! Це наш останній шанс!

— Оце? Серйозно?

Коска вже ввійшов у двері, а за ним з’явилися найманці в масках. Сільбер досі не зводив погляду з книги й досі ворушив губами, а поту в нього на обличчі стало як ніколи багато. Ґлокта нахмурився.

— Затуліть йому рота, хто-небудь.

— Ні! — скрикнув Чайл. На його крихітному обличчі відобразився жах. — Не зупиняйте заклинань! Це надзвичайно небезпечна операція! Наслідки можуть бути… можуть бути…

— Катастрофічними! — вереснув Канделау. А проте один із найманців підступив на крок до середини зали.

— Не підходьте до солі! — зарепетував Денка. Із його хисткої свічки крапав віск. — Хоч що робитимете!

— Стій! — різко виміг Ґлокта, і найманець зупинився на краю кола, пильно дивлячись на нього з-за маски.

Поки вони розмовляли, у приміщенні ставало холодніше. Ставало неприродно холодно. Посеред кіл щось відбувалося. Повітря тремтіло, наче над багаттям, і тремтіло дедалі сильніше, поки бубонів різкий голос Сільбера. Ґлокта застиг на місці, переводячи погляд з одного старого Адепта на іншого. «Що робити? Зупиняти його чи не зупиняти? Зупиняти чи…»

— Дозвольте! — Коска вийшов уперед і запустив вільну ліву руку під чорний плащ.

«Але ж не може бути, щоб ви…» Він недбало й драматично викинув руку вперед, і разом із нею виринув його метальний ніж. Його клинок зблиснув у сяйві свічок, пролетів, закрутившись, крізь мерехтливе повітря в центрі зали та з тихим глухим звуком загруз аж по руків’я у Сільбера в лобі.

— Ха! — Коска схопив Ґлокту за плече. — А що я вам казав? Бачили хоч раз, щоб хто-небудь кинув ніж краще?

По Сільберовому обличчю збоку стікала червоною цівкою кров. Його очі закотилися догори, спалахнули на мить, а тоді він похилився боком, потягнувши за собою кафедру, і впав на підлогу. Книжка гепнулася на нього, змахнувши старенькими сторінками, а з лампи вилилася підпалена олія й розтеклася цівками по підлозі.

— Ні! — зарепетував Сульт.

Чайл охнув, і в нього відвисла щелепа. Канделау відкинув свічку вбік і розпластався на підлозі. Денка нажахано писнув, затуливши лице однією рукою й визираючи круглими очима з-поміж пальців. Запала довга тиша, в якій усі, крім Коски, з жахом дивилися на труп Адепта-демонолога. Ґлокта чекав, вишкіривши нечисленні зуби й мало не замруживши очі. «Схоже на ту жахливу і прекрасну мить між ударом по пальцю й появою болю. Ось він іде. Ось він іде».

«Ось іде біль…»

От тільки нічого не надійшло. Залою не розійшовся демонічний сміх. Підлога не обвалилася й не відкрила брами до пекла. Мерехтіння згасло, приміщення почало нагріватися. Мало не розчарований Ґлокта здійняв брови.

— Скидається на те, що диявольські мистецтва відверто переоцінені.

— Ні! — знову загарчав Сульт.

— Боюся, що так, Ваше Преосвященство. А подумати тільки: колись я вас поважав! — Ґлокта всміхнувся Адептові-хіміку, який досі кволо тримався за свій розряджений арбалет, і махнув рукою на Ґойлове тіло. — Гарний постріл. Вітаю. Мені доведеться робити на одне прибирання менше. — Змахнув пальцем на юрбу найманців позаду. — А тепер схопіть його.

— Ні! — заволав Сауризин і пожбурив арбалет на підлогу. — Я нічого з цього не вигадував! Я не мав вибору! Це все він! — Сауризин тицьнув товстим пальцем на безживне тіло Сільбера. — І… і він! — із дрожем у руці показав на Сульта.

— Ви правильно мислите, та це може почекати до допиту. Будьте ласкаві, візьміть під варту Його Преосвященство.

— З радістю.

Коска пройшов через простору залу, здіймаючи чоботями хмаринки білого порошку й лишаючи по собі руйнацію серед вигадливих візерунків.

— Ґлокто, ідіоте безмозкий! — заверещав Сульт. — Ти й гадки не маєш, яку небезпеку становить Баяз! Цей Перший з-поміж магів і його король-бастард! Ґлокто! Ти не маєш права! Ай! — зойкнув він, коли Коска завів руки йому за спину і змусив стати на коліна. Його сиве волосся скуйовдилося. — Ти й гадки не маєш…

— Якщо гурки нас не переб’ють, у вас буде задосить часу, щоб це мені пояснити. Запевняю. — Ґлокта продемонстрував беззубу усмішку, тимчасом як Коска міцно затягнув мотузку на зап’ястках у Сульта. «Якби ви тільки знали, як давно я мріяв вимовити ці слова…» — Архілекторе Сульте. Я заарештовую вас за зраду його королівської величності.

Джезаль міг хіба що стояти на місці й дивитись. Одна із близнючок, та, що була заляпана кров’ю, поволі здійняла довгі руки над головою й неквапливо, задоволено потягнулася. Друга здійняла брову.

— Як ви хотіли б померти? — запитала вона.

— Ваша величносте, станьте за мною. — Ґорст підняв довгий клинок, який тримав здоровою рукою.

— Ні. Не цього разу.

Джезаль зняв із голови корону — ту корону, яку так старанно розробляв Баяз, — і пожбурив її геть. Вона заторохтіла. Досить із нього королювання. Якщо йому судиться померти, він помре чоловіком, нічим не відмінним від інших. Тепер він усвідомлював, що йому безліч разів надавали перевагу. Так багато, що більшість людей про таке і мріяти не могла. Стільки шансів зробити добру справу, а він не робив нічого, тільки скиглив і думав про себе. А тепер уже пізно.

— Я все життя спирався на інших. Ховався за ними. Ліз їм на плечі. Але не цього разу.

Одна із близнючок підняла руки й поволі заплескала в долоні. Розмірене «лясь-лясь» відлунювало від дзеркал. Друга захихотіла. Ґорст здійняв меча. Джезаль зробив те саме — останній прояв безглуздої непокори.

А тоді між ними промайнув верховний суддя Маровія. Старий рухався неймовірно швидко, довкола нього метлялася темна мантія. Він тримав щось у руці. Довгий прут із темного металу з гаком на кінці.

— Що… — пробелькотів Джезаль.

Гак раптом спалахнув пекучим білим світлом, яскравим, наче сонце в літній день. Запалали, наче зорі, сто гаків, що відображались у дзеркалах на стінах і поступово губилися десь удалині. Джезаль охнув і замружив очі, прикривши лице однією рукою. Довгий слід, який залишила ця яскрава цятка, досі палав і шкварчав у нього перед очима.

Він кліпнув, роззявив рота й опустив руку. Близнючки стояли разом із верховним суддею там, де й раніше, нерухомі, мов статуї. Із отворів на кінці дивної зброї з шипінням виривалися струмені білої пари й закручувалися довкола передпліччя Маровії. Якусь мить ніщо не ворушилося.

А тоді десяток великих дзеркал у віддаленому кінці зали зігнулися посередині, неначе аркуші паперу, раптом перерізані найгострішим ножем у світі. Кілька нижніх половинок і одна верхня неквапливо повалилися вперед і розбилися, засипавши кахляну підлогу зали яскравими скалками скла.

— Ух-х-х-х-х, — видихнула близнючка ліворуч.

Джезаль усвідомив, що з-під її обладунків б’є фонтаном кров. Вона підняла одну руку в його бік, а тоді в неї відпала долоня і з глухим звуком повалилася на кахлі, тимчасом як із рівно обрізаної кукси бризнула кров. Пожирачка впала на лівий бік. Принаймні впав її тулуб. Ноги впали у протилежний бік. Більша її частина повалилася на землю, а тоді в неї відпала голова й покотилася кахлями серед дедалі ширшої калюжі. Її волосся, охайно підстрижене на рівні шиї, опустилося золотою хмаркою в криваве місиво.

Броня, плоть, кістка — все це розділилося на охайні кавалки, бездоганно, як сир під натиском струни. Близнючка праворуч нахмурилася й нетвердо ступила один крок до Маровії. У неї підігнулися коліна, і вона впала, розтята по талії. Її ноги впали й завмерли, звідти висипалася бура купа пороху. Верхня половина дряпалася нігтями вперед і з шипінням підвела голову.

Повітря довкола верховного судді замерехтіло, а розітнуте тіло пожирачки спалахнуло полум’ям. Воно трохи поборсалося з протяжним квилінням. А тоді застигло купою чорного попелу, від якого йшов дим.

Маровія підняв дивну зброю й тихенько присвиснув, усміхнено глипаючи на гак на її кінці, з якого досі виходило кілька струменів пари.

— Канедіас. Він, безумовно, вмів робити зброю. Справжній майстер Творець, так, ваша величносте?